УКРАЇНА
Апеляційний суд міста Києва
МСП - 03680, м. Київ - 680, площа Солом'янська, 2-а
Справа №22-11369 Головуючий у 1-й інстанції Новак А.В.
Доповідач Волошина В.М.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 січня 2012 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі :
Головуючого Волошиної В.М.
Суддів Котули Л.Г., Волкової Л.О.
при секретарі Вендоліної А.М.
Розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2011 р. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Заслухавши доповідь судді Волошиної В.M., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -
Встановила:
18 березня 2011 р. позивач звернувся до суду з позовом до відповідачки про стягнення боргу у розмірі 22974,86 грн. з урахуванням індексу інфляції, трьох процентіврічних та збитків у вигляді не отриманого доходу.
Свої позовні вимоги обгрунтовував тим, що на виконання рішення Мінського районного суду м. Києва від 24 лютого 2000 р. ним в зарахування боргу його колишньої дружини було сплачено відповідачці суму грошових коштів у розмірі 13479,84 грн. та суму судових витрат у розмірі 674 грн. Оскільки відповідачці ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу його колишньою дружиною / розлучились у 2005 р. і стосунків не підтримують/, було передано 1/2 частину садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а державним виконавцем суму боргу , сплачену ним, не було зараховано в рахунок виконання зазначеного рішення суду, а оскільки відповідачка обіцяла йому повернути 1/2 частину його дачного будинку в зв'язку з тим, що нею було отримано в зарахування боргу його колишньої дружини грошові кошти, але свою обіцянку не виконала, то він вважає, що відповідачка повинна йому повернути сплачені кошти. А тому, звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2011 р. в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу та посилаючись на його незаконність та необгрутованість, порушення норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове рішення по суті його позовних вимог. При цьому вказував, що рішення суду є помилковим та суперечить обставинам справи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів свої позовні вимоги.
З такими висновками суду слід погодитись, оскільки суд дійшов їх з дотриманням вимог процесуального законодавства щодо всебічності й повноти з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін в даних правовідносинах належної правової оцінки наданих сторонами в справі доказів та норм матеріального права.
За правилами ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
Згідно ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Рішенням Мінського районного суду м. Києва від 24 лютого 2000 р. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу вбачається, що з останньої на користь ОСОБА_2 було стягнуто 14153,84 грн. Рішення набрало чинності та було виконано державною виконавчою службою.
Тобто, із зазначеного рішення суду вбачається, що стороною по справі, а відповідно боржником була ОСОБА_3, а не ОСОБА_1 - позивач по цій справі.
Відповідно до приписів Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно з вимогами статті 10, 11, 12 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла на час вчинення виконавчих дій, учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі; сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник; сторони можуть реалізовувати свої права і обов'язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників; особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов'язаний вчинити певні дії особисто; повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону.
Виконавче провадження підлягає закінченню у разі, зокрема: фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом - стаття 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Оскільки за рішенням Мінського районного суду м. Києва від 24 лютого 2000 р. відповідачка ОСОБА_3 борг позивачці ОСОБА_2 не сплатила, то по справі буввиданий виконавчий лист та переданий для виконання до державної виконавчої служби Вижгородського районного управління юстиції.
Сторонами виконавчого провадження була ОСОБА_2, як стягувачка та ОСОБА_3 - боржник. Будь-яким чином позивач ОСОБА_1 не був залучений до участі у виконавчому провадження на стадії виконання рішення суду. Довіреностей відповідачка ОСОБА_3 на ім.'я ОСОБА_1, як свого представника у відповідності до вищевказаних норм Закону України «Про виконавче провадження» не надавала, відсутні докази і тому, що вона доручала погасити за неї борги за рішенням суду.
Так як борг не був погашений ОСОБА_3, то державною виконавчою службою було розшукане майно боржника, а саме 1/2 частина садового будинку в АДРЕСА_1, який на праві особистої власності належав божнику згідно даних БТІ. Оскільки арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах, то у відповідності до ст.61 ЗК України «Про виконавче провадження» стягувач ОСОБА_2 надала заяву про залишення за собою нереалізоване майно і 18.06.2003 р. їй було видано свідоцтво про право власності на цю частину вказаного будинку. А виконавчий лист повернуто стягувачу із роз'ясненням щодо його пред'явлення до виконання повторно до 01.07.2006 р.
З моменту ухвалення рішення Мінського районного суду м. Києва від 24 лютого 2000 р. і до моменту пред'явлення позову до суду ОСОБА_1 березень 2011 р. пройшло 11 років.
Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню. При цьому судом першої інстанції було правильно встановлено, що ОСОБА_1 не було доведено, що рішення суду за 2000 р. було виконано саме ним та ним же під розписку були передані кошти ОСОБА_2, оскільки ці розписки свідчать про погашення боргів самого ОСОБА_1, а не його дружини. А окрім того, при наявності доказів про виконання рішення суду, були б відсутні правові підстави для його виконання в примусовому порядку аж до 2003 р. через державну виконавчу службу, про що свідчать відповідні докази - постанова державної виконавчої служби. Також судом вірно не прийнята до уваги розписка за 2010 р., яку надав позивач щодо передачі ОСОБА_2 200 доларів США нібито за борги колишньої дружини із якою перебуває в розірваному шлюбі з 2005 р. і як пояснив, що ніяких стосунків з нею не підтримує. До того ж, із відповіді на скаргу ОСОБА_3 Київським обласним управлінням юстиції було надано відповідь 16.11.2001 р. щодо виконання рішення Мінського районного суду м. Києва від 24 лютого 2000 р. та зазначено чітко щодо боргів подружжя ОСОБА_3 та яким чином мало місце їх відшкодування і що розписки, на які посилається позивач при пред'явленні позову не стосуються погашення боргів за свою дружину ОСОБА_3 /а.с.31-32/.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі, були предметом дослідження в суді першої інстанції, отримали належну оцінку і висновків суду не спростовують.
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги є не суттєвими і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права які призвели або могли призвести до неправильного вирішення цього спору.
Оскільки рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального закону, колегія суддів вважає, що підстав до його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317,319 ЦПК України, колегія судді,-
Ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2011 р. залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий:
Судді: