П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 серпня 2018 року

м. Рівне

Справа №564/1071/17

Провадження №22ц/787/1186/2018

Головуючий у суді першої інстанції: Загородько Н.А.

Рішення суду першої інстанції ухвалено в м. Корець Рівненської області

Дата ухвалення судового рішення: 29.03.2018 р. об 11 год. 02 хв.

Повний текст рішення складено: 03.04.2018 р.

Апеляційний суд Рівненської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Боймиструк С.В., Шимків С.С.

секретар судового засідання: Москалик Т.В.

учасники справи: позивач - ОСОБА_2 (відсутній);

відповідач - ОСОБА_3 (присутня);

представники учасників справи: позивача - адвокат ОСОБА_4 (присутній);

відповідача - адвокат ОСОБА_5 (присутній),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Корецького районного суду від 29 березня 2018 року,

в с т а н о в и в:

У липні 2017 року в суд із позовом звернувся ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в період часу з квітня 1998 року до моменту офіційної реєстрації шлюбу 27 лютого 2000 року, а також про визнання об'єктом спільної сумісної власності сторін домоволодіння в АДРЕСА_1 а саме 1\2 частку шлакобетонного житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та частини земельної ділянки, на якій розташована частина будинку згідно із ухвалою Корецького районного суду від 18 жовтня 2016 року, якою виділено у власність 1\2 частка житлового будинку за вказаною адресою.

6 листопада 2017 року місцевим судом задоволено клопотання відповідача і закрито провадження у справі в частині вимог позивача про встановлення факту проживання однією сім'єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю.

З огляду на це процесуальне рішення позовні вимоги роз'єднано і у виокремлених провадженнях продовжено вирішення позовів про встановлення факту проживання однією сім'єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю, та про визнання об'єктом спільної сумісної власності сторін домоволодіння.

Однак ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 19 грудня 2017 року апеляційну скаргу представника позивача задоволено частково і ухвалу суду першої інстанції від 6 листопада 2017 року скасовано, а справу в цій частині повернуто для продовження її розгляду іншим складом суду.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання домоволодіння об'єктом права спільної сумісної власності зупинено до вирішенні цієї справи.

Рішенням Корецького районного суду від 29 березня 2018 року ОСОБА_2 відмовлено у позові до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю.

Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив із того, що протягом 1998-2000 років, тобто на час, протягом якого позивач просив встановити факт проживання сторін однією сім'єю в усталених відносинах, притаманних подружжю, положення Сімейного кодексу України, що передбачали набуття особами, які проживали без реєстрації шлюбу, спільного сумісного майна, що прирівнювалося до майна подружжя, ще не діяли. Оскільки чинний на той час Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР не визначав такого правового статусу майна, тому встановлення зазначеного факту не породжує відповідних речово-правових наслідків.

На рішення суду позивачем подано апеляційну скаргу, де покликається на його незаконність і необґрунтованість, що полягають у неповноті з'ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідності висновків суду обставинам справи.

На її обґрунтування зазначалося про неврахування судом того, що позивач при пред'явленні своїх вимог посилався на положення ст. 17 Закону України "Про власність", а не на ст. 74 СК України.

Не згоден, що нормами законодавства, чинного на час виникнення спірних відносин, не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю без шлюбу. Так, роз'яснення постанов Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12.06.1998 року №16 (пункт 12) і "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22.12.1995 року №29 (пункт 5) вказують про вирішення спорів щодо поділу майна осіб, які живуть однією сім'єю, але без реєстрації шлюбу, на підставі п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність" та про те, що спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу, але й придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладена між ними письмова угода підтверджує цей факт.

Окрім того, вважав, що судом хибно оцінено наявні докази, адже надав перевагу показанням свідків зі сторони відповідача. Тому однобічність перевірки засобів доказування призвела до порушення принципів рівності, диспозитивності та змагальності сторін у цивільному процесі.

Зважаючи на викладене, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове - про задоволення позову.

У поданому відзиві ОСОБА_3, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просила залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. При цьому покликалася на ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовом про захист права приватної власності" твід 22.12.1995 року №29, п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", а також на постанови Верховного Суду України від 25.12.2013 року у справі №6-135цс13 та від 23.09.2015 року у справі №6-1026цс15. На її думку, наведене спростовує доводи апеляційної скарги про виникнення у сторін права спільної сумісної власності як однієї сім'ї через їхнє проживання ніби подружжя.

Заслухавши суддю-доповідача, думку учасників справи та їх представників, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи позивача, колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до п. 8 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Як правильно встановлено судом, і ці обставини визнаються сторонами, 14 вересня 1999 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_3 з однієї сторони (покупці) та ОСОБА_8 з другої сторони (продавець) укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 й земельної ділянки, на якій він розташований. За його умовами, покупці придбали кожен по 1\2 частці житлового будинку та земельної ділянки, сплативши на користь продавця 20 440 гривень. Договір нотаріально посвідчений і зареєстрований в реєстрі за № 2-61 (а.с. 115-115. зв.; , 116-117).

