Справа № 369/9993/16-ц

Провадження № 2/369/415/18

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

15.06.2018 м Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого - судді Усатова Д.Д.,

за участю секретарів Кузьменка П.О.,Ярмак О.В.

прокурора Лесько Г.Є.,

представника позивача Плескун Д.А.,

представника позивача ОСОБА_2,

представника третьої особи ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України, Національного університету оборони України імені Івана Черняховського до ОСОБА_5, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідача: ОСОБА_6, ОСОБА_7, про витребування майна із чужого незаконного володіння, -

в с т а н о в и в :

Перший заступник прокурора Київської області в інтересах Кабінету Міністрів України звернувся до суду із позовом мотивуючи свої вимоги тим, що Відповідно до вимог ст. 121 Конституції України у випадках, передбачених законом, на прокуратуру покладено представництво інтересів держави в суді.

Ці повноваження прокурора закріплені також ст. ст. З, 45 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до яких підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Відповідно до ст.ст. 1, 2 Закону України «Про Збройні Сили України» - збройні Сили України це військове формування, на яке покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і неподільності. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового ; правління, об'єднань, з'єднань, військових частин, закладів, установ і організацій.

Приписами ст. З Закону України «Про Збройні Сили України» та п. 1 Положення «Про Міністерство оборони України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України за № 1080 від 03.08.2006, безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснює Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління.

Статтею 4 Положення на Міністерство оборони України покладено утворення, ліквідацію, реорганізацію підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; реєструє військові частини як суб'єкти господарської діяльності; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони.

Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі - Київське КЕУ) - це державна установа, яка створена Міністерством оборони України, фінансується через Міністерство оборони України за рахунок коштів державного бюджету, на який покладено забезпечення життєдіяльності військових формувань Збройних Сил України в межах своєї компетенції.

Згідно з п. п. З, 4 Положення про Київське квартирно-експлуатаційне управління, затвердженого наказом начальника Головного квартирно- експлуатаційного управління Збройних Сил України від 24.09.2013 № 139 (далі - Положення про Київське КЕУ) на Київське КЕУ покладається обов'язок з обліку земель та організації роботи з питань передачі земель за відповідними рішеннями Міністра оборони України або Кабінету Міністрів України в межах Київського гарнізону.

У відповідності до п. 25 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністерства оборони країни № 483 від 22.12.1997, облік усіх земель, наданих для потреб Міністерства борони України, здійснюється згідно з Керівництвом по обліку земель земельних ділянок) в квартирно-експлуатаційній службі Збройних Сил України.

У зв'язку з тривалою бездіяльністю Міністерства оборони України, як центрального органу управління Збройних Сил України та органу уповноваженого на управління військовим майном, що призвела до порушення економічних інтересів держави, й виникла необхідність звернення до суду з позовною заявою на захист інтересів держави в особі Міністерства оборони /країни та його структурних підрозділів - Київського квартирно- експлуатаційного управління Міністерства оборони України та Національного університету оборони імені Івана Черняховського.

Представництво прокурором інтересів держави в суді обумовлено наступними підставами:

На підставі рішення Ради Міністрів СРСР від 07.02.1953 № 2903-рс Київському інституту Сухопутних військ у с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області виділена у постійне користування земельна ділянка площею 470,8 га.

У подальшому, державним актом серії НОМЕР_2 від 1981 року на право користування землею за землекористувачем - Київським вищим танковим інженерним училищем - закріплено в безстрокове та безоплатне користування 470,8 га землі в межах згідно з планом землекористування; земельна ділянка надана для державних потреб.

Відповідно до Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09.1991 № 1540-ХІІ, Указу Президента України «Про Збройні Сили України», Указів Президії Верховної Ради України «Про передачу підприємств, установ, організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України у власність держави» все майно, в тому числі і землі Міністерства оборони СРСР, перейшли відповідно до Міністерства оборони України в державну власність.

В період розбудови незалежності Держави, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19.08.1992 № 490 «Про реформу системи військової освіти» було створено вищий військовий навчальний заклад Київський інститут Сухопутних військ на базі Київського вищого танкового інженерного училища імені Маршала Радянського Союзу Якубовського І.Г.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.05.1999 № 816 «Про подальшу оптимізацію мережі вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони» зазначений Київський інститут Сухопутних військ реорганізовано у Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.03.2002 № 421 «Про ліквідацію Військового інституту» ліквідовано Військовий інститут керівного інженерного складу Національної академії оборони України.

Згідно з актом приймання (передачі) будинків, споруд і території військового містечка від 21.01.2003 навчальний центр «Гореничі» переданий від

Військового інституту керівного інженерного складу Національної академії борони України до Національної академії оборони України.

