Постанова

Іменем України

25 липня 2018 року

м. Київ

справа № 398/3334/14-ц

провадження № 61-8875св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 травня 2016 року у складі судді Крімченко С. А. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 08 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Гайсюка О. В., Карпенка О. Л., Фомічова С. Є.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач отримала у нього в борг грошові кошти: 10 лютого 2011 року - в сумі 18 723 грн на строк до 10 серпня 2011 року, 08 травня 2011 року - 6 500 грн на строк до 08 червня 2011 року, 30 вересня 2011 року - 30 тис. грн на строк до 07 жовтня 2011 року, 13 жовтня 2011 року - 30 800 грн на строк до 13 листопада 2011 року, про що власноручно написала розписки. Всього сума взятих відповідачем у борг грошових коштів становила 86 023 грн. У період з 04 жовтня 2012 року по 18 жовтня 2015 року відповідач повернула частину боргу в сумі 51 тис. грн., а залишок боргу в розмірі 35 023 грн відмовилася повертати. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму боргу за розписками у розмірі 35 023 грн, 3 % річних - 2 580 грн 69 коп., інфляційні втрати - 67 932 грн.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 травня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 30 травня 2016 року про виправлення арифметичної помилки, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 12 266 грн 48 коп., 3 % річних в сумі 1 050 грн 69 коп., інфляційні втрати в сумі 28 333 грн 60 коп. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вартість майна, яке позивач отримав у відповідача в рахунок боргу, та грошові кошти, які знаходилися на банківських картках відповідача, отриманих позивачем, в сумі 5 800 грн повинні бути враховані при визначенні залишку боргу, тому стягненню підлягає 12 266 грн 48 коп. (35 023 грн (сума боргу) - 16 956 грн 52 коп. (вартість майна) - 5 800 грн (грошові кошти на картках)). Оскільки ОСОБА_2 порушено грошове зобов'язання, вона повинна сплатити позивачу 3 % річних від простроченої суми за 1 рік та інфляційні втрати.

Додатковим рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 30 травня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 416 грн 77 коп. судового збору.

Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 08 листопада 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено, рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 травня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача заборгованості за договорами позики в сумі 12 266 грн 48 коп., з урахуванням того, що позивач фактично отримав речі та банківські картки відповідача в рахунок погашення боргу на суму 16 956 грн 52 коп., а доводи позивача про те, що всі речі він повернув відповідачу, не підтверджені належними і допустимими доказами, спростовуються його розпискою та поясненнями. Позивач не надав доказів на спростування висновку судово-товарознавчої експертизи від 24 вересня 2014 року № 191, проведеної суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3, щодо ринкової вартості майна, зазначеного у розписці ОСОБА_1 від 31 жовтня 2011 року, яке він отримав у рахунок часткового погашення боргу. Надані сторонами розрахунки розміру інфляційних втрат та 3 % річних не спростовують правильність розрахунку, наведеного судом, оскільки цей розрахунок проведений у межах позовних вимог по грудень 2015 року, а не по день ухвалення рішення - 24 травня 2016 року.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 08 листопада 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що грошові кошти, які знаходилися на банківських картках ОСОБА_2, були отримані ним у рахунок погашення боргу за розписками, є передчасними і хибними. Відповідачем не надано належних та допустимих доказів наявності на її банківських картках зазначених у розписці сум та отримання ним цих грошових коштів. Дійшовши висновку про зарахування вартості предметів, переданих йому відповідачем за розпискою від 31 жовтня 2011 року в рахунок часткового виконання договорів позики, суди не з'ясували справжню природу цього документа, не встановили, на вчинення яких правовідносин були спрямовані дії сторін. Фактично судами встановлено часткове припинення зобов'язань за договором позики шляхом передання відступного. Однак такий договір повинен бути оформлений письмово. Розписка не є договором передання відступного, так як вартість речей не оцінювалася, строки та умови передання не встановлювалися. У відповідача за договорами позики виник обов'язок повернути йому саме грошові кошти, а будь-яких договорів про їх зміну, заміну одного зобов'язання іншим чи часткове припинення зобов'язань шляхом передання відступного між ним та ОСОБА_2 не укладалося.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2017 року відкрито провадження у цій справі, а ухвалою від 12 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

14 лютого 2018 року справу № 398/3334/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 в борг грошові кошти: 10 лютого 2011 року - в сумі 18 723 грн на строк до 10 серпня 2011 року; 08 травня 2011 року - 18 723 грн на строк до 08 червня 2011 року; 30 вересня 2011 року - 30 тис. грн на строк до 07 жовтня 2011 року; 13 жовтня 2011 року - 30 800 грн на строк до 13 листопада 2012 року, про що склала відповідні розписки про отримання грошових коштів, загальна сума яких складає 86 026 грн.

