ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"25" листопада 2009 р. м. Київ К-22983/07
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Цуркана М.І. (головуючий суддя),
Гашицького О.В. (суддя-доповідач),
Мойсюка М.І.,
Лиски Т.О.,
Сороки М.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження за касаційною скаргою ОСОБА_6 на постанову Апеляційного суду Житомирської області від 3 листопада 2006 року справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Управління Пенсійного фонду України в Овруцькому районі Житомирської області (далі –УПФ), Обласного центру з нарахування та виплати пенсій та допомоги Головного управління праці та соціального захисту населення Житомирської обласної державної адміністрації
про стягнення коштів,
установила:
Звернувшись у грудні 2005 року до суду з цим позовом, ОСОБА_6 зазначала, що є непрацюючим пенсіонером, проживає в місті Овруч Житомирської області, віднесеному до зони гарантованого добровільного відселення, і відповідно
до положень статей 37, 39, 48, 51 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»(далі –Закон № 796-ХІІ) має право на доплату до пенсії. Посилаючись на невідповідність розмірів одержуваних виплат цьому Закону, позивач просила стягнути на її користь з відповідачів заборгованість за період із 1 листопада
2002 року по 31 жовтня 2005 року з виплат, передбачених статтями 37, 39, 48, 51 Закону № 796-ХІІ.
Постановою Овруцького районного суду Житомирської області від 27 квітня
2006 року частково задоволено позов ОСОБА_6 у цій справі.
Постановою Апеляційного суду Житомирської області від 3 листопада 2006 року скасовано постанову Овруцького районного суду Житомирської області від 27 квітня
2006 року та відмовлено в задоволенні позовних вимог.
У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати його рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність
застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), судова колегія дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судами встановлено, що ОСОБА_6 непрацюючий пенсіонер за віком, проживає в зоні гарантованого добровільного відселення. Позивач отримувала щомісячну допомогу у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства за нормами Закону № 796-ХІІ виходячи з розмірів, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 р. № 836 «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»(далі –Постанова № 836), які були нижчими від розмірів, установлених відповідними нормами Закону № 796-ХІІ.
Задовольнивши позовні вимоги, суд першої інстанції керувався положеннями частини другої статті 19 Конституції України, статті 8 та частини другої статті 9
Кодексу адміністративного судочинства України і дійшов висновку, що відповідно до вимог статей 37, 39, 48, 51 Закону № 796-ХІІ позивачу повинна виплачуватися щомісячна грошова допомога у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства у зоні гарантованого добровільного відселення в розмірі 40 відсотків від мінімальної заробітної плати, а також –на доплату у розмірі двох мінімальних заробітних плат і на додаткову пенсію в розмірі 25 відсотків мінімальної пенсії за віком.. Зазначені виплати, повинні здійснюватись на підставі положень Закону № 796-ХІІ, а не підзаконного акту –Постанови № 836.
Скасовуючи в рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції послався на статтю 62 Закону № 796-ХІІ, відповідно до якої роз’яснення порядку застосування цього Закону провадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, рішення якого є обов’язковими для виконання міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади України. Апеляційний суд зробив висновок, що оскільки Постановою № 836 встановлено розмір виплат, передбачених цим Законом, то вони підлягають виплаті позивачу саме у цьому розмірі, а не у розмірі визначеному Законом № 796-ХІІ, дії відповідачів відповідали цим положенням і були правомірними.
Висновки судів не відповідають нормам матеріального права, оскільки ґрунтуються на неповно з’ясованих матеріалах цієї справи.
За змістом частини першої статті 37 Закону № 796-ХІІ (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадянам, які проживають у зоні гарантованого добровільного відселення передбачена виплата щомісячної грошової допомоги у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в розмірі 40 % мінімальної заробітної плати.
Згідно з вимогами статті 39 Закону № 796-ХІІ пенсії непрацюючим пенсіонерам,
які проживають на територіях радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення, підвищуються на дві мінімальні заробітні плати.
На підставі статті 48 Закону № 796-ХІІ щорічна допомога на оздоровлення виплачується: інвалідам 1 та 2 груп, учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 2 категорії - п’ять мінімальних заробітних плат, інвалідам 3 групи –чотири мінімальні заробітні плати.
Відповідно до статті 51 Закону № 796-ХІІ додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, особам, віднесеним до категорії 3, призначається у розмірі 25 % мінімальної
пенсії за віком.
У період, за який заявлені вимоги про стягнення доплати і допомоги, розміри мінімальної заробітної плати постійно змінювалися. Водночас розміри допомоги і доплати були сталими і здійснювалися на підставі Постанови № 836.
Однак, Законом № 796-ХІІ не уповноважено Кабінет Міністрів України зменшувати суми доплат і допомоги, встановлених Законом.
Більше того, частиною першою статті 67 зазначеного Закону передбачено,
що конкретні розміри всіх виплат підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати.
Незважаючи на постійне збільшення мінімальної заробітної плати, розміри допомоги і доплат, передбачених статтями 37, 39 Закону № 796-ХІІ, залишались незмінними з 1996 року, тобто не відповідали розмірам встановленим цим Законом
та іншими законами України.
Зміст законів України, якими встановлювалися розміри мінімальної заробітної плати, свідчить про відсутність будь-яких обмежень щодо можливостей застосування цих розмірів для реалізації положень статей 37, 39, 48, 51 Закону № 796-ХІІ.
Таким чином, оскільки ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України в наступному будь-яких рішень з цих питань не приймали, то виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами при вирішенні даного спору застосуванню підлягають саме статті 37, 39, 48, 51 Закону № 796-ХІІ, а не Постанова № 836.
Разом з тим, розглядаючи справу, суди неповно дослідили і не проаналізували закони України про держбюджет на відповідні роки, в яких визначено розміри видатків, що направляються органам Пенсійного фонду України та управлінням Міністерства праці і соціального захисту населення для реалізації виплат громадянам, які працюють і проживають на території гарантованого добровільного відселення.
Неповне з’ясування судами дійсних обставин справи та порушення норм матеріального права призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам статті 159 КАС України щодо законності і обґрунтованості.
Тому ухвалені рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на
новий судовий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України
ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Постанову Апеляційного суду Житомирської області від 3 листопада
2006 року та постанову Овруцького районного суду Житомирської області від
27 квітня 2006 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції на новий
судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена до Верховного Суду України у порядку провадження за винятковими обставинами відповідно до положень статей 237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.