Пунктами 1.1, 2.1 Статуту Національного університету оборони України, ствердженого наказом Міністерства оборони України від 22.04.2010 № 211, визначено, що Національний університет оборони України створений у результаті ггорганізації шляхом перетворення Національної академії оборони України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.12.2008 № 377/99 Про надання Академії оборони України статусу національного». Національний ніверситет оборони України є правонаступником Національної академії оборони 'країни. Університет є державним вищим військовим навчальним закладом Міністерства оборони України. Університет засновано на державній формі зласності. Органом управління майном Університету є Міністерство оборони України.

На даний час земельна ділянка, надана для потреб оборони та на якій розміщувалися військове містечко № 1 та навчальний центр «Гореничі», перебуває на обліку у Київському КЕУ.

Однак, у 2009 році, в порушення вимог чинного законодавства України, частина зазначеної земельної ділянки військового містечка № 1 площею 4,745 га, без погодження із постійним землекористувачем, вилучена Києво- Святошинською районною державною адміністрацією Київської області (далі - Києво-Святошинська РДА) та передана в користування фізичним особам.

Так, розпорядженням Києво-Святошинської РДА № 1562 від 06.11.2009 року земельну ділянку площею 0,9488 га (кадастровий номер НОМЕР_4) передано у власність громадянці ОСОБА_6 для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби (для індивідуального садівництва).

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_6 виданий державний акт на право власності земельною ділянкою серії НОМЕР_3.

У подальшому, ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу № 646 від 01.09.2010 відчужила дану земельну ділянку ОСОБА_7. Остання, в свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1-16 від 13.01.2014, посвідченого державним нотаріусом Першої Черкаської державної нотаріальної контори Починюк Ю.В., відчужила земельну ділянку ОСОБА_5.

Таким чином відбулось незаконне вилучення з користування Національного університету оборони України земельної ділянки загальною площею 0,9488 га.

Рішенням господарського суду Київської області від 24.01.2013 у справі № 5011-57/14928-2012-26/154-12 задоволено позов заступника прокурора

Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері та скасовано розпорядження Києво-Святошинської РДА № 1562 від 06.11.2009, визнано недійним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_6, оскільки вищевказане розпорядження прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, а виданий на підставідержавний акт на право власності на земельну ділянку підлягав скасуванню.

Однак, не зважаючи на прийняте судом рішення, на даний час держава, з особі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, не може здійснювати належне їй право користування на вищевказану земельну ділянку, оскільки ОСОБА_5 вказане право не визнає та добровільно повертати незаконно набуте майно наміру не має.

У зв'язку з вищевикладеним позивач просить Визнати за Державою в особі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського право безстрокового та безоплатного : гристу вання земельною ділянкою площею 0,9488 га (кадастровий номер НОМЕР_4) в межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області,

витребувати у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,9488 га (кадастровий номер НОМЕР_4) в межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, судові витрати по справі покласти на відповідача.

В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник Київського квартирно-екслуатаційного об'єднання позов підтримала у повному обсязі, просила задовольнити.

Представник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського позов підтримав, просив задовольнити.

позов підтримали у повному обсязі, просили задовольнити.

Відповідачка в судове засідання не з'явилась з невідомих причин, про дату судового засідання повідомлена належним чином.

Представник третіх осіб в судовому засіданні заперечував щодо задоволення позову, просив відмовити у його задоволенні.

Суд, вислухавши учасників судового розгляду, дослідивши письмові докази по справі та матеріали цивільної справи, , вважає позов таким, що підлягає до задоволення .

Відповідно до ч 1 ст. 4 ЦПК України «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.»

Відповідно до ст.. 5 ЦПК України «Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.»

Відповідно до ч 2,3 ст. 12 ЦПК України «Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.»

Відповідно до ч 1 ст. 13 ЦПК України «Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.»

Відповідно до ч 1 ст. 81 ЦПК України « Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.»

Відповідно до ч 4 ст.82 ЦПК України «Обставини,встановлені рішенням суду у господарській,цивільній або адміністративній справі,що набрало законної сили,не доказуються при розгляді іншої справи,у якій беруть участь ті самі сторони або особа,щодо якої встановлено ці обставини,якщо інше не встановлено законом».

У судовому засіданні було встановлено, що розпорядженням Києво-Святошинської РДА № 1562 від 06.11.2009 року земельну ділянку площею 0,9488 га (кадастровий номер НОМЕР_4) передано у власність громадянці ОСОБА_6 для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби (для індивідуального садівництва).

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_6 виданий державний акт на право власності земельною ділянкою серії НОМЕР_3.

У подальшому, ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу № 646 від 01.09.2010 відчужила дану земельну ділянку ОСОБА_7. Остання, в свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1-16 від 13.01.2014, посвідченого державним нотаріусом Першої Черкаської державної нотаріальної контори Починюк Ю.В., відчужила земельну ділянку ОСОБА_5.

Таким чином відбулось незаконне вилучення з користування Національного університету оборони України земельної ділянки загальною площею 0,9488 га.

Рішенням господарського суду Київської області від 24.01.2013 у справі № 5011-57/14928-2012-26/154-12 задоволено позов заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері та скасовано розпорядження Києво-Святошинської РДА № 1562 від 06.11.2009, визнано недійним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_6, оскільки вищевказане розпорядження прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, а виданий на підставі нього державний акт на право власності на земельну ділянку підлягав скасуванню.

Однак, не зважаючи на прийняте судом рішення, на даний час держава, з особі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, не може здійснювати належне їй право користування на вищевказану земельну шлянку, оскільки ОСОБА_5 вказане право не визнає та добровільно повертати незаконно набуте майно наміру не має.

Таким чином, для даної справи є преюдиціальним той факт, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Києво-Святошинська РДА перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування, тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом.

Приналежність спірної земельної ділянки до земель оборони була встановлена у рішенні господарського суду Київської області у справі №5011-57/14928-2012-26/154-12

Відповідно до ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Відповідно до ст. 65 ЗК України визначено, що землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

Відповідно до п. 15 «Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями», затвердженого Наказом Міністра оборони України 22.12.1997 № 483 (надалі - Положення № 483), відведення земельних ділянок проводиться на підставі рішень Рад, які в межах своєї компетенції надають у користування землі.

Відповідно до ст. 16 Земельного кодексу Української PCP (редакції від 12.03.1981) надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад депутатів трудящих в порядку, встановлюваному законодавством Союзу PCP і Української PCP.

У відповідності з вимогами вищевказаних нормативних документів, рішенням Ради Міністрів СРСР від 07.02.1953 № 2903 рс Київському інституту Сухопутних військ у с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області виділена у користування земельна ділянка площею 470,8 та.

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу Української PCP (в редакції від 12.03.1981) право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.

З урахуванням вказаного можна прийти до висновку, що в Земельному кодексі Української PCP у 1970 році вперше було закріплено, що право землекористування засвідчується державними актами на право користування.

І відповідно до таких положень законодавства і було оформлено Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 470, 8 га.

Державний акт виданий на підставі Технічного звіту по видачі Державного акту на право користування землею Вищому танковому інженерному училищу Києво- Святошинського району Київської області, розробленого Київським відділенням Республіканського проектного інституту по землевпорядкуванню «Укрземпроект» Міністерства сільського господарства УССР 02.12.1980 інв. № XIX/VI - 12 (додається).

Надання земельної ділянки та оформлення права постійного користування земельною ділянкою відбулося відповідно до чинного на той час законодавства, зокрема у відповідності до Земельного кодексу Земельного кодексу Української PCP від 08.07.1970.

Національним університетом оборони ім.. Івана Черняховського (з урахуванням здійсненого реформування) набуто на законних підставах право постійного користування земельною ділянкою площею 470, 8 га, в межі якої входить спірна земельна ділянка (встановлено рішенням Господарського суду Київської області від 24.01.2013 у справі № 5011-57/14928-2012-26/154-12)., котре оформлене відповідним державним актом.

Варто зазначити, що згідно із Законом України «Про правонаступництво» від 12.09.1991, Закони Української PCP та інші акти ухвалені Верховною Радою Української PCP, діють на території України оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошенням незалежності України.

Відповідно до Закону України «Про підприємства України, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09.1991 було встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ та організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України є державною власністю України.

Крім того, Земельним кодексом України, Законом України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не встановлено вимогу щодо негайної реєстрації відповідних прав з моменту набрання ними чинності.

01.01.2013 набрав чинності Закону України «Про державний земельний кадастр», яким передбачено створення Державного земельного кадастру з метою інформаційного забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб при регулюванні земельних відносин.

Відповідно до абз.1 п.2 прикінцевих та перехідних положень вищевказаного Закону, земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номеру.

Згідно відомостей, які містяться в інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна - земельної ділянки площею 0,9488га з кадастровим номером НОМЕР_4 вбачається наступне.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.09.2010 № 646, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_10, державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3, земельна ділянка з площею 0,9488 га з кадастровим номером НОМЕР_4 була відчужена на користь ОСОБА_7.

В свою чергу ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 13.01.2014 № 1-16, посвідченого нотаріусом першої Черкаської державної нотаріальної контори Черкаського міського нотаріального округу Починок Ю.В., відчужила спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_5.

Отже, на теперішній час власником земельної ділянки площею 0,9488 га з кадастровим номером НОМЕР_4 є ОСОБА_5.

прокурором належним чином обґрунтовано доводи того, що розпорядження № 1562 від 06.11.2009 та рішення господарського суду, яким воно скасовано, стосуються саме земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_4, що належить ОСОБА_5 і у зв'язку з цим є всі правові підстави для застосування ст. 388 Цивільного кодексу України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що добросовісний набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно у випадку, коли воно вибуло з володіння поза його волею іншим шляхом.

