АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/7586/17Головуючий у 1-й інстанції Братасюк В.М.

Провадження № 22-ц/789/751/18 Доповідач - Щавурська Н.Б.

Категорія - 57

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 вересня 2018 року м. Тернопіль

Апеляційний суд Тернопільської області в складі:

головуючого - Щавурської Н.Б.

суддів - Сташків Б. І., Костів О. З.,

секретаря - Романюк Х.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу № 607/7586/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 травня 2018 року, постановлене суддею Братасюком В.М., в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат і 3% річних,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що рішенням суду від 13 грудня 2004 року на його користь стягнуто з ОСОБА_1 позичені за розпискою від 28 серпня 2004 року кошти в сумі 139360 грн., які останній так і не повернув. 23 лютого 2005 року було видано виконавчий лист та направлено до примусового виконання в органи ДВС, однак постановою державного виконавця від 04 липня 2005 року вказаний виконавчий лист повернено без виконання у зв'язку з відсутністю у боржника майна. Надалі виконавче провадження було відновлене й 06 липня 2016 року державним виконавцем було винесено постанову про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони відчуження майна, проте рішення суду залишається невиконаним. У зв'язку з цим вважає, що з відповідача в його користь підлягають стягненню нараховані в порядку ст.625 ЦК України 3% річних в межах позовної давності за період з 01.06.2014 року до 01.06.2017 року в розмірі 4578 грн. та 240674,50 грн. інфляційних втрат за період з 2005 року до квітня 2017 року включно, а всього - 245252,04 грн.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 травня 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 131287,35 грн. - 3% річних та інфляційних втрат, а також 1312,87 грн. судового збору. В задоволенні решти вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду, вважаючи його незаконним, необґрунтованим, прийнятим у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та постановити нове, яким у задоволенні позову відмовити за спливом позовної давності.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на неврахування судом факту часткового повернення ним 03 квітня 2017 та 04 травня 2017 року боргу позивачу в розмірі 50241,10 грн. та безпідставне проведення останнім розрахунків, виходячи з суми боргу в розмірі 139360 грн., в той час як такий борг значно зменшився.

Також, звертає увагу на неврахування судом при винесенні рішення строку позовної давності та безпідставне проведення у зв'язку з цим будь-яких нарахувань 3% річних та індексу інфляції, оскільки, на його думку, право пред'явлення відповідних вимог виникло у позивача 01.11.2004 року (з визначеної у розписці дати повернення усієї суми позики) і строк звернення з відповідним позовом сплив 01.11.2007 року.

У своєму відзиві ОСОБА_2 відносно задоволення апеляційної скарги заперечує, вважаючи її безпідставною, а рішення суду законним, обґрунтованим. Звертає увагу на те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч.2 ст.625 ЦК.

У судовому засіданні 06.09.2018 року представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на доводи, викладені в ній. Додатково звертає увагу на необхідність врахування постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року в справі № 444/9519/12, де Верховний Суду відступив від правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 02.12.2015 року в справі № 2-249цс15, що уможливлювала стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) і один рік (для пені) до дня звернення до суду.

Позивач ОСОБА_2 заперечив відносно доводів апеляційної скарги з мотивів, викладених у його відзиві.

Після оголошеної судом перерви, в судове засідання, призначене на 13.09.2018 року 12 год., сторони та їх представники, будучи належним чином повідомленими, що стверджується наявною в матеріалах справи письмовою розпискою, не з'явилися, що у відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом у їх відсутності.

Заслухавши пояснення сторін і їх представників, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з урахуванням наступного.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що невиконання відповідачем рішення суду про стягнення в користь позивача грошових коштів свідчить про існування між сторонами в справі грошового зобов'язання, наслідком невиконання якого є наявність правових підстав застосування вимог ст.625 ЦК України щодо стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у межах строку позовної давності, що обмежується останніми 36 місяцями перед зверненням з даним позовом.

З даним висновком Тернопільського міськрайонного суду колегія суддів погоджується в повному обсязі, як таким, що відповідає вимогам закону й зроблений з урахуванням наявних у справі доказів.

Так, судом встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 грудня 2004 року позов ОСОБА_2 задоволено та стягнуто на його користь з ОСОБА_1 борг в сумі 139360 грн., а також 1393, 60 грн. судового збору (а.с.8).

23 лютого 2005 року на підставі вказаного рішення судом видано виконавчий лист та направлено до примусового виконання в органи ДВС (а.с.10).

Постановою державного виконавця від 04 липня 2005 року виконавчий лист повернено без виконання у зв'язку з відсутністю у боржника майна (а.с.11).

06 липня 2016 року відновлено виконавче провадження, державним виконавцем винесено постанову про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони відчуження майна, проте рішення суду залишається невиконаним.

ОСОБА_1 частково повернув ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 50241,18 грн., а саме: 03.05.2017 року - 47241,18 грн. і 04.05.2017 року - 3000 грн. (а.с.42).

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вимогою про стягнення 4578 грн. (3% річних), нарахованих за період з 01.06.2014 року до 01.06.2017 року від заборгованої відповідачем суми 139360 грн., а також - про стягнення 240674,50 грн. інфляційних втрат, нарахованих починаючи з 2005 року по квітень 2017 року включно (а.с.1-3).

Відповідно до ст.625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

За ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Встановивши, що існує невиконане відповідачем рішення суду про стягнення з нього в користь позивача грошових коштів, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, прийшов до вірного висновку про наявність у відповідача грошового зобов'язання перед позивачем, наслідком невиконання якого є застосування вимог ст.625 ЦК України щодо стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у межах строку позовної давності, що обмежується останніми 36 місяцями перед зверненням з даним позовом з урахуванням заяви відповідача про застосування такого.

Погоджується колегія суддів і з визначеними судом розмірами 3 % річних та інфляційних втрат, як такими, що визначені з урахуванням сплачених двома платежами згідно квитанцій від 03 та 04 травня 2017 року коштів, застосуванням встановлених індексів інфляції та з урахуванням принципу диспозитивності на підставі заявлених позивачем вимог.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо неврахування судом факту часткового повернення ним боргу позивачу в розмірі 50241,10 грн. та безпідставне проведення останнім розрахунків, виходячи з суми боргу в розмірі 139360 грн., в той час як такий борг значно зменшився, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки такі спростовуються змістом оскаржуваного рішення, з якого вбачається, що судом дано вірну оцінку хибності розрахунку проведеного позивачем ОСОБА_2 (а.с.89) та проведено власні розрахунки відповідних сум, які підлягають стягненню з відповідача, зокрема, як з урахуванням двох сплачених ним платежів, так і з урахуванням дат, у які такі платежі були сплачені, а також - з урахуванням принципу диспозитивності, тобто у межах заявлених ОСОБА_2 вимог (а.с.89-90).

Безпідставними і такими, що не заслуговують на увагу колегії суддів є й доводи апеляційної скарги відповідача щодо неврахування судом при винесенні рішення строку позовної давності та безпідставне проведення у зв'язку з цим будь-яких нарахувань 3% річних та індексу інфляції з посиланням на те, що право пред'явлення відповідних вимог виникло у позивача 01.11.2004 року (з визначеної у розписці дати повернення усієї суми позики) і строк звернення з відповідним позовом сплив 01.11.2007 року, оскільки предметом даного позову є стягнення сум, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України, а не суми позики та процентів за користування позикою, з приводу яких вже існує невиконане рішення суду. Тому, твердження представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_3, висловлені в суді апеляційної інстанції щодо необхідності врахування при перегляді даної справи постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року в справі № 444/9519/12, де Верховний Суду відступив від правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 02.12.2015 року в справі № 2-249цс15 колегія суддів відхиляє з підстав, що постанова, на яку посилається представник відповідача, регулює інші правовідносини, ніж у даній справі, зокрема, - правовідносини щодо стягнення процентів за кредитом і пені за процентами, нарахованих по закінченню строку дії договору, на відміну від даної справи, де предметом позову є стягнення сум, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України. Більше того, на спростування тверджень позивача постанова Верховного Суду від 28.03.2018 року поряд з висновком про безпідставність нарахування процентів за кредитом по закінченню строку дії договору містить також і висновок про те, що за закінченням строку дії договору та у зв'язку з невиконанням зобов'язання за ним можуть нараховуватися лише суми, передбачені ч.2 ст.625 ЦК України (п.91 постанови Верховного Суду від 28.03.2018 року в справі № 444/9519/12). Саме такий позов і був пред'явлений ОСОБА_2 і до даних правовідносин судом вірно застосовано позовну давність, що стверджується змістом оскаржуваного рішення (а.с.89).

Таким чином, з урахуванням того, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення в даній справі, як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права з підстав, наведених в апеляційній скарзі, скасуванню не підлягає.

Керуючись ст.ст.35 ч.1; 259 ч.ч.1, 2, 6, 8; 372 ч.2; 374 ч.1 п.1; 375 ч.1; 381 ч.ч.1, 3; 382 ч.ч.1, 2; 383 ч.1; 384 ч.1; 389 ч.1 п.1; 390 ч.1 Цивільно-процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 травня 2018 року - залишити без змін.

Судові витрати покласти на сторони, в межах ними понесених.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Дата складання повного судового рішення 18 вересня 2018 року.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи