АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 541/512/18 Номер провадження 22-ц/786/1934/18Головуючий у 1-й інстанції Сидоренко Ю. В. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2018 року м. Полтава

Апеляційний суд Полтавської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді: Бондаревської С.М.,

суддів: Кривчун Т.О., Кузнєцової О.Ю.,

за участю секретаря судового засідання – Радько О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визначення місця проживання малолітньої дитини, третя особа: Виконавчий комітет Миргородської міської ради (як орган опіки і піклування)

      за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 червня 2018 року, ухвалене під головуванням судді Сидоренко Ю.В., –

В С Т А Н О В И В :

короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції:

У березні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, у якому просила встановити місце проживання доньки разом з нею в належній їй на праві власності квартирі в АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обгрунтовувавла тим, що вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 січня 2014 року. 25 червня 2014 року у них народилася дочка – ОСОБА_4, яка проживає і надалі буде проживати разом з нею. 07 травня 2017 року рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області шлюб між ними розірваний. 05 березня 2018 року з відповідача стягнуто аліменти на утримання дочки.

Позивач вказує на те, що на даний час відношення з відповідачем стали відверто ворожими, останній вимагає забирати дитину з собою на прогулянки. Декілька разів вона зверталася до поліції за захистом від насильства з боку відповідача. У зв'язку з діями відповідача позивачка боїться залишати дитину з батьком, тому просила суд визначити місце проживання дитини з нею.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 червня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визначення місця проживання малолітньої дитини, третя особа: Виконавчий комітет Миргородської міської ради (як орган опіки і піклування) – відмовлено.

короткий зміст вимог апеляційної скарги :

З даним рішенням позивач ОСОБА_2 не погодилася та подала на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені позовні вимоги у повному обсязі.

Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції незаконним та необгрунтованим.

узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу :

Апелянт вказує на те, що суд першої інстанції дійшов невірного висновку про відсутність спору між сторонами.

Посилається на те, що відповідач ніколи не визнавав і не визнає прав дитини проживати з нею, постійно у буквальному змісті цього слова вириває дитину з її рук.

Вважає, що має право на судовий захист порушених її прав та інтересів, як матері неповнолітньої дитини, та ефективність правосуддя.

узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи:

Відповідач ОСОБА_3 надав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Вказує на те, що сторони мають домовленість та згоду щодо місця проживання їхньої дочки.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд приходить до наступних висновків.

встановлені  судом першої інстанції та неоспорені  обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини:

Судом встановлено, що сторони з 21 січня 2014 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 07 квітня 2017 року (а. с. 19, 21).

Від шлюбу сторони мають малолітню дитину – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 22).

Також встановлено, що після розірвання шлюбу сторони проживають окремо.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що відповідачем не оспорюється право проживання дитини з матір’ю, а тому і не потребує його захисту судом.

Доводи позивача про побоювання, що у майбутньому відповідач може відібрати у неї дитину, суд не взяв до уваги, вмотивовуючи це тим, що це можливо зробити лише за згодою самого позивача, також спори про визначення місця проживання малолітньої дитини можуть розглядатись неодноразово, оскільки умови виховання дитини можуть змінюватись в залежності від різних обставин (стан здоров'я батька (матері) і дитини, можливості догляду за дитиною, поява вітчима (мачухи) і т. д.). Тому суд вказав, що коли виникне реальне порушення прав позивача, вона не позбавлена можливості звернутись до суду задля їх захисту.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції:

Спірні правовідносини врегульовуються нормами Сімейного кодексу України, Цивільного кодексу України, Законом України «Про охорону дитинства».

Відповідно до ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

З матеріалів справи вбачається, що позивач порушувала питання про визначення місця проживання малолітньої доньки і під час звернення з позовом про розірвання шлюбу.

Провадження в ці частині було залишено без розгляду за заявою позивача.

Звернувшись з цим позовом, ОСОБА_2 порушення своїх прав вмотивовувала тим, що зараз відносини між сторонами стали відверто ворожими до такої міри, що позивач боїться зустрічатися з відповідачем. Останній постійно вимагає, щоб вона дозволяла забирати йому дитину з собою, гуляти з нею за його бажанням.

Матеріали справи містять докази звернення позивача до органів поліції, служби у справах дітей та ін. (а.с. 79-86).

Звідси побоювання позивача щодо можливого виникнення конфліктної ситуації з приводу місця перебування доньки, є цілком обґрунтованими, а факт звернення до суду з цим позовом вже вказує на наявність спору між батьками про місце проживання дитини, не дивлячись на відсутність заперечення з боку батька проти проживання доньки з матір’ю.

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів закріплено безпосередньо у ст. 55 Конституції України.

Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004  у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі  "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії"  (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відповідно до ст. ст. 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ним регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Апеляційний суд, вирішуючи дані спірні правовідносини, перш за все виходить з інтересів дитини, а саме: попередження можливих конфліктів між батьками, у яких вона може виступати знаряддям психологічного тиску, а також мати негативний вплив на неї особисто.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2

мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу:

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).,(Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Апеляційний суд доходить висновку, що суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів позовної заяви щодо наявності або відсутності підстав для застосування статті 161 СК України, крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, для визначення місця проживання із матір'ю.

Відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За наведених обставин рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 червня 2018 року підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Оскільки суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги, судові витрати, пов’язані з розглядом справи як в суді першої інстанції (в сумі 1 057 гривень 20 копійок), так і в суді апеляційної інстанції (в сумі 1 057 гривень 20 копійок) підлягають компенсації з урахуванням норм ст. 141 ЦПК України, за рахунок відповідача.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, –

П О С Т А Н О В И В :

        Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Миргородського   міськрайонного   суду  Полтавської   області  від  21  червня 2018 року  – скасувати.

        Ухвалити нове рішення.

        Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визначення місця проживання малолітньої дитини – задовольнити частково.

        Визначити місце проживання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю – ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2.

        Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 в рахунок компенсації сплаченого нею судового збору за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій – 2 114 гривні 40 копійок.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.

У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Головуючий: /підпис/         ОСОБА_1 Судді: /підписи/                 ОСОБА_5 ОСОБА_6

З оригіналом згідно:                                                        

Суддя: Бондаревська С.М.