Відповідно до частини першої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказуванню не підлягають.

Встановлено, що ОСОБА_2 повернула частину боргу ОСОБА_1 в сумі 51 тис. грн, що підтверджено копіями квитанцій, визнано позивачем і в силу частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року доказуванню не підлягає.

09 травня 2011 року ОСОБА_2 склала розписку, згідно з якою вона передала в заставу позивачу монітор від комп'ютера, золото (ланцюжок, сережки, обручку), які він повинен був повернути при погашенні боргу.

З метою належного і своєчасного виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань за договорами позики ОСОБА_1 отримав у відповідача належні їй речі (комп'ютер, принтер, дві золоті каблучки, золотий ланцюжок з хрестиком, золоті сережки, сонцезахисні окуляри, купальник, жіночий плащ, документи на квартиру, чоботи жіночі, два фени, косметичку, пластикові картки, на яких знаходилися грошові кошти в сумі 1 тис. грн, 4 тис. грн та 800 грн), що підтверджується розпискою позивача від 31 жовтня 2011 року.

Згідно з висновком судово-товарознавчої експертизи від 24 вересня 2014 року № 191, проведеної суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3 на замовлення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, ринкова вартість не наданого на дослідження майна, зазначеного у розписці ОСОБА_1 від 31 жовтня 2011 року, з урахуванням зносу становить 16 956 грн 52 коп.

Встановивши, що ОСОБА_1 фактично отримав в ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу за договорами позики речі на загальну суму 16 956 грн 52 коп. та банківські картки, на яких знаходилися грошові кошти у загальному розмірі 5 800 грн, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню борг в сумі 12 266 грн 48 коп. (35 023 грн (сума боргу) - 16 956 грн 52 коп. (вартість майна) - 5 800 грн (грошові кошти на картках)), 3 % річних від простроченої суми в розмірі 1 050 грн 69 коп. та інфляційні втрати в розмірі 28 333 грн 60 коп., а всього - 41 650 грн 77 коп.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що відповідачем не надано належних доказів отримання ним грошових коштів, які знаходилися на її банківських картках, та наявність на них такої суми грошових коштів, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

За правилами статей 10, 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

На спростування зазначених у позовній заяві доводів ОСОБА_1 щодо розміру заборгованості за розписками ОСОБА_2 надала суду розписку від 31 жовтня 2011 року, складену позивачем, згідно з якою він отримав у неї, зокрема банківські картки, на яких знаходилися грошові кошти в сумі 1 тис. грн, 4 тис. грн та 800 грн.

ОСОБА_1 не надав доказів, які б спростували чи поставили під сумнів достовірність наданої відповідачем розписки, під час судового розгляду не заявляв клопотання про витребування з банківської установи, яка видавала платіжні картки, виписки про рух коштів на цих рахунках за операціями, що виконані користувачами електронних платіжних засобів за період з 31 жовтня 2011 року по час розгляду справи судом.

Що стосується доводів касаційної скарги про те, що складена 31 жовтня 2011 року ОСОБА_1 розписка не є договором про передання відступного, то суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, оцінив зазначений доказ як такий, що підтверджує отримання позикодавцем вказаних у розписці речей в рахунок часткового погашення позичальником боргу за договорами позики. В апеляційній скарзі на рішення місцевого суду в означеній частині позивач виразив свою незгоду з вартістю речей, які він отримав в рахунок погашення боргу, та відхилення судом його доводів про повернення речей відповідачу. Однак при цьому ОСОБА_1 не посилався на те, що згадана розписка не є договором про передання відступного, і не зазначав про неправильну правову оцінку судом встановлених на підставі розписки обставин справи, тобто фактично не заперечував отримання ним речей саме в рахунок часткового погашення боргу. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Вказані обставини встановлені судами на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій виходили з достатності досліджених доказів для того, щоб зробити висновки по суті спору. Доводи касаційної скарги в означеній частині зводяться до переоцінки доказів, що під час касаційного розгляду не допускається.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 08 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук

Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик