Справа № 357/1221/18

2/357/1244/18

Категорія 42

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 серпня 2018 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді –        Бондаренко О. В. ,

при секретарі –        Бондаренко Н. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 4  цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про вселення, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулась до суду з вказаним позовом 05.02.2018 року мотивуючи тим, що являється власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 12.10.2015 року, яка була подарована їй чоловіком ОСОБА_3. На даний час у квартирі проживає його колишня дружина ОСОБА_2 з сином ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. Вона, як власник квартири, не має можливості належним чином користуватись квартирою у зв’язку з тим, що відповідач перешкоджає їй. Протягом тривалого часу вона вела переговори з відповідачем щодо житлового приміщення, однак це не призвело до бажаного результату. На даний час вона разом із неповнолітніми дітьми проживає у будинку свого батька в с. Чепеліївка Білоцерківського району Київської області, однак бажає проживати у вказаній квартирі, як власник даного житла. Просила в судовому порядку вселити її до житлового приміщення № 21 в будинку № 4 по провулку Інститутському в місті Біла Церква Київської області та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримала, просила задовольнити вимоги в повному обсязі та зазначила, що перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 з 21.01.2012 року, чоловік помер 11.10.2016 року, у шлюбі у них народились дочки і чоловік вирішив подарувати їй квартиру АДРЕСА_1, щоб діти мали належні умови для життя. Вказану квартиру чоловіку подарували його батьки, ще до їх шлюбу. В даній квартирі проживали і проживають  відповідач, перша дружина чоловіка, з синами, тому вона з чоловіком та малими дітьми жили у її батьків в с. Чепеліївка. Ключі від квартири були у чоловіка, однак вони згоріли разом із машиною в якій був чоловік 12.10.2015 року. Після 31.10.2017 року вона намагалась потрапити до квартири, однак відповідач її не допустила, до цього часу не було необхідності вселятись до квартири, оскільки чоловік працював, забезпечував сім’ю і діти були ще маленькі, а наразі їй необхідно працевлаштовуватись і влаштовувати дітей до навчальних закладів, адже в селі роботи немає  і діти часто хворіють, що створює незручності для її батьків.

Представник позивача, за довіреністю у справі, ОСОБА_6 в судовому засіданні позов підтримав та зазначив, що відповідно до ст.ст. 316,317,318 ЦК України, позивач має право вільно володіти, користуватись та розпоряджатись своєю власністю, а відповідач порушує дані права позивача і не допускає до квартири.

Відповідач ОСОБА_2  в судовому засіданні позов не визнала, подала до суду відзив із запереченнями проти позову та зазначила, що з 06.06.1992 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_3, у них народились діти: ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. Після народження меншого сина батьки чоловіка подарували йому квартиру і вони всією сім’єю  в 1994 році переїхали до вказаного житлового приміщення та 01.08.1995 року зареєстрували своє місце проживання. 17.12.2009 року вони з чоловіком розлучились. Після смерті чоловіка вона отримала свідоцтво про смерть і зняла його з реєстраційного обліку, а діти подали заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті батька. Про те, що квартира була подарована вона дізналась коли до неї прийшли із поліції щодо вселення позивача до квартири. Однак, таке є неможливим, оскільки квартира двох кімнатна і не має, згідно житлових норм, можливості проживання дітей різної статі.. Крім того, на момент подачі синами заяви до нотаріальної контори були відомості про те, що квартира належить  чоловіку на підставі договору дарування від 1995 року та не було відомостей про те, що вона подарована позивачу, а в листопаді 2017 року нотаріус повідомила, що є інший договір дарування згідно із яким чоловік дозволив їй із синами проживати у вказаному житловому приміщенні. У 2013 році чоловік хотів виселити її з квартири, а в 2015 року дарує кватиру дружині з умовою проживання в ній її із синами, що викликає сумніви в дійсності договору дарування і вона має намір його оспорювати.

Суд, заслухавши учасників справи, покази свідків ОСОБА_5 ОСОБА_7 ОСОБА_8, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).

Ст. 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може  ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 41 Конституції України,  ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 316,  317,  319,  321 ЦК України закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди,  відповідно  до  закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, квартира (ст. ст. 379, 382 ЦК України).

Так, судом встановлено,  що позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, який 11.10.2016 року помер. Позивач разом із дітьми: ОСОБА_9,ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_6, зареєстрована та проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_7, який складається з трьох житлових кімнат,  загальна площа будинку 66,2 кв.м., житлова – 45,8 кв.м. Вказаний будинок належить на праві власності матері позивача ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_8, яка також проживає у вказаному житловому приміщенні разом із чоловіком ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_9 та сином ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_10, що підтверджено матеріалами справи ( а.с. 10,11,48,62-67).

Також, судом встановлено, що позивач являється власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 12.10.2015 року, укладеного між нею та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області ОСОБА_14, зареєстрованого в реєстрі за № 2454, та внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень 12.10.2015 року, що підтверджено матеріалами справи ( а.с. 4-6).

З матеріалів справи ( а.с. ) вбачається, що відповідач ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_11, перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 06.06.1992 року у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 року, яке набрало законної сили 28.12.2009 року. Позивач зареєстрована та проживає в ІНФОРМАЦІЯ_12 разом із дітьми: ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 01.08.1995 року, що підтверджено матеріалами справи ( а.с. 29-39, 68-73).

Зазначені вище обставини також підтверджуються показами свідків та визнаються сторонами.

Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідач перешкоджає їй у вільному володінні, користуванні та розпорядженні квартирою № 21 в будинку № 4 по провулку Інститутському в місті Біла Церква Київської області, на підтвердження чого подала до суду висновок Білоцерківського відділу поліції ГУ НП в Київській області від 31.10.2017 року ( а.с. 21).

Так, з даного висновку вбачається, що дільничним офіцером поліції в ході перевірки заяви позивача від 25.10.2017 року щодо неможливості потрапити до квартири, яка є її власністю, було встановлено, що вказана квартира подарована ОСОБА_1  чоловіком у 2015року, але вони у квартирі не проживали, а проживала  перша дружина чоловіка з його дітьми. У 2016 році ОСОБА_3 помер і ОСОБА_1 попросила ОСОБА_2 та її дітей звільнити квартиру, однак остання відмовилась. ОСОБА_2 пояснила, що проживає з дітьми у вказаній квартирі 22 роки і квартиру звільнить лише по рішенню суду.

В судовому засіданні відповідач підтвердила, що дійсно не допустила позивача  до квартири, оскільки вважає дану квартиру особистою, а договір дарування від 12.10.2015 року недійсним, однак не надала до суду жодного належного та допустимого доказу в підтвердження даних обставин та не зверталась до суду з позовом щодо визнання вказаного договору недійсним.

В підтвердження заперечень проти позову відповідач зазначила, що у спірному житловому приміщенні немає належних житлових умов для проживання позивача із дітьми, оскільки квартира двокімнатна і є неможливим проживання у ній різного полу дітей.

Однак, на думку суду, вказані обставини можуть бути предметом розгляду питання щодо визначення порядку користування квартирою, а в даному спорі не впливають на вирішення питання щодо вселення позивача, як власника, до житлового приміщення, крім того, питання щодо вселення неповнолітніх дітей не заявлялось.

Також, відповідач посилається на те, що в договорі дарування квартири  колишній власник квартири надав розпорядження щодо подальшого її проживання та реєстрації у квартирі без вказівки терміну, а усі речі домашньої обстановки та вжитку, що їм належать, будуть залишатися там само, тому вона є власником речей у квартирі і має право проживати у житловому приміщенні разом із дітьми, а не позивач.

Так, з п. 3.6 розділу 3 Гарантії Договору дарування квартири від 12.10.2015 року ( а.с. 4- на звороті) зазначено, що згідно з довідкою, виданою КП БМР ЖЕК № 6 від 07.10.2015 року, за № 2091, у вказаній квартирі зареєстровані - ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і надалі будуть зареєстровані та будуть проживати за вказаною адресою без вказівки терміну проживання та реєстрації, а також усі речі домашньої обстановки та вжитку, що належать їм, будуть залишатися там само.

Таким чином, ОСОБА_3, з чим погодилася позивач на дату підписання даного договору, гарантував відповідачу та синам, що вони залишаються проживати та перебувати на реєстраційному обліку в квартирі АДРЕСА_1 без вказівки терміну проживання.

Відповідно до ч.4 ст.25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті, тобто, з моменту смерті фізична особа не може мати цивільних прав та обов’язків.

Ст. 158 ЖК України,  передбачено, що наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення.   

Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначити права і обов'язки наймодавця і наймача та інші умови найму.       

Права власника квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Передбачаючи право власника квартири на відчуження цих об'єктів, закон не передбачив при цьому перехід прав і обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири) (на відміну від договору найму (оренди) житла - ст. ст. 810, 814 ЦК України).

Частина  4 ст. 156 ЖК України передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім'ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна. До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. ( ч.2 ст.64 ЖК України)

Тобто,  припинення права власності особи на квартиру припиняє право цієї особи та  членів її сім'ї на користування даною квартирою.

Однак, в даному випадку, предметом спору є вселення позивача до квартири, а питання щодо права користування відповідача квартирою після зміни її власника, порядку користування житловим приміщенням, розпорядження квартирою  чи щодо недійсності договору дарування, на що посилається відповідач, не є предметом розгляду даної справи.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому особа, яка є співвласником майна, яке перебуває у спільній частковій власності, наділена правом на захист права користування, володіння або розпорядження таким майном не залежно від розміру належної їй частки.

Пункт 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» містить роз'яснення, що застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. 

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Позивачем доведено в судовому порядку, що вона є власником квартири АДРЕСА_1, а відповідач порушує її право власності, а саме право на вільне користування житловим приміщенням квартири та не визнає її законне володіння квартирою, що також підтвердила в судовому засіданні відповідач.

Згідно з ч. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Відповідач не надала до суду жодних належних та допустимих доказів в підтвердження того, що вселення позивача, як власника, до житлового приміщення квартири може порушувати її права чи права інших осіб.

Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у разі задоволення позову судові витрати покладаються на відповідача, тому суд стягує відповідача на користь позивача судові витрати, які складаються зі сплаченого при поданні позову до суду судового збору ( а.с. 1), в розмірі 704,80 грн.

Керуючись ст.ст. 15, 16, 316,  317,  319,  321, 391,396 ЦК України,  Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» , ст. 4, 12, 76 – 81, 223, 258, 259, 264 – 265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Позов  задовольнити.

Вселити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП: НОМЕР_1, до житлового приміщення квартири АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_11, ідентифікаційний номер: НОМЕР_2, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП: НОМЕР_1, судові витрати в розмірі 704,80 грн.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти  днів з дня  складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення.

СуддяОСОБА_15