Справа № 447/1105/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Карбовнік І.М.

Провадження № 22-ц/783/7553/17 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.

Категорія:21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого судді Савуляка Р.В.,

суддів: Крайник Н.П., Мельничук О.Я.

за участі секретаря: Куцика І.Б.

з участю:представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 про визнання житлового будинку об'єктом спільної сумісної власності, визнання недійсним договору дарування ,-

ВСТАНОВИЛА:

Оскаржуваним рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 23 листопада 2017 року позов задоволено частково.

Визнано житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 загальною плошею 293,4 м кВ. об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку від 17.04.2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 посвідчений державним нотаріусом Новороздільської державної нотаріальної контори Шолок О.Я. зареєстрований в реєстрі за № 1304 та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 загальною плошею 293,4 м кВ.рішенням Камянка- Бузького суду Львівської області від 30 листопада 2017 року позов задоволено.

Додатковим рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 08 лютого 2018 року в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто зі ОСОБА_2 в користь ОСОБА_4 судовй збір в розмірі 6890 грн.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_2

В апеляційній скарзі посилається на те, що оскаржуване рішення є помилковим та незаконним і тому підлягає скасуванню з підстав неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідності висновків суду обставинам справи; порушення і неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Вказує, що суд першої інстанції формально розглянув обставини справи та неправильно встановив спірні правовідносини, а також не прийняв до уваги норми діючого щодо обставин у цій справі законодавства, що призвело до неповноти та неправильності встановлення обставин, які мають значення для справи.

Просить рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. Яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та стягнути на його користь понесені судові витрати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на підтримання апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно зі ст. 60 СК України (чинного з 1 січня 2004 року) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Так, у відповідності до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. При цьому статтею 71 СК України визначено, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Відповідно до ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Пленум Верховного Суду України в Постанові № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»зазначив у п.22, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У п.п. 23, 24 даної постанови роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності: майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто та ін.

Статтею 372 ЦК України визначено, що майно, яке є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Відповідно до ст. ст. 22, 23, 28, 29 КпШС України, ст.ст.16,17 Закону України "Про власність", ст. ст. 112, 118 ЦК Української РСР, що діяли на час будівництва спірного житлового будинку, ст.ст.368, 369, 370 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Ч. 2 ст. 70 СК України передбачено, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя з обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Згідно положень ч. 3 ст. 70 СК України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти за умови, що розмір аліментів, які вони одержують недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

У п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз'яснено, що при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування).

Відповідно до ст.60 ч.1 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст.60 ч.3 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Окрім того, нормами ст. 70 п.3 СК України зазначена умова, згідно якої частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, а саме, якщо з нею, ним проживають діти та розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування, однак в матеріалах справи відсутнє підтвердження даної умови, у звязку з чим позовні вимоги в цій частині не підлягають до задоволення.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_4 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 з 14 червня 1980 р. по 06 лютого 2014 р.

Спірний житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1. Згідно копії Декларації про готовність об'єкта до експлуатації вищезгаданий будинок було збудовано у період часу з квітня 1993 року по грудень 2009 року, тобто в період перебування позивача ОСОБА_4 та відповідача ОСОБА_2 в шлюбі.

З матеріалів убачається, що з 2002 року та по даний час позивачка постійно проживає та працює в Португалії і в період будівництва спірного будинку регулярно висилала гроші на ім'я свого чоловіка ОСОБА_7 на загальну суму 44 365 євро.

Факт переказу коштів ОСОБА_4 на ім»я ОСОБА_7 підтверджується банківською випискою (т.1 а.с.11-17).

Враховуючи, що спірний будинок було збудовано в період перебуванняОСОБА_4 та ОСОБА_2 в шлюбі, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1. є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки позивачем не надано доказів того , що відповідач ОСОБА_2 не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, відтак суд вірно виходив з того, що відсутні підстави для відступлення від засад рівності часток майна подружжя.

Підставою недійсності правочину, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3,5,6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (п. 7). Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (п. 5).

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що відповідно до ст.ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що оскільки договір дарування спірного будинку було вчинено без згоди ОСОБА_4, відповідач ОСОБА_2 при вчиненні оспорюваного правочину розпорядився частиною майна, яке йому не належало, так як становило частку спільного майна подружжя та належало позивачу по справі ОСОБА_4, а тому цей договір дарування від 17 квітня 2015 року визнав недійсним як такий, що укладений не власником.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не убачає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 28 вересня 2018 року.

Головуючий : Савуляк Р.В.

Судді: Крайник Н.П.

Мельничук О.Я.