Постанова

Іменем України

08 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 2-2195/05

провадження № 61-25271св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересовані особи: ОСОБА_2, Орган опіки та піклування Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та її представника - адвоката ОСОБА_3, на ухвалу апеляційного суду м. Києва в складі судді Оніщука М. І. від 24 квітня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

В березні 2005 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про визнання особи недієздатною, заінтересована особа - орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації.

Посилаючись на те, що її дочка - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, перебуває на обліку у психіатра психоневрологічного диспансеру № 4 м. Києва і в силу психологічного захворювання не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, ОСОБА_1 просила суд визнати недієздатною ОСОБА_2 та встановити на нею опіку, призначивши заявника опікуном недієздатної.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва в складі судді Весельської Т. Ф. від 04 липня 2005 року заяву ОСОБА_1 задоволено. ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 визнано недієздатною та встановлено над нею опіку. Призначено ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, опікуном над недієздатною.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 страждає психічним захворюванням і згідно висновку судово-психіатричної експертизи № 620 від 07 червня 2005 року остання не може розуміти значення своїх дій та керувати ними, у зв'язку із чим потребує опіки з боку ОСОБА_1, яка здійснює догляд за ОСОБА_2

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 24 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та її представника - ОСОБА_3, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 04 липня 2005 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа: Орган опіки та піклування Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації про визнання недієздатною ОСОБА_2 повернуто особам, які її подали.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що від імені особи, яка визнана недієздатною мають право діяти виключно опікуни такої особи. У зв'язку із тим, що апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подана ОСОБА_2, яка не має процесуальної дієздатності, та ОСОБА_3, який не мав права підписувати указану апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність процесуальних підстав для прийняття указаної апеляційної скарги до розгляду, а визначені законом особи мають право звернутися до суду із заявою про скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 рокудо Верховного Суду, ОСОБА_2 та її представника - адвокат ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та передати справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Касаційна скарга мотивована тим, що провадження у справі про визнання ОСОБА_2 недієздатною відбулося таємно, без повідомлення останньої про розгляд даної справи. Про існування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 04 липня 2005 року скаржник дізналася 11 квітня 2018 року і указане рішення було негайно нею оскаржено. Крім того, суддя суду першої інстанції визнала скаржника недієздатною одноособовим рішенням, що є порушенням закону. Оскаржена ухвала суду апеляційної інстанції ухвалена без забезпечення ОСОБА_2 права на доступ до правосуддя.

У червні 2018 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини справи судом апеляційної інстанції встановлені повно, а висновки відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. У відзиві на касаційну скаргу заявник просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржуване рішення без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Україна є демократичною, правовою, соціальною державою, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Відповідно до Основного Закону України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; кожен має право на повагу до його гідності; кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 21, частина друга статті 22, частина перша статті 28, частина перша статті 29, частини перша, друга статті 55 Конституції України).

Обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

Відповідно до ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (частина перша статті 39, частина перша статті 40 ЦК України).

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун (частини перша - третя статті 41 ЦК України).

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (стаття 55 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 67 ЦК України опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням.

Системний аналіз законодавства України дає підстави стверджувати, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов'язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння. Недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод.

Хоча за станом здоров'я недієздатні особи не спроможні особисто реалізовувати окремі конституційні права і свободи, вони не можуть бути повністю позбавлені цих прав і свобод, тому держава зобов'язана створити ефективні законодавчі механізми та гарантії для їх максимальної реалізації.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішення Святошинського районного суду м. Києва від 04 липня 2005 про визнання ОСОБА_2 недієздатною та призначення її опікуном ОСОБА_1 набрало законної сили.

Згідно рішення Святошинського районного суду м. Києва у складі судді Шум Л. М. від 21 вересня 2012 року за поданням органу опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації ОСОБА_2, після смерті ОСОБА_1, встановлено опіку і призначено її опікунами сина - ОСОБА_5 та рідну сестру - ОСОБА_4

У квітні 2018 року до суду апеляційної інстанції було подано апеляційну скаргу за підписом ОСОБА_2 та її представника - адвоката ОСОБА_3

Повертаючи апеляційну скаргу особам, які її подали, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 без погодження зі своїми опікунами не має права подавати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили і яким її визнано недієздатною, а також не могла надати адвокату ОСОБА_3 права представляти її інтереси у даній справі, у зв'язку із чим відсутні підстави для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із указаним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції.

Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 статті 129 Конституції України у редакції на час постановлення ухвали апеляційного суду).

За правовою позицією Конституційного Суду України право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина; зокрема, положення частини другоїстатті 64 Конституції України не допускають обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану; це повністю відповідає Загальній декларації прав людини, за якою кожен, у разі порушення його основних прав, наданих конституцією і законом, має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (стаття 8) (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001).

На європейському рівні існує тенденція, пов'язана з наділенням недієздатних осіб правом на прямий доступ до правосуддя з метою поновлення їх дієздатності. Так, у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) Європейський суд з прав людини дійшов висновку про порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (право на свободу та особисту недоторканність) у зв'язку з тим, що держава не змогла вказати внутрішній засіб правового захисту, який давав би заявнику (особі, яку було визнано недієздатною та згодом позбавлено свободи шляхом утримання в психіатричному закладі) можливість оскаржити законність його утримання.

Держава має забезпечувати право на прямий доступ до правосуддя особі у всіх питаннях, пов'язаних із визнанням її недієздатною або обмежено дієздатною.

Обов'язок суду при розгляді справи керуватися принципом верховенства права закріплено у частині першій статті 10 ЦПК України.

Згідно вимог частин другої-четвертої статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (п. 36).

Рішенням Європейського суду з прав людини від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України», яке 30 серпня 2013 року набуло статусу остаточного, Європейським судом з прав людини констатовано, що у цій справі відсутність у заявниці можливості безпосередньо вимагати поновлення своєї цивільної дієздатності призвела до того, що це питання не розглядалося судами взагалі. Європейський суд з прав людини в своєму рішенні зазначив, що «відсутність судового розгляду цього питання, яке серйозно вплинуло на численні аспекти життя заявниці, не можна виправдати легітимними цілями, що лежать в основі обмеження доступу до суду осіб, визнаних недієздатними» (п. 40). За таких обставин Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що ситуація, в якій опинилася заявниця, призвела до відмови у правосудді щодо можливості забезпечення перегляду її цивільної дієздатності, тобто було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Положення чинного на момент подання апеляційної скарги законодавства не передбачали прямої заборони на подання особою, яка визнана недієздатною апеляційної скарги на судове рішення, яким таку особу визнано недієздатною та призначено опікуна.

Наявність у особи, яка визнана недієздатною та інших передбачених законом осіб права звернутися до суду із заявою про скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, що зауважено судом апеляційної інстанції, не є перешкодою для звернення особи, яка визнана недієздатною, з апеляційною скаргою на відповідне рішення суду першої інстанції та перевірки апеляційним судом доводів такої скарги.

У зв'язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_2 без погодження зі своїми опікунами не має права подавати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції у даній справі, не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права, положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду України.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі..

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та її представника - адвоката ОСОБА_3, задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 квітня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С.Ю. Мартєв

В. В. Пророк

С.П. Штелик