Справа № 522/17712/17

                                                              Провадження № 522/4403/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2018 року                   Приморський районний суд м. Одеси

у складі:   головуючого судді          Загороднюка В.І.

                  при секретарі                  Смоковій А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.

При цьому посилається на те, що до укладання шлюбу з відповідачем за власні кошти, придбала 23/1000 (двадцять три тисячні) частки в праві спільної часткової власності на житловий будинок № 14, який розташований по вул. Князівська в м. Одеса, що складає квартиру під № 27. 22 липня 2015 року позивач та відповідач уклали договір дарування за яким ОСОБА_1 повинна була передати в дар ОСОБА_2С належні їй па праві власності 23/1000 частки в праві спільної часткової власності па житловий будинок за № 14, що розташований по вул. Князівська в м. Одеса, що складає квартиру під № 27. Позивачка вважає, що цей правочин є фіктивним і не породжує ніяких юридичних наслідків для його сторін, оскільки здійснений нею виключно з метою уникнути стягнення на спірне нерухоме майно, оскільки вона є майновим поручителем ОСОБА_3, то у разі несплати ним кредиту, банк зможе звернути стягнення на спірну квартиру. Між позивачем та відповідачем існувала усна домовленість про те, що після повної сплати ОСОБА_3 заборгованості банку, відповідач поверне у власність позивачці цю квартиру, однак свою обіцянку не виконав, а мотивуючи тим, що він є власником цієї квартири, вимагає її звільнення.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив його задовольнити.

Відповідач та його представник в судовому засіданні позов не визнали, вважає його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, представник відповідача надав суду відзив.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено такі обставини та правовідносини, які виникли між сторонами.

22 квітня 2011 року ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_4), за власні кошти, відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованого в реєстрі за №326, придбала 23/1000 (двадцять три тисячні) частки в праві спільної часткової власності на житловий будинок № 14, який розташований по вул. Князівська в м. Одеса, що складає квартиру під №27. Вказаний факт підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав па нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №9784744 і від 20.09.2017 року.

(а.с. 15 - 20)

23 серпня 2012 року в відділі державної РАЦС у Приморському районі Одеського МУЮ ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії І-ЖД № 175424 від 23.08.2012 року.

(а.с. 21)

06 квітня 2014 року у сторін народилась донька ОСОБА_6, що підтверджується свідоцтвом про народження серії 1- ЖД №890405 від 19.04.2014 року.

(а.с. 22)

22 липня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір дарування за яким ОСОБА_1 повинна була передати в дар ОСОБА_2С належні їй па праві власності 23/1000 частки в праві спільної часткової власності на житловий будинок за № 14, що розташований по вул. Князівська в м. Одеса, що складає квартиру під № 27.

(а.с. 23)

03 грудня 2007 року між ВАТ «ЕРСТЕ БАНК» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №014/1581/2/07342. відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав кредит від банку в сумі 65000 доларів США та зобов'язався повернути його, зі сплатою відсотків, пені та інших штрафних санкцій, до 02 грудня 2027 року. Процентна ставка за користування кредитом складала 12,0% річних.

03 грудня 2007 року між ВАТ «ЕРСТЕ БАНК» та ОСОБА_4 (нині ОСОБА_2) ОСОБА_7 і ОСОБА_4 був укладений іпотечний договір №014/1581/2/07342, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за №1207.

Пунктом 1.1. іпотечного договору було передбачено, що ОСОБА_9 та її батько ОСОБА_4, шляхом передання в іпотеку належного їм майна, забезпечують вимоги ВАТ «ЕРСТЕ БАНК» по кредитному договору №014/1581/2/07342 від 03.12.2007 року, в тому числі забезпечують сплату позичальником тіла кредиту, процентів за користування кредитом, сплату комісійної винагороди, штрафних санкцій.

Згідно до п.1.2. іпотечного договору, предметом іпотеки є нерухоме майно: квартира, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Адмірала Лазарева, буд.34. кв.8. загальною площею 54,22 кв. м.

Пунктом 3.1.2. іпотечного договору було встановлено, що ВАТ «ЕРСТЕ БАНК» має права вимагати від іпотекодавців вжиття заходів, необхідних для збереження предмету іпотеки та його належної експлуатації, а у випадку втрати (знищення, загибелі) чи пошкодження предмета іпотеки або виникнення загрози такої втрати чи пошкодження - вимагати заміни його іншим рівноцінним майном, на вартість та кількість не меншим від майна, що було втрачено чи пошкоджено.