Також ними не заперечується, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі протягом часу з 27 лютого 2000 року по 22 січня 2007 року.

Спірні правовідносини між ними виникли з приводу набуття 1\2 частки житлового будинку і земельної ділянки, на якій він розташований, що зареєстрована на відповідача, як об'єкта права спільної сумісної власності сторін 14 вересня 1999 року, тобто під час, коли вони проживали разом і вели спільне господарство, однак без реєстрації шлюбних відносин.

Повно і правильно встановивши обставини справи та з'ясувавши, що при вирішенні спірних правовідносин до застосування не підлягають норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог.

Як убачається, при пред'явленні позову і в судовому засіданні ОСОБА_2 як на правову підставу своїх вимог посилався на норми ст. 74 СК України та ст. 17 Закону України "Про власність". В апеляційній скарзі ж автор не оскаржує висновків суду про підставність незастосування правил ст. 74 СК України, а вказує, що ці відносини регулюються положеннями ст. 17 Закону України "Про власність", на що суд увагу не звернув.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Щодо можливості регулювання положеннями ст. 17 Закону України "Про власність" спірних правовідносин, то колегія суддів, погоджуючись із висновками районного суду про необґрунтованість позову, бере до уваги таке.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України у п. 12 своєї постанови від 12.06.1998 року №16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), вбачається, що спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 22.12.1995 року №20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. Так, згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою ст. 112 ЦК УРСР передбачено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 22.12.1995 року №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону України "Про власність", ст. 22 КЗпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1.) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету; 2.) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих фактів положення ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.

Щодо шлюбу, то це - сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Враховується, що проживання однією сім'єю жінки і чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

При цьому колегією суддів не з'ясовано підстав для застосування при вирішенні спірних правовідносин положень ст. 17 Закону України "Про власність", адже не доведено, що спірна 1\2 частка житлового будинку АДРЕСА_1 разом з земельною ділянкою є придбаною внаслідок спільної праці сторін як сім'ї. Також відсутні докази, що між сторонами існувала письмова угода з приводу придбаного майна.

Оскільки будь-яких доказів на обґрунтування своїх вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю в усталених відносинах, що притаманні подружжю, що потягло право обох сторін на 1\2 частку спірного житлового будинку та земельної ділянки, ОСОБА_2 подано не було, а в судовому засіданні їх не було здобуто, тому суд правильно не знайшов підстав для задоволення позову.

Згідно зі ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апеляційний суд зважає, що аргументи апеляційної скарги про регулювання нормами законодавства, чинного на час виникнення спірних відносин, правовідносин з приводу виникнення права спільної сумісної власності чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю без шлюбу, спростовуються правильністю висновків суду та колегії суддів. Не заслуговують на увагу і твердження заявника про недодержання судом принципів рівності, диспозитивності та змагальності сторін у цивільному процесі. Так, самі по собі його покликання про існування процесуально-правових дефектів не вказують про хибність наслідків розгляду справи.

Згідно із абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Однак таких мотивів для скасування чи зміни оскаржуваного рішення апеляційний суд не знайшов.

Щодо доводів апеляційної скарги про залишення без уваги нотаріально посвідченої заяви-пояснення ОСОБА_9 про обізнаність із тим, що в 1999 році позивач передавав гроші в рахунок оплати за договором купівлі-продажу будинку і діяв при цьому як представник відповідача, то з ними колегія суддів погодитися не може.

Так, роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року №2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", що дані ним в абз. другому, четвертому п. 27, вказують про неможливість використання як показання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для справи і допитати їх неможливо) вони приймаються судом як письмові докази (стаття 64 ЦПК України в редакції 2004 року - аналогічне положення міститься і в ст. 95 ЦПК України в редакції 2017 року).

Виходячи зі змісту статті 59 ЦПК України (в редакції 2004 року; така ж норма передбачена і в ст. 78 ЦПК України в редакції 2017 року) та з урахуванням положень частини першої статті 218 ЦК України, не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.

Оскільки заява-пояснення ОСОБА_9 є намаганням спростувати обставини, що зазначені в договорі купівлі-продажу нерухомості, і є недопустимим доказом, тому суд попередньої інстанції при оцінці наявних у справі засобів доказування правильно її не врахував.

Решта аргументів автора скарги не заслуговують на увагу через їх необґрунтованість.

Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є його ухвалення судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367-368, 374-375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Корецького районного суду від 29 березня 2018 року - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено: 21.08.2018 р. об 11 год. 35 хв.

Головуючий:

Судді: