Постанова

Іменем  України

15 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 295/2183/17

провадження № 61-9986св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого – Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1,

представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідач – ОСОБА_4,

представник відповідача – ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Житомирської області в складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С. від 19 грудня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_1  звернувся до суду із указаним позовом, у якому зазначив, що 14 березня 2009 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він позичив останній 10 000 дол. США зі сплатою 5% щомісячно за користування позикою із зобов’язанням повернути кошти до 14 липня 2009 року. Проте у вказаний строк ОСОБА_4 не повернула грошові кошти, у зв’язку із чим він змушений звернутись до суду із указаним позовом за захистом своїх порушених прав.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 31 жовтня 2017 року  позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1    233 351 грн 42 коп. заборгованості за грошовим зобов’язанням, з яких: 143 820 грн – проценти за користування позикою; 82 202 грн 51 коп – втрати від інфляції; 7 329 грн 91 коп. – 3% річних та судовий збір у розмірі                         2 333 грн 52 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у встановлений договором строк ОСОБА_4 не повернула суму позики, не сплатила відсотки та у подальшому не виконала судове рішення про стягнення з неї заборгованості за договором позики, що у свою чергу є підставою для застосування положень частини другої статті 625 ЦК України, та стягнення на користь позивача відсотків за користування позикою протягом періоду з 01 лютого 2014 року по 31 січня 2017 року, інфляційних нарахувань за вказаний період, а також 3% річних за період з 01 лютого 2014 року по                20 лютого 2017 року.

Постановою апеляційного суду Житомирської області від 19 грудня                  2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5, який діяв в інтересах ОСОБА_4 задоволено. Рішення Богунського районного суду                       м. Житомира від 31 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що вимоги про стягнення процентів за користування позикою та 3% річних заявлені поза межами трирічного строку позовної давності про застосування якої наполягав відповідач. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частин стягнення з відповідача втрат від інфляції і постановляючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із безпідставності вимог в цій частині, оскільки індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору індексації не підлягає. Суд апеляційної інстанції вважав, що прийняття судом рішення про стягнення грошового боргу в національній  валюті не змінює правову природу грошового зобов’язання як такого, що визначено в іноземній валюті, і не є підставою для застосування положень частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції.

ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд скасувати постанову апеляційного суду Житомирської області від 19 грудня 2017 року, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за позикою, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою позикодавця, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів за користування позиченими коштами у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованих за три останні роки до дня подання позову. Судове рішення, яким на його користь стягнуто з відповідача заборгованість у національній валюті – гривні, не виконано, а отже допущено прострочення грошового зобов’язання. У зв’язку із цим позивачем здійснено нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних, що є особливою мірою відповідальності боржника, які стягнуті судом першої інстанції правильно в межах строку позовної давності, про застосування якого просив відповідач.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд установив, що 14 березня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримала у борг від ОСОБА_1 10 000 дол. США, зі сплатою 5% у місяць за користування позикою, із зобов’язанням повернути вказану суму готівкою в повному обсязі в строк до 14 липня 2009 року.

Оскільки у встановлений договором строк ОСОБА_4 не повернула суму позики, у липні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за вказаним договором, яка складалась з: основного боргу в розмірі 79 900 грн, що є еквівалентним 10 000 дол. США, інфляційних нарахувань та 3% річних.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 31 січня 2014 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 79 900 грн боргу за договором позики та 7 348 грн 61 коп. – 3% річних, за період з 01 січня             2010 року по 23 січня 2013 року, а всього 87 248 грн 61 коп.

Доказів того, що зазначене рішення виконано ОСОБА_4 суду не надала.

Відповідно до розрахунку процентів за користування позикою, сума процентів за період з 01 лютого 2014 року по 31 січня 2017 року від суми боргу 79 900, за 3 роки становить 143 820 грн.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно статтей 526, 527, 530 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Так, за умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за позикою на суму залишку заборгованості за договором позики, кошти за яким надано до 14 липня 2009 року включно.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за договором позики на суму залишку заборгованості за позикою, яка надана до 14 липня 2009 року включно.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики. В охоронюваних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.

З огляду на вказане колегія судді відхиляє аргументи позивача про те, що він має право на отримання процентів на підставі положень абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору.

Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов’язань, про застосування якої просив відповідач в суді першої інстанції, слід зазначити таке.

Суд апеляційної інстанції встановив, що перебіг позовної давності за вимогами про стягнення процентів за договором позики в розмірі                143 820 грн розпочався з липня 2011 року, з урахуванням переривання строку позовної давності у зв’язку із зверненням позивача до суду із позовом про стягнення з відповідача боргу за договором позики, а з указаним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду в лютому 2017 року, тобто поза межами строку позовної давності.

З огляду на те, що зі спливом строку на який була надана позика припинилося право позивача нараховувати проценти за договором позики, то після 14 липня 2009 року позивач не міг нараховувати такі проценти.

Позовна давність – це строку, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про  захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку на який було надано позику у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за договором, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів у розмірі 143 820 грн позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою.

Зазначений висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної  інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише  формальних міркувань.

Неправильне застосування апеляційним судом інституту позовної давності до вимог про стягнення відсотків за користування коштами в розмірі 143 820 грн не призвело до ухвалення незаконного рішення в цій частині. Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду в частині відмови в позові про стягнення з відповідача на користь позивача відсотків за користування коштами в розмірі 143 820 грн по суті є правильною, а тому залишає її без змін.

Разом із тим, предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих за період з       01 лютого 2014 року по 31 січня 2017 року за невиконання грошового зобов’язання, яке виникло на підставі судового рішення від 31 січня                     2014 року про стягнення боргу за договором позики.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, положення зазначеної норми права передбачають, що зобов’язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.

Місцевий суд, задовольняючи позов в частині  стягнення 3% річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України, правильно виходив із того, що ОСОБА_4, отримавши від позивача позику, борг не повернула. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 31 січня 2014 року, що набрало законної сили, про стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу в національній валюті – гривні, не виконано, а, отже, допущено прострочення грошового зобов’язання. У зв’язку із цим здійснено нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних, що є особливою мірою відповідальності боржника, які судом стягнуто в межах строку позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.

Апеляційний суд, відмовляючи в позові в частині стягнення 3% річних за спливом позовної давності не звернув уваги, що така розрахована позивачем в межах визначеного статтею 257 ЦК України загального строку позовної давності, і розрахована за три останні роки до дня позову.

Висновки апеляційного суду про неможливість застосування до спірних правовідносин в частині нарахування інфляційних втрат частини другої статті 625 ЦК України є безпідставними з огляду на таке.

Так, невиконане грошове зобов’язання, на яке позивач просив нарахувати інфляційні втрати, є не зобов’язанням  за договором позики, вираженим в іноземній валюті, а трансформованим з цього зобов’язанням, встановленим рішенням Богунського районного суду м. Житомира від  31 січня 2014 року, яке не виконується.

Оскільки зазначене зобов’язання визначено у грошовій одиниці – гривні, то правильними є висновки місцевого суду про те, що у зв’язку з його невиконанням позивач має право на стягнення інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов’язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, сума яких розрахована в межах строку позовної давності.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції в частині вирішення позову про стягнення 3% річних та інфляційних втрат не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду в цій частині є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення в частині вирішення позову про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції у цій частині і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Житомирської області 19 грудня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення 82 202 грн 51 коп – втрат від інфляції та 7 329 грн  91 коп. – 3% річних скасувати та в цій частині залишити в силі рішення Богунського районного суду м. Житомира від 31 жовтня 2017 року.

Постанову апеляційного суду Житомирської області 19 грудня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення процентів за користування позикою залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване в частині судове рішення апеляційного суду втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська

Судді:Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. П. Курило