________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 520/11358/15-ц

Провадження № 2/520/2544/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.10.2018 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Калініченко Л.В.,

при секретарі - Єгоровій Н.Ю.,

за участю:

представника позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1, відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

представника відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1

до ОСОБА_4

про стягнення боргу,

за зустрічним позовом

ОСОБА_4

до ОСОБА_2,

ОСОБА_1

про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

17 серпня 2015 року до Київського районного суду міста Одеси звернувся ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу, в якому просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором позики укладеним у формі розписки від 14 жовтня 2010 року в сумі 108000 доларів США, у гривневому еквіваленті згідно курсу НБУ станом на день ухвалення рішення по справі, та витрати по сплаті судового збору.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 посилався на те, що ОСОБА_1 передав ОСОБА_4 в борг суму грошових коштів у розмірі 108000 доларів США, та зобов'язався їх повернути, про що було складено відповідну розписку від 14 жовтня 2010 року.

В подальшому ОСОБА_4 вказані грошові кошти ОСОБА_1 не повернув.

22 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір про відступлення прав вимоги від 22 квітня 2015 року, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 право вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_1 та ОСОБА_4.

Як стверджував ОСОБА_2, оригінал розписки від 14 жовтня 2010 року та інші документи були передані ОСОБА_1 ОСОБА_2за актом прийому передачі від 22.04.2015 року.

14.07.2015 року ОСОБА_2, як новий кредитор, за вказаним договором, направив лист-вимогу на адресу відповідача з вимогою про повернення боргу за розпискою від 14 жовтня 2010 року в сумі 108000 доларів США.

Однак, як стверджував ОСОБА_2, ОСОБА_4 вказані грошові кошти повернуті не були, у зв'язку з чим, він був вимушений звернутись до суду з відповідним позовом.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу суду цивільну справу на підставі вказаного позову було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 27.08.2015 року на підставі вказаної позовної заяви було відкрито провадження по справі та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 21.10.2015 року вжито заходи забезпечення позову по справі та: накладено арешт на дачний будинок АДРЕСА_1, який належить на праві власності ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на підставі рішення Київського районного суду міста Одеси від 26 листопада 2008 року; накладено арешт на земельну ділянку, загальною площею 0,0726 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3 від 31 січня 2008 року, кадастровий номер НОМЕР_4.

Відповідач по справі ОСОБА_4 будучи незгодним з вказаним позовом 07.12.2015 року звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2, за участю третьої особи ОСОБА_1, про зобов'язання вчинити певні дії, в якому ОСОБА_4 просив суд зобов'язати ОСОБА_2 повернути йому оригінали боргової розписки на суму 108000 доларів США від 14.10.2010 року, яка була укладена між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, оригінали правовстановлюючих документів, виданих на ім'я ОСОБА_4 на дачний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, а саме рішення Київського районного суду від 26.11.2008 року по справі №2-6842, витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 19.03.2009 року №22217210, реєстраційний №26750959, та вирішити питання про судові витрати.

27.01.2016 року судом було ухвалено прийняти вказану зустрічну позовну заяву до спільного розгляду з первісним позовом.

Також, 27 січня 2016 року в судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 заявив клопотання про закриття провадження по цивільній справі №520/11358/15-ц в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4, за участю третьої особи ОСОБА_1, про стягнення боргу, посилаючись на те, що в Київському районному суді міста Одеси перебувала цивільна справа №520/11782/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики від 14.10.2010 року у розмірі 108000 доларів США, в рамках якої спір стосувався саме цієї ж розписки та цієї ж суми грошових коштів. Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 27.04.2015 року провадження по цивільній справі №520/11782/13-ц було закрито, у зв'язку з прийняттям судом відмови ОСОБА_1 від позову, оскільки спір між ним та ОСОБА_4 було вирішено поза судовим порядком.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 27.01.2016 року клопотання представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про закриття провадження в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу - було залишено без задоволення, яка була залишена без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 17 березня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року, ухвали Київського районного суду міста Одеси від 27.01.2016 року та апеляційного суду Одеської області від 17 березня 2016 року скасовані.

Також під час розгляду справи, сторони повідомили суд, що ухвалою апеляційного суду Одеської області від 01.02.2017 року скасовано ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 27.04.2015 року, якою було закрито провадження по цивільній справі №520/11782/13-ц.

В подальшому позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 неодноразово уточнював зустрічні позовні вимоги та згідно з останньою редакцією позову просить суд:

- визнати договір про відступлення прав вимоги від 22 квітня 2015 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про передання прав вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - недійсним;

- зобов'язати ОСОБА_1 повернути йому - ОСОБА_4 оригінал боргової розписки на суму 108000 доларів США від 14.10.2010 року, яка була укладена між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, оригінали правовстановлюючих документів, виданих на ім'я ОСОБА_4 на дачний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, а саме - рішення Київського районного суду від 26.11.2008 року по справі №2-6842; витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 19.03.2009 року №22217210, реєстраційний №26750959, та вирішити питання про судові витрати.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 посилається на те, що 14.10.2010 року ОСОБА_4 написав на ім'я ОСОБА_1 розписку в отриманні грошових кошів з наступним поверненням на нижченаведених умовах, а саме ОСОБА_4 прийняв у борг від ОСОБА_1 суму в розмірі 108000 доларів США, та зобов'язався повернути отриману суму, тільки після продажу земельної ділянки та будівель, що розташовані в АДРЕСА_2, які належать ОСОБА_4 на праві приватної власності.

Пунктом 4 розписки, встановлені додаткові умови повернення, а саме: використання майна за цільовим призначенням, зокрема проживання та комерційного його використання. Повернення коштів відбувається за першою вимогою ОСОБА_1

Пунктом 6 розписки, встановлено, що дана розписка є дійсною виключно в тому разі, якщо ОСОБА_1 має в наявності письмові докази про відсутність майнових та немайнових вимог з боку ОСОБА_6 до ОСОБА_4 та ОСОБА_7, які мають бути передані ОСОБА_1 ОСОБА_4 в триденний строк зі дня підписання цієї розписки, про що ОСОБА_4 має надати письмовий документ.

Пунктом 7 встановлено, що після повного розрахунку ОСОБА_1 повертає ОСОБА_4 отримані правовстановлюючі документи.

Як зазначив позивач за зустрічним позовом, 06.09.2013 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за розпискою від 14.10.2010 року в сумі 108000 доларів США, за яким Київським районним судом було відкрито провадження по справі №520/11782/13-ц.

27.04.2015 року провадження по справі №520/11782/13-ц було закрито згідно письмової заяви ОСОБА_1, в який він посилався на те, що спір було вирішено поза судом.

У зв'язку з чим, позивач за зустрічним позовом вважає, що така письмова заява є підтвердженням виконання ОСОБА_4 зобов'язань щодо повернення грошової суми в повному обсязі ОСОБА_1, оскільки жодних умов вона не містить.

В подальшому вказана ухвала суду про закриття провадження по справі №520/11782/13-ц була скасована в апеляційному порядку, проте, позивач за первісним позовом вважає, що сам факт відсутності спору щодо повернення спірної грошової суми заявою первісного кредитора від 27.04.2015 року підтверджується.

Також ОСОБА_4 зазначив, що 22.04.2015 року ОСОБА_1 (первісний кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор) уклали договір про відступлення права вимоги, яким передбачено, що первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги, що належить первісному кредиторові і стає кредитором за борговою розпискою на суму 108000 доларів США від 14.10.2010 року, укладеним між первісним кредитором та ОСОБА_4.

Позивач за зустрічним позовом, вважає, що зазначений договір про відступлення права вимоги від 22.04.2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, є недійсним, оскільки фактично вказаний договір є договором факторингу.

Однак, ОСОБА_4 не був стороною договору про відступлення права вимоги, у зв'язку з чим вказаний договір порушує його права та інтереси.

Крім того, позивач за зустрічним позовом посилався на те, що за даним договором відступлення прав вимоги фактором виступає ОСОБА_2, як фізична особа, яка не може бути фінансовою установою і мати права на здійснення факторингових операцій, у зв'язку з чим вказаний договір про відступлення права вимоги підлягає визнанню недійсним.

Наслідки недійсного правочину закріплені в ст.216 ЦК, згідно якої, зокрема, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Тобто, як стверджує позивач за зустрічним позовом, ОСОБА_2 не мав права звертатись до суду, ОСОБА_4 не порушував його прав, і в подальшому він не міг бути замінений правонаступником ОСОБА_1, оскільки правочин є недійсним, у зв'язку з чим, ОСОБА_4. просить суд відмовити у задоволенні первісного позову та визнати спірний договір про відступлення права вимоги недійсним.

Також ОСОБА_4 вважає, що оскільки ОСОБА_1 з 17.10.2010 року по 22.04.2015 року та з 10.04.2017 року безпідставно утримує у себе оригінали документів, а саме: оригінал розписки на суму 108000 доларів США від 14.10.2010 року, укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_4; оригінал правовстановлюючих документів на дачний будинок за адресою: АДРЕСА_2, а саме: рішення Київського районного суду від 26.11.2008 року по справі №2-6842; витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 19.03.2009 року №22217210, реєстраційний №26750959; на підставі, яка згодом відпала, вказані оригінали документів на підставі статті 1212 ЦК України ОСОБА_1 зобов'язаний повернути ОСОБА_4

В подальшому під час розгляду справи, сторонами по справі було повідомлено суд, що 10 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду про розірвання договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року.

У зв'язку з чим, 27 червня 2017 року, судом, за клопотанням третьої особи - ОСОБА_1, було замінено позивача - ОСОБА_2 на його правонаступника - ОСОБА_1 за первісним позовом, який підтримував вимоги за первісним позовом.

В судовому засіданні 18.10.2018 року представник позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1, відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просив суд задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1, щодо задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 - заперечував, у задоволенні якого просив суд відмовити.

Представник відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_4 - ОСОБА_5 заперечував проти задоволення первісного позову ОСОБА_1, у задоволенні якого просив суд відмовити, зустрічні позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити.

Заслухавши пояснення представників сторін по справі, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає первісний позов ОСОБА_1 не підлягаючим до задоволення, зустрічний позов ОСОБА_4 підлягаючим частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 14 жовтня 2010 року ОСОБА_4 склав розписку, за текстом якої вбачається, що він отримав від ОСОБА_1 у борг грошові кошти в сумі 108000 доларів США, які вона зобов'язався повернути ОСОБА_1 тільки після продажу належного йому на праві власності нерухомого майна: земельної ділянки та домоволодіння розташованих в АДРЕСА_2

Згідно п.3 розписки, встановлено мінімальну вартість продажу майна на рівні не нижче 750000 доларів США. Будь-яка інша сума продажу, що є нижчою не є підставою для повернення отриманих коштів.

Пунктом 4 розписки встановлені додаткові умови повернення, а саме: у разі використання майна за цільовим призначенням, зокрема проживання та комерційного його використання, повернення коштів відбувається за першою вимогою ОСОБА_1

Згідно з пунктом 6 розписки встановлено, що дана розписка є дійсною виключно в тому разі, якщо ОСОБА_1 має в наявності письмові докази про відсутність майнових та немайнових вимог з боку ОСОБА_6 до ОСОБА_4 та ОСОБА_7, які мають бути передані ОСОБА_1 ОСОБА_4 в триденний строк зі дня підписання цієї розписки, про що ОСОБА_4 має надати письмовий документ.

Пунктом 7 розписки встановлено, що після повного розрахунку ОСОБА_1 повертає ОСОБА_4 отримані правовстановлюючі документи.

Також судом встановлено, що у вересні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики від 14.10.2010 року в розмірі 108000,00 доларів США, що за курсом в національній валюті складало 863244,00 гривні (справа №520/11782/13-ц).

22 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення права вимоги згідно якого ОСОБА_1, як первісний кредитор, передав ОСОБА_2, як новому кредитору, право вимоги повернення вищевказаних грошових коштів ОСОБА_4 у сумі 108000 доларів США.

Оригінал розписки та інші документи були передані ОСОБА_2 за актом прийому-передачі від 22.04.2015 року від ОСОБА_1

У зв'язку з чим, під час розгляду цивільної справи №520/11782/13-ц, в судовому засіданні ОСОБА_1 відмовився від позову та надав до суду відповідну заяву.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року по справі №520/11782/13-ц, заяву задоволено, прийнято відмову ОСОБА_1 від позову, провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики від 14.10.2010 року - закрито.

ОСОБА_2 у серпні 2015 року подано до суду зазначену позовну заяву про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики від 14.10.2010 року.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 01.02.2017 року скасовано ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 27 квітня 2015 року про закриття провадження по справі №520/11782/13-ц та передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надалі по цивільній справі №520/11782/13-ц ухвалами Київського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2017 року залишено без розгляду заяву ОСОБА_1 від 27.04.2015 року про відмову від позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та залишено без розгляду позовну заяву до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики від 14.10.2010 року, за заявою ОСОБА_1, з посиланням про відсутність необхідності у цьому позову, оскільки в провадженні Київського районного суду міста Одеси перебуває цивільна справа №520/11358/15-ц.

10 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду про розірвання договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року.

У зв'язку з чим, 27 червня 2017 року, судом, за клопотанням третьої особи - ОСОБА_1, було замінено позивача - ОСОБА_2 на- ОСОБА_1 за первісним позовом.

На підставі вищевикладеного, позивач ОСОБА_1 за первісним позовом просить суд стягнути з ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 14.10.2010 року в сумі 108000 доларів США.