При цьому встановлено, що вибуття спірного майна (земель) відбулося поза волею дійсного власника - держави в особі Міністерства оборони України на підставі розпорядження Києво-Святошинської райдержадміністрації Київської області.

Жодних дій щодо розпорядження спірною земельною ділянкою Міністерством оборони України не вчинялося, що також свідчить про відсутність волі власника на її відчуження.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ,2,3 п г ст. 152 Земельного кодексу України Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю,навіть якщо ці порушення не пов»язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою,і відшкодування завданих збитків.Захист прав громадян і юридичних осіб на земельні ділянки здійснюються шляхом визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.»

Статтею 55 Земельного кодексу України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до ст. 56 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Статтями 7, 8 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Відповідно до ст. 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Частиною першою ст. 17 Лісового кодексу також встановлено, що у постійне користування ліси на землях саме державної власності, для ведення лісового господарства, без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Частиною четвертою ст. 17 Лісового кодексу передбачено, що право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.

Крім цього, вищевказаною Постановою роз'яснено, що витребувати своє майно із чужого незаконного володіння має право лише власник, і лише якщо доведе факт незаконного вибуття майна з його володіння.

Таким чином, земельна ділянка площею 0,9488 га вибула з володіння держави поза волею власника, тобто наявні всі підстави, передбачені 388 Цивільного кодексу України, для її витребування у відповідачів та передачі у розпорядження держави в особі Міністерства оборони України.

Відповідно до ст.. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи,яка незаконно,без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено,що у разі,якщо майно відчужене особою,яка не мала на це права,добросовісний набувач набуває право власності на нього,якщо відповідно до ст.. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з положеннями ч 1 та ч 3 ст.388 ЦК України «Якщо майно за відплатним договором придбане в особи,яка не мала права його відсуджувати,про що набувач не знав і не міг знати(добросовісний набувач),власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі,якщо майно,серед іншого,вибуло з володіння власника або особи,якій він передав майно у володіння,не з їхньої волі іншим шляхом.Якщо майно було набуте безвідплатно у особи,яка не мала право його відчуджувати,власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Статтею 396 ЦК України встановлено,що особа,яка має речове право на чуже майно,має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України,в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню ст..1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного правам Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування, на користь держави.

У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування Та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам, право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так, Конституція України (статті 13,14) визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на земцю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права, особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно, якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали Європейського суду з прав людини у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 200 ї року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Вказана правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 29.06.2016р (справа №6-1376цс16),яка відповідно до вимог ст..360-7 ЦПК України має враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Також,відповідачем по справі до суду подано заяву про застосування строків позовної давності. Дана заява не підлягає до задоволення виходячи із наступного.

Верховний Суд України у своїх правових позиціях,викладених по справі №6-3089цс15 зазначив, що згідно із статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача

За змістом цієї статті випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Норми статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Отже, норми статей 1212 та 388 ЦК України можуть застосуватись у випадках, коли певна вимога власника майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб'єктним складом підпадає під визначення зобов'язання або збереження майна без достатньої правової підстави. При цьому підстави застосування положень статті 1212 ЦК України є більш широкими, ніж статті 388 цього Кодексу. Наявність підстав для витребування майна за статтею 388 ЦК України не виключає застосування положень статті 1212 цього Кодексу в частині, що не суперечать положенням статті 388 ЦК України.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак зазначена норма за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

Дані правові позиції Верховного Суду України є обов»язковими при вирішенні спорів даної категорії.

Дана позовна заява подана до суду першим заступником прокурора Київської області в інтересах в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.

Позовна заява подана відповідно до вимог ст.. 23 ч 3 Закону України «Про прокуратуру».

Враховуючи викладені обставини, позов підлягає до задоволення

Оскільки позов задоволено у повному обсязі,то із відповідача на користь позивача суд стягує понесені судові витрати у суммі 16179,28 грн.

На підставі ст. 121 Конституції України,ст..388 ЦК України, керуючись ст. ст. 4,10,76,259,264-265,268 , 273, 280-283,365 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в :

Позов задовольнити.

Визнати за Державою в особі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського право безстрокового та безоплатного користування земельною ділянкою площею 0,9488 га (кадастровий номер НОМЕР_4) в межах Гореницької сільської ради Києво- Святошинського району Київської області.

Витребувати у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,9488 га (кадастровий номер НОМЕР_4) в межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Стягнути з ОСОБА_5(ІПН НОМЕР_1) на користь військової прокуратури Центрального регіону України(код ЄДРПОУ 38347014, р/р 35212055082966, МФО 820172 в ДКСУ) судовий збір в розмірі 16179,28 грн

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, до Апеляційного суду Київської області через Києво-Святошинський районний суд Київської області.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Д.Д.Усатов