Пунктом 3.1.8. іпотечного договору було встановлено, що у випадках, якщо суми від продажу предмета іпотеки та суми від реалізації іншого майна, що буде заставлене в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, недостатньо для повного задоволення вимог ВАТ «ЕРСТЕ БАНК», він має право в судовому порядку вимагати отримання суми, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника.

(а.с. 24 - 26)

16 грудня 2016 року ОСОБА_3 у повному обсязі погасив кредитну заборгованість за кредитним договором №014/1581/2/07342 від 03.12.2007 року, що підтверджується довідкою про відсутність заборгованості за кредитом від 16 грудня 2016 року №2-0-0-1/1755, яка видана ОСОБА_3 уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Фідобапк» ОСОБА_10

(а.с. 28)

Після цього, ОСОБА_1 звернулась до свого чоловіка з проханням переоформити на неї квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на що ОСОБА_2 ніяким чином не відреагував.

Допитана у якості свідка з боку позивача ОСОБА_11 підтвердила, що її чоловік ОСОБА_3 виплачував кредит, однак у зв’язку із фінансовими труднощами в нього виникла заборгованість перед банком. ОСОБА_2 порадив переоформити квартиру на нього з метою уникнення звернення стягнення на неї, а у майбутньому обіцяв повернути квартиру позивачці.

Допитані у якості свідків з боку відповідача ОСОБА_12, ОСОБА_13, пояснили, що знають події щодо спірної квартири зі слів відповідача, який був незадоволений тим, що в нього намагаються відібрати спірну квартиру, яку він вважає своєю, оскільки вона йому подарована законним шляхом.

Допитаний у якості свідка відповідач ОСОБА_2 пояснив, що йому нічого не було відомо щодо наявності заборгованості ОСОБА_3 перед ВАТ «ЕРСТЕ БАНК», та загрози втрати квартири, яка належала його дружині ОСОБА_1 Він вважав, що йому щиро її подарували і прийняв дар як реальний. Він дійсно надав згоду на те, щоб ОСОБА_1 та їх спільна дитина залишилися проживати в цій квартирі однією сім’єю разом з ним. Це була його воля, як власника. Ніколи не ставив питання про їх виселення саме заради долі дитини. Йому прикро, що його використали поза його волею виключно з метою неможливості звернення стягнення на спірну квартиру з боку ВАТ «ЕРСТЕ БАНК» за борги ОСОБА_3 Ніяких зобов’язань щодо повернення квартири позивачці в майбутньому не надавав ні за яких умов.

Між сторонами виникли правовідносини, які регулюються параграфами першим, другим Глави 16 Цивільного Кодексу України.

Сторони уклали правочин – договір дарування нерухомого майна.

Відповідно до частини першої ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої, третьої, п’ятої ст. 203 ЦК України, «1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини першої, третьої ст. 215 ЦК України, 1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої, другої ст. 216 ЦК України, 1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст. 234 ЦК України, 1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. 2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. 3. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Дослідивши надані сторонами докази, проаналізувавши їх у сукупності, суд вважає, що дійсно, позивач під час укладання оспорюваного правочину – договору дарування нерухомого майна, мала на меті намір укласти фіктивний правочин, без настання правових наслідків. Однак, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, яку застосовував Касаційний Цивільний Суд Верховного суду у цивільних справах № 756/9955/16-ц від 8 лютого 2018 року, № 379/1256/15-ц, постанова від 14 лютого 2018 року, № 520/4921/17 від 03 вересня 2018 року, та інших. Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У справі, яка розглядається, позивач не довела, що відповідач, як другий учасник оспорюваного правочину не мав на меті настання реальних юридичних наслідків. В разі відчуження нерухомого майна, його передача колишнім власником новому здійснюється тільки шляхом внесення змін щодо власника у державному реєстрі прав на нерухоме майно. Зазначена вимога закону виконана, право власності на спірний об’єкт нерухомості після укладання оспорюваного правочину зареєстровано за відповідачем.

Суд відхиляє довод позивача, що доказом фіктивності оспорюваного правочину є обставина – продовження користування позивачем спірною квартирою після укладання договору дарування. Відповідно до ст. 317 ЦК України, 1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник має право обрати такий спосіб розпорядження майном, як надання дозволу безоплатного проживання колишньому власнику, враховуючи, що на час укладання оспорюваного правочину позивач і відповідач були подружжям і проживали разом однією сім’єю.

Суд також відхиляє довід позивача на користь доведення обґрунтованості фіктивного правочину, про те, що вона оплачувала витрати на комунальні платежі.

Відповідно до ст. 150 Житлового Кодексу України, Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до частини першої, третьої, четвертої ст. 156 ЖК України, Члени сім'ї власника жилого   будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку  (квартирі),  що  йому  належить, користуються  жилим  приміщенням  нарівні  з   власником   будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди  про  порядок користування цим приміщенням. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне  користування  жилим  приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Тому, суд вважає, проживання позивача у спірній квартирі та сплата позивачем витрат на комунальні послуги, якими користувалась позивач, було реалізацією нею своїх прав та обов’язків як члена сім’ї власника – відповідача.

Суд також вважає, що саме оспорюваним правочином, який позивач вважає фіктивним, не порушено будь-яких її прав, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до частини першої ст. 4 ЦПК України, 1. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів».

Відповідно до частини першої ст. 5 ЦПК України, « 1. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором». Укладаючи правочин, який позивач вважає фіктивним, вона мала на меті виключно введення в оману кредитора – Банк, перед яким виникла значна заборгованість, що в неї нібито відсутнє майно, на яке можливо звернути стягнення при виконанні рішення про стягнення заборгованості. Право на введення в оману кредитора не може захищатися судом, оскільки не є законним інтересом. Позивачка обрала спосіб захисту порушеного права – визнання укладеного нею ж правочину (договору дарування) недійсним. Однак, під час укладання такого договору вона мала на меті виключно уникнути звернення стягнення на належну їй частку у спірній квартирі. Ця мета була нею досягнута. Тобто самим фактом укладання спірного правочину права позивачки не порушені, і відповідно не потребують судового захисту. Насправді, як вона стверджує у позові, вона не мала на меті перехід права власності на майно, яке було відчужене. Якщо це дійсно так, то вона продовжує бути власником цього майна, має можливість ним володіти, розпоряджатися та користуватися, оскільки його передача не відбулася. В такому випадку її права на спірне майно не порушені і вони не потребують судового захисту. З позовом про визнання правочину фіктивним за захистом порушених прав може звернутися тільки Банк (третя особа), який був введений в оману (до або в момент укладення угоди), перед яким у позивачки виникла заборгованість за кредитним договором. Таким чином, позивач, яка свідомо укладає фіктивний правочин з метою введення в оману кредитора – банк, для запобігання виконання рішення про стягнення коштів шляхом примусової реалізації, не має права на судовий захист, оскільки укладеними фіктивними правочинами її право не порушено. Оскільки позивач стверджує, що свідомо уклала фіктивний правочин, то свої права на спірне майно сама й порушила. Як стверджує позивачка, відповідач не виконав умови іншого правочину – зобов’язання «переоформити» спірну квартиру на неї, тобто укласти якийсь інший правочин, внаслідок якого право власності на спірну квартиру перейде від відповідача до позивачки. Однак, жодних належних доказів наявності такого правочину позивачкою не надано. Якщо наявність такого правочину буде доведено, то можна буде вважати, що відповідач порушив права позивачки невиконанням саме цього правочину. Однак належним способом захисту порушених прав позивачки не є визнання недійсним оспорюваного правочину, а тільки примушення виконати умови правочину щодо переоформлення права власності на спірну квартиру на користь позивачки. Однак такий спосіб захисту порушеного права є іншою підставою позову, яка в цій справі не розглядається.

Таким чином, враховуючи вищевикладене в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 202 – 204, 215, 216, 234, 317 ЦК України, ст.ст 150, 156 ЖК України, ст.ст. 4, 5, 263-265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання апеляційної скарги через Приморський районний суду міста ОСОБА_10 протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

           Повний текст судового рішення виготовлено 04.10.2018 року

Суддя:  

02 жовтня 2018 року