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 18 вересня 2013 року розглянув справу № 6-63цс13, предметом якої був спір про стягнення боргу за договором позики. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Наявність у позивача оригіналу розписки свідчать про неповернення боргу відповідачем в належному розмірі.

Суд приймає надану до суду розписку від 14.10.2010 року, в якості належного та допустимого доказу виникнення боргового зобов'язання за договором позики, так як даний факт жодним чином не спростований та сторонами по справі не спростовувався факт, що між сторонами виникли правовідносини саме за договором позики.

Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, якій посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. На підтвердження зобов'язань відповідача позивачем була надана боргова розписка.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Згідно ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України передбачає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 629 Цивільного кодексу України визначає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Судом встановлено, що сторонами за договором позики, оформленого у вигляді розписки, від 14.10.2010 року, не визначено датований строк повернення грошових коштів, однак зазначено, що ОСОБА_4 зобов'язався повернути ОСОБА_1 грошові кошти тільки після продажу належного йому на праві власності нерухомого майна: земельної ділянки та домоволодіння розташованих в АДРЕСА_2

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивачем ОСОБА_1, в порушення ст. 81 ЦПК України, не надано до суду доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 здійснено продаж належного йому на праві власності нерухомого майна: земельної ділянки та домоволодіння розташованих в місті Одесі по вулиці Чубаївській, 27, а отже не доведено, що настав строк для повернення ОСОБА_4 позивачу грошових коштів за договором позики від 14.10.2010 року.

Пунктом 4 розписки від 14.10.2010 року встановлені додаткові умови повернення, а саме: у разі використання майна за цільовим призначенням, зокрема проживання та комерційного його використання, повернення коштів відбувається за першою вимогою ОСОБА_1

Позивачем ОСОБА_1 не надано до суду доказів і на підтвердження того, що ОСОБА_4 використовувалось належне йому нерухоме майно за цільовим призначенням, зокрема проживання та комерційне використання, у зв'язку з чим відсутні підстави для застосування умов визначених пунктом 4 спірного договору.

На підставі викладеного, суд вважає не доведеним, що за договором позики від 14.10.2010 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 настав термін для виконання ОСОБА_4 зобов'язань за вказаним договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч.1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За таких обставин, суд вважає, що звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом є передчасним, оскільки позивачем не доведено, що відповідачем порушуються його права, а саме не виконуються умови укладеного між ними договору позики від 14.10.2010 року, оскільки позивачем не доведено, що настав строк для виконання зобов'язань відповідача за спірним договором, у зв'язку з чим, суд вважає, що у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики від 14.10.2010 року слід відмовити.

Щодо вимог за зустрічним позовом ОСОБА_4, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що 22 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення права вимоги згідно якого ОСОБА_1, як первісний кредитор, передав ОСОБА_2, як новому кредитору, право вимоги за договором позики, укладеним у формі розписки, від 14.10.2010 року, укладеним з ОСОБА_4, за умовами якого ОСОБА_1 надав в борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 108000 доларів США.

Пунктом 1,2 зазначеного договору встановлено, що за цим договором новий кредитор - ОСОБА_2 одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника - ОСОБА_4 належного виконання всіх зобов'язань за основним договором - договором позики від 14.10.2010 року.

Згідно з п.1.3 договору, цей договір є відплатним та за цим договором новий кредитор передав, а первісний кредитор прийняв суму грошових коштів у розмірі 60000 доларів США.

Відповідно до п.2.1 договору, первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає всі документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором, а саме: оригінал боргової розписки на суму 108000 доларів США від 14.10.2010 року, укладеної між первісним кредитором та боржником; оригінал правовстановлюючих документів на дачний будинок за адресою: АДРЕСА_2, а саме: рішення Київського районного суду міста Одеси від 26.11.2008 року по справі 32-6842 та витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 19.03.2009 року №22217210, реєстраційний №26750959.

Факт передання ОСОБА_1 ОСОБА_2 вказаних документів на виконання пункту 2.1 договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року, підтверджується наданим до суду актом прийому-передачі від 22 квітня 2015 року.

Позивач за зустрічним позовом посилається на те, що він не був стороною договору про відступлення права вимоги, який порушує його права та інтереси, а також вважає, що вказаний договір укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є договором факторингу та підлягає визнанню недійсним.

Суд зазначає, що відмежування договору факторингу від інших подібних договорів, зокрема договору цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Отже, натомість договору цесії, договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові № 6-301цс15 від 6 липня 2015 року.

Пунктом 1.3 договору від 22 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, сторонами визначено, що цей договір є відплатним та за цим договором новий кредитор передав, а первісний кредитор прийняв суму грошових коштів у розмірі 60000 доларів США.

Таким чином, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір відступлення права вимоги від 22.04.2015 року є договором факторингу, при цьому ОСОБА_1 є клієнтом (уступає грошову вимогу) а ОСОБА_2 є фактором (набуває грошову вимогу).

Відповідно до ч.3 ст. 1079 ЦК України фактором може виключно банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ст.1079 ЦК).

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України, одним із способів захисту прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Згідно до приписів ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, другою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Положеннями ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 11 ч.1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», факторинг вважається фінансовою послугою.

Згідно з ч.1 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензуванню підлягала діяльність із надання фінансових послуг в редакції чинній станом на 22 квітня 2015 року (станом на дату укладення договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року).

За спірним договором відступлення прав вимоги, фактором виступає ОСОБА_2, як фізична особа, яка не є фінансовою установою і не має права на здійснення факторингових операцій.

Згідно правової позиції, що викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року по справі №909/968/16 Господарського суду Івано-Франківської області за позовом Відкритого акціонерного товариства «Івано-Франківський птахокомбінат» до Публічного акціонерного товариства «Мегабанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКІ», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_10, про визнання недійсними договорів, суд прийшов до наступних висновків про застосування норм права:

Договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлює його недійсність.

Згідно ст. 263 ЦПК, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір відступлення права вимоги від 22.04.2015 року є удаваним правочином, а саме є договором факторингу, який не відповідає вимогам статті 203 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим підлягає визнанню судом недійсним, а вимоги ОСОБА_4 в цій частині є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Щодо вимоги ОСОБА_4 про повернення йому - ОСОБА_4 оригіналу боргової розписки на суму 108000 доларів США від 14.10.2010 року, яка була укладена між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, оригінали правовстановлюючих документів, виданих на ім'я ОСОБА_4 на дачний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, а саме - рішення Київського районного суду від 26.11.2008 року по справі №2-6842; витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 19.03.2009 року №22217210, реєстраційний №26750959, в порядку застосування наслідків недійсного правочину - договору відступлення права вимоги від 22.04.2015 року, суд вважає необґрунтованими, безпідставними, оскільки у зв'язку з визнанням недійсним договору відступлення права вимоги від 22.04.2015 року, правові наслідки недійсності правочину встановлені ст. 216 ЦК України застосовуються до сторін договору, а ОСОБА_4 в свою чергу не є стороною договору відступлення права вимоги від 22.04.2015 року, а також останнім не підтверджено виконання зобов'язань за договором позики від 14.10.2010 року, у зв'язку з чим, у ОСОБА_1 відсутні підстави для повернення ОСОБА_4 оригінали вказаних документів у відповідності до умов договору позики, з урахуванням чого, суд вважає в цій частині вимоги позивача за зустрічним позовом не підлягаючими до задоволення.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі вищевикладеного, оцінивши та надавши оцінку усім зібраним по справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, проаналізувавши усі обставини по справі, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики укладеним у формі розписки від 14 жовтня 2010 року, передчасними, такими, що задоволенню не підлягають, зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії, підлягаючими частковому задоволенню, а саме в частині визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги від 22 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про передання прав вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_1 та ОСОБА_4.

Згідно з ч.1, 2, 6 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п.79 рішення Європейського суду з прав людини (справа «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. (Заява №33949/02), відповідно до прецедентної практики Суду заявник має право на відшкодування витрат, тільки якщо буде доведено, що вони були необхідні та фактично понесені, а також є обґрунтованими за розміром.

З урахуванням часткового задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_4, стягненню з відповідачів ОСОБА_11 та ОСОБА_2 на користь позивача підлягають в рівних частках витрати по сплаті останнім судового збору в сумі 640 гривень 00 копійок.

При вищевикладених обставинах та керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 10, 13, 76-81, 82, 89, 141, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3) до ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_4) про стягнення боргу за договором позики укладеним у формі розписки від 14 жовтня 2010 року - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_4) до ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3), ОСОБА_2 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_3) про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати договір про відступлення прав вимоги від 22 квітня 2015 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про передання прав вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - недійсним.

У задоволені решти вимог ОСОБА_4 у зустрічному позові - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, на користь ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, витрати по сплаті судового збору в сумі 320 (триста двадцять) гривень 00 копійок.

Стягнути з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, на користь ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, витрати по сплаті судового збору в сумі 320 (триста двадцять) гривень 00 копійок.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено - 26 жовтня 2018 року.

Головуючий Калініченко Л. В.