Постанова

Іменем України

26 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 346/2946/16-ц

провадження № 61-4743св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 вересня 2016 року у складі судді Калинюка О. П. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Бойчука І. В., Проскурніцького П. І.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області), про визнання права власності на рухоме майно та звільнення цього майна з-під арешту.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 25 вересня 2015 року старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Коломийського міськрайонного управління юстиції Івано-Франківської області (далі - ВДВС Коломийського МУЮ) Юрчуком М. М. при примусовому виконанні виконавчого листа № 346/175/15-ц, виданого 21 липня 2015 року Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області, про стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь відповідача ОСОБА_3 9 820 662 грн описано та накладено арешт на належне йому майно, а саме: компресор (холодильну установку); холодильну установку типу FAL056/7; компресорну установку марки «Oil Star»; стелаж; ящик для зберігання солі; вагу білого кольору; 2 конвектори білого кольору марки «Lampart»; 6 настінних ламп; стіл; диван коричневого кольору; батареї чавунні білого кольору. Загальна вартість майна становить 67 874 грн. В акті опису й арешту майна від 25 вересня 2015 року зазначено про належність вищевказаного майна ОСОБА_2, що не відповідає дійсності. Згідно з договором оренди від 01 серпня 2013 року він орендує у відповідача ОСОБА_2 приміщення ковбасного цеху, що знаходиться по АДРЕСА_1 Коломийського району Івано-Франківської області. На виконання вказаного договору оренди між ним та ОСОБА_2 05 серпня 2013 року було складено акт прийому-передачі майна в оренду, в якому відображено номенклатуру майна, що передається в оренду, його дефектну характеристику, кількість одиниць і оціночну вартість. Спірного майна в цьому акті не зазначено. Вказане майно та обладнання встановлене ним після укладення договору оренди з метою здійснення підприємницької діяльності. Це майно відображене у відомості форми 1.1-мс, яка відповідно до Методичних рекомендацій із застосування регістрів бухгалтерського обліку малими підприємствами, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 15 червня 2011 року № 720, є однією з форм обліку необоротних активів, що використовуються для здійснення підприємницької діяльності. Його право власності на спірне майно підтверджується також актом від 11 січня 2016 року, згідно з яким він та відповідач ОСОБА_2 погодили, що ним встановлено в орендованих приміщеннях виробниче обладнання і необоротні активи (за списком), які належать йому на праві власності. Таким чином, накладення державним виконавцем арешту на належне йому на праві власності майно порушує його право власності, яке підлягає захисту. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на майно, описане і арештоване згідно з актом опису й арешту майна від 25 вересня 2015 року в рамках виконавчого провадження № 48257665, та звільнити це майно з-під арешту.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 вересня 2016 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на компресорну установку марки «Frascold (Оіl Star)», яка зазначена в акті опису й арешту майна, складеному 25 вересня 2015 року старшим державним виконавцем ВДВС Коломийського МУЮІвано-Франківської області Юрчуком М. М. у виконавчому провадженні 48257665 при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 21 липня 2015 року Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області у справі № 346/175/15-ц, та знято арешт з цього майна. В решті позовних вимог відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що належність позивачу спірної холодильної установки марки «Frascold (Оіl Star)» підтверджується видатковою накладною від 18 грудня 2014 року № 15, на підставі якої ОСОБА_1 придбав вказану установку у Приватному підприємстві «ПРАКТИК-М» (далі - ПП «ПРАКТИК-М») за ціною з ПДВ 114 тис. грн. Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано достатніх доказів на підтвердження факту належності йому цього майна.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 вересня 2016 рокузалишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і направити справу до суду першої інстанції для повторного розгляду.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій взяли до уваги копію видаткової накладної від 18 грудня 2014 року № 15, згідно з якою позивач придбав у ПП «ПРАКТИК-М» за ціною з ПДВ 114 тис. грн спірну холодильну установку марки «Frascold (Оіl Star)». Копія видаткової накладної не є первинним документом, який підтверджує право власності. Суди не звернули уваги на його доводи та доводи його представника про те, що у статуті ПП «ПРАКТИК-М» не вказаний такий вид діяльності, як торгівля промисловим обладнанням, до якого відноситься спірна холодильна установка, що ставить під сумнів купівлю ОСОБА_1 цієї установки у ПП «ПРАКТИК-М». 25 вересня 2015 року державним виконавцем у присутності позивача була складена постанова про накладення арешту на майно ОСОБА_2 Спірне описане майно було передано на відповідальне зберігання ОСОБА_1, однак в акті опису й арешту майна позивач не вказував, що це майно належить йому, а не ОСОБА_2 Лише 11 січня 2016 року з метою привласнення спірного майна ОСОБА_1 разом з ОСОБА_2, які об'єднані спільним умислом, склали фіктивний акт про встановлення обладнання у ковбасному цеху.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 17 травня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

25 вересня 2017 року представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ пояснення, в яких просив задовольнити касаційну скаргу у повному обсязі, посилаючись на те, що копія видаткової накладної від 18 грудня 2014 року № 15, на яку посилається позивач, була виготовлена після складання акта опису і арешту майна від 25 вересня 2015 року, оскільки ПП «ПРАКТИК-М» 07 листопада 2011 року було виключено з Реєстру платників ПДВ у зв'язку з внесенням до Єдиного державного реєстру запису про відсутність за місцем знаходження.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

27 січня 2018 року справу № 346/2946/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційну скаргу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Судами встановлено, що 01 серпня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір оренди, згідно з яким ОСОБА_1 прийняв в оренду приміщення ковбасного цеху, що знаходиться по АДРЕСА_1 Коломийського району Івано-Франківської області.

Пунктом 4 вказаного договору оренди передбачено, що ОСОБА_1 зобов'язався за свій рахунок провести капітальний ремонт орендованого приміщення і встановити обладнання для виробництва ковбаси, в тому числі холодильні камери.

25 жовтня 2013 року ОСОБА_1 звертався до ОСОБА_2 з письмовою заявою про надання дозволу на капітальний ремонт та часткове поліпшення споруд забійного та ковбасного цехів і встановлення ковбасного та холодильного обладнання.

01 листопада 2013 року ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 письмовий дозвіл на проведення капітального ремонту.

21 липня 2015 року Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області було видано виконавчий лист на виконання рішення цього суду від 22 травня 2015 року у справі № 346/175/15-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 9 820 662 грн.

28 липня 2015 року старшим державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області Сапіжаком І. І. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 48257665 з виконання вищевказаного виконавчого листа.

05 серпня 2015 року державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області Сапіжаком І. І. винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у виконавчому провадженні № 48257665, якою накладено арешт на майно ОСОБА_2 у межах суми 9 820 662 грн.

25 вересня 2015 року старшим державним виконавцем ВДВС Коломийського МУЮЮрчуком М.М. у виконавчому провадженні № 48257665 складено акт опису й арешту майна, згідно з яким описано і накладено арешт на спірне майно.

Листом від 06 травня 2016 року № 04.1-19/1761 ВПВР УДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області повідомив відповідачів про те, що згідно із звітом суб'єкта оціночної діяльності ОСОБА_6 ринкова вартість арештованого рухомого майна, а саме: компресора (холодильної установки), холодильної установки типу FAL056/7 та компресорної установки марки «Oil Star» становить 65 094 грн; згідно з актом опису й арешту майна від 25 вересня 2015 року вартість стелажа, ящика для зберігання солі, ваги білого кольору, 2 конвекторів білого кольору марки «Lampart», 6 настінних ламп, конвектора білого кольору, ваги коричневого кольору, стола, дивана коричневого кольору, батарей чавунних білого кольору - 2 780 грн.

Судами встановлено, що 10-12 травня 2016 року Держаним підприємством «СЕТАМ» було проведено прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, а саме ковбасного цеху та інших нежитлових будівель і споруд по АДРЕСА_1 Коломийського району Івано-Франківської області. Переможцем вказаних торгів було визнано ОСОБА_3

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 320 ЦК України).

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості.

Частиною першою статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Як роз'яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 року № 6 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису», за правилами, встановленими для розгляду позовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і організацій, що ґрунтуються на праві власності на описане майно або на праві володіння ним.

Задовольняючи позов частково, суди виходили з того, що холодильна установка марки «Frascold (Оіl Star)» належить на праві власності ОСОБА_1, що підтверджується належним чином завіреною копією видаткової накладної від 18 грудня 2014 року № 15, згідно з якою фізична особа-підприємець ОСОБА_1 придбав вказану установку у ПП «ПРАКТИК-М» за ціною з ПДВ 114 тис. грн.

Ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_1 право власності на компресорну установку марки «Frascold (Оіl Star)», суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що накладенням арешту на вказану холодильну установку порушено право власності позивача щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. При цьому в основу оскаржуваних судових рішень було покладено засвідчену адвокатом копію видаткової накладної від 18 грудня 2014 року № 15.

З такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна, оскільки вони зроблені на підставі недопустимого доказу.

Відповідно до частин першої та третьої статті 213 ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу свої вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним нормам права рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають з огляду на таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, місто Венеція, 25-26 березня 2011 року).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України 2004 року суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права нас справедливий суд як частини верховенства права.

Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).

У вирішенні питання розподілу тягаря доведення судом підлягають застосуванню правила статей 10, 60 ЦПК України 2004 року, згідно з якими цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилом статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з приписами статті 59 ЦПК України 2004 року суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 64 ЦПК України 2004 року передбачено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Відповідно до частини першої статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінюючи правомірність постановлених у справі рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди були зобов'язані власні процесуальні дії належним чином обґрунтувати, враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, при цьому обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогіднісним, а є обов'язковим за таких обставин та таких умов.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» (далі - постанова Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року № 14), рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК України 2004 року).

Згідно з пунктом 11 постанови Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року № 14 у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року).

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.

Місцевий суд порушив вищенаведені норми процесуального права та встановив обставини, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, на підставі недопустимого доказу, а саме копії видаткової накладної від 18 грудня 2014 року № 15.

При цьому судом всупереч вимогам вищенаведених статей 10, 59, 64 ЦПК України 2004 року не досліджено оригінал вказаного документа на предмет відповідності йому наданої суду копії, яка засвідчена представником однієї із сторін, тобто заінтересованої у результаті вирішення справи особою.

Відповідно до частин першої та другої статті 303 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Згідно з частиною першою статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

При розгляді справи апеляційний суд у порушення вимог статей 303, 304, 315 ЦПК України 2004 року не перевірив з достатньою повнотою доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують ці доводи, та не усунув допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права.

Так, в ухвалі апеляційного суду взагалі відсутня оцінка доводів апеляційної скарги щодо недопустимого доказу та необхідності дослідження оригіналу документа, яким позивач підтверджував своє право власності на спірне майно.

Також суди не з'ясували, чи було ПП «Практик-М» на час складання видаткової накладної платником податку на додану вартість та чи включено воно до Реєстру платників такого податку.

Відповідно до статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.(стаття 4 ЦПК України 2004 року).

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове рішення.

Відповідно до підпункту третього частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права при розгляді даної справи допущені судами обох попередніх інстанцій, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, про визнання права власності на рухоме майно та звільнення цього майна з-під арешту, направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук

Судді:С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

О. В. Ступак Г. І. Усик