Справа № 453/497/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Ясінський Ю.Є.

Провадження № 22-ц/783/1014/18 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

Категорія:59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2018 року м. Львів

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,

секретаря: Цапа П.М.,

за участю: представника апелянта - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 26 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, з участю третьої особи Сколівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на мансардні приміщення та зміна ідеальних часток сторін в спадковому майні,-

в с т а н о в и л а:

У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_4, з участю третьої особи Сколівської державної нотаріальної контори Львівської області, в якому просив: визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом видане 04.11.1988 року нотаріусом Сколівської державної нотаріальної контори в частині зазначення ідеальних часток спадкоємців у спадковому майні; визнати за ним право власності на мансардні приміщення загальною площею 43,41 кв.м. в будинку «А-1», розташованого в АДРЕСА_1, в порядку спадкування за заповітом після смерті матері ОСОБА_5 та змінити ідеальні частки в спадковому майні - житловому будинку відповідно заповіту спадкодавця ОСОБА_5.

В обгрунтування позовних вимог покликався на те, що за життя 25.10.1985 року його мати ОСОБА_5 склала заповіт, згідно якого 1/3 частину будинку та мансарду заповіла йому, а 2/3 частини будинку та грошові вклади заповіла відповідачці ОСОБА_4. ІНФОРМАЦІЯ_2 року їх мати померла. Батько ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Після смерті матері відкрилась спадщина на належний їй на праві власності житловий будинок, що в АДРЕСА_1. 04.11.1989 року нотаріусом Сколівської державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, де не враховано розпорядження заповідача, а саме щодо передачі йому у власність мансардних приміщень будинку. Всі ці роки відповідач погоджувалась, що він є власником мансардних приміщень. Між ними склався певний порядок користування будинком. Вони провели добудову до нього, будинок облаштований двома входами. Він займає частину приміщень на першому поверсі та всі мансардні приміщення. У 2015 року він звернувся до відповідачки з проханням вирішити питання з мансардою, але вона стала оспорювати його право на користування нею і вважає таку спільною власністю. Така обставина порушує його права як власника, тому звернувся до суду з позовом.

Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 26 лютого 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Дане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач ОСОБА_3

В апеляційній скарзі, зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм процесуального та матеріального права. Зазначає, що після смерті матері, відповідно до складеного нею заповіту, він зайняв на першому поверсі спадкового будинку в АДРЕСА_1 приміщення, що відповідають 1/3 частини, а також всі мансардні приміщення, що відповідають 2/3 частинам будинку. Вважає, що видане нотаріусом свідоцтво суперечить складеному заповіту, оскільки, згідно заповіту матері у будинку йому має належати 1/3 частина - 28,20 кв.м. + 43,41 кв.м. мансардних приміщень, а всього 71,61 кв.м., а його сестрі - 2/3 частини - 56,40 кв.м. Таким чином, його ідеальна частка в будинку мала б бути з врахуванням мансардних приміщень більшою ніж у сестри.

Крім того вважає, що висновки суду про пропуск ним позовної давності не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_4 лише у 2015 році почала оспорювати його право на володіння та користування мансардними приміщеннями будинку і саме з цього часу починається перебіг строку позовної давності.

Враховуючи наведене просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким його позовні вимоги задовольнити.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст.18.03.2004 «Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу».

Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що при видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за заповітом позивач ОСОБА_3 не заперечував щодо проведеного розподілу будинку, угода між спадкоємцями про поділ спадкового майна не укладалась, позивач не звертався до суду про поділ часток відповідно до заповіту, протягом встановленого строку, а звернувся до суду з позовом за спливом 28 років після видачі оспорюваного свідоцтва та просить внести зміни до свідоцтва про право на спадщину, що не може бути застосовано судом, оскільки відносини спадкування у даному випадку регулюються нормами Цивільного кодексу Української РСР (в редакції 1963 року), нормами якого не передбачено внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається із матеріалів справи, що 25.10.1985 року ОСОБА_3 ОСОБА_7 склала заповіт, згідно якого 1/3 частину і мансарду належного їй будинку в АДРЕСА_1, заповіла сину ОСОБА_3, 2/3 частини цього ж будинку і грошові вклади, які знаходяться в ощадних касах, заповіла дочці ОСОБА_4. Даний заповіт посвідчено в лікарні на прохання хворого заповідача і підписано в його присутності та присутності секретаря виконкому В. Синьовидненської селищної ради, зареєстровано в реєстрі за №10 (а.с. 9).

ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_9 померла, що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_1 (а.с. 8).

Після її смерті відкрилась спадщина на майно, а саме житловий будинок в АДРЕСА_1.

04 листопада 1988 року державним нотаріусом Сколівської державної нотаріальної контори Батлюк Ю.П. видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно якого спадкоємцями зазначеного в заповіті майна ОСОБА_9, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 року, 2/3 частин є ОСОБА_4 та 1/3 частини є ОСОБА_3. Спадкове майно складається з цілого дерев`яного жилого будинку з п»яти кімнат і трьох кухонь розміром жилої площі 61, 37 кв.м., зазначеного в технічному плані під літ. «А-1», господарських будівель: літньої кухні, зазначеної під літ. «Г», сараю під літ. «Б», вбиральні під літ. «В», колодязя під літерою «К», що знаходиться в АДРЕСА_1, на земельній ділянці закріпленій за радгоспом «Сколівський», які належали померлій на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Сколівською державною нотаріальною конторою 26.10.1985 року за №1337, зареєстрованого в Стрийському МБТІ 09.12.1985 року за №768 (а.с. 10).

Відповідно до п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 №7 «Про судову практику у справах про спадкування» відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01.01.2004. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР.

Як зазначалось вище, спадкодавець ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року, тому відносини спадкування у даному випадку регулюються нормами Цивільного кодексу Української РСР (в редакції 1963 року).

У відповідності до п. 136 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотарільними конторами Української РСР, затвердженої Наказом Міністерства юстиції Української РСР від 31.10.1975 року №45/5, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, що прийняли спадщину. У випадку недосягнення згоди поділ провадиться судовим порядком відповідно до часток, належних кожному з спадкоємців за законом або за заповітом. Поділ спадкового майна оформляється угодою спадкоємців або при відсутності згоди судовим рішенням. В угоді про поділ спадкового майна визначаються реальні частки спадкоємців у спадковому майні. При цьому допускається грошова компенсація, якщо вартість майна різна.

Згідно ст. 562 ЦК УРС (в редакції 1963 року) поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, що прийняли спадщину. При недосягненні згоди поділ провадиться судовим порядком відповідно до часток належних кожному з спадкоємців за законом або за заповітом.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Статтею 76 ЦК УРСР передбачено, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно ст. 75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до ст. 80 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 статті 6 Європейської Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», положення якої та практика Європейського Суду з прав людини, згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» є джерелом права, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), який наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Судом встановлено, що оскаржуване свідоцтво видано на ім'я позивача ОСОБА_3 та відповідачки ОСОБА_4 04.11.1988 року.

Відтак, право на звернення до суду із зазначеним позовом виникло у позивача ще у 1988 році.

З даним позовом позивач звернувся 11 квітня 2016 року, через 28 років з моменту видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, тобто з порушенням строку, передбаченого законом.

З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги про те, що перебіг строку позовної давності у даному випадку починається з 2015 року, коли ОСОБА_4 почала оспорювати право позивача на володіння та користування мансардними приміщеннями будинку не заслуговують на увагу.

За таких обставин та приймаючи до уваги, що ОСОБА_3 пропущено строк позовної давності для звернення із заявленими ним позовом, та зважаючи на те, що пропущення такого строку є підставою для відмови в позові, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в ході розгляду справи не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги та мотиви позовної заяви.

Таким чином, всі висновки суду першої інстанції щодо заявленого позову повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 374, 375, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а рішення Сколівського районного суду Львівської області від 26 лютого 2018 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 30 серпня 2018 року.

Головуючий : О.М. Ванівський

Судді: Р.П. Цяцяк

Н.О. Шеремета