Постанова

Іменем України

20 червня 2018 року

місто Київ

справа № 466/315/16-ц

провадження № 61-3526св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.

учасники справи:

позивач (заявник) - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2016 року у складі судді Луців-Шумської Н. Л. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Мельничук О. Я., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 травня 2008 року № 069-2008-1694 у розмірі 30 144, 07 дол. США.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 30 травня 2008 року Відкрите акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_3 уклали кредитний договір № 069-2008-1694, відповідно до якого кредитор зобов'язується надати позичальнику грошові кошти в сумі 31 700, 00 дол. США, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 13, 45 % річних. Позичальник систематично не виконував обов'язки за кредитним договором, внаслідок чого у позичальника утворився борг у розмірі 30 144, 07 дол. США. 30 травня 2008 року банк та ОСОБА_4 уклали договір поруки № 069-2008-1694-Р1, відповідно до якого поручитель зобов'язався перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_3 усіх зобов'язань, що виникли з кредитного договору. 30 травня 2008 року кредитор та ОСОБА_5 уклали договір поруки № 069-2008-1694-Р, відповідно до умов якого поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_3 усіх зобов'язань, що виникли з кредитного договору.

Як на правові підстави позову банк посилався на статті 1048, 1050, 1054 ЦК України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Універсал Банк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що згідно з розрахунком заборгованості за кредитом станом на 09 травня 2016 року прострочена заборгованість у ОСОБА_3 відсутня. За цим розрахунком станом на 17 травня 2016 року прострочена заборгованість за кредитом становить 75, 25 дол. США, прострочені відсотки 374, 16 дол. США, підвищені відсотки 14, 98 дол. США, проте дата платежу ще не настала, а згідно з квитанцією від 18 травня 2016 року ОСОБА_3 сплатив за кредитом 379, 45 дол. США. Відмовляючи у задоволенні вимоги банку про дострокове стягнення кредиту, суд першої інстанції врахував те, що кредит надано на 20 років, він забезпечений іпотекою, сума заборгованості не перевищувала суму кредиту більше як на 10 %, разова невиплата не перевищувала 5 % суми кредиту, порушення умов договору не було істотним, не завдало шкоди позивачу та усунуто на час постановлення судом рішення у справі. Відтак, суд вважав, що вимоги дострокового стягнення кредиту суперечать вимогам справедливості, добросовісності та розумності, положенням пункту десятого статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року апеляційна скарга ПАТ «Універсал Банк» відхилена, рішення суду першої інстанції від 03 червня 2016 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що відмовляючи у задоволенні позову банку про дострокове стягнення кредиту суд першої інстанції правильно врахував, що позивач не довів існування обставин, передбачених у статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які б надавали право банку на дострокове повернення кредиту.

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Універсал Банк» просило скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що судами не надано належної оцінки доказам порушень позичальником умов кредитного договору упродовж 16 місяців, починаючи із грудня 2014 року до травня 2016 року, не застосовано вимоги пункту десятого статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Враховуючи зазначене, заявник вважав наведені обставини такими, які підтверджують наявність істотних порушень кредитного договору з боку позичальника, що надає йому право на дострокове повернення усієї суми кредиту.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 12 липня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 23 січня 2018 року.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 30 травня 2008 року ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_3 уклали кредитний договір № 069-2008-1694. За цим договором кредитор надав позичальнику грошові кошти в сумі 31 700, 00 дол. США, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 13, 45 % річних строком до 10 травня 2028 року.

Відповідно до пункту 2.5 договору погашення кредиту повинно здійснюватися щомісячними платежами згідно з графіком погашення кредиту.

Кредит видано на споживчі потреби.

30 травня 2008 року банк та ОСОБА_4 уклали договір поруки

№ 069-2008-1694-Р1, відповідно до якого поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_3 усіх зобов'язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору.

30 травня 2008 року банк та ОСОБА_5 уклали договір поруки

№ 069-2008-1694-Р, відповідно до умов якого поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_3 усіх зобов'язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору.

Зазначеними договорами передбачена солідарна відповідальність поручителів та боржника.

30 травня 2008 року між банком та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 018-2008-1694 від 30 травня 2008 року.

Відповідно до пункту 1.1. зазначеного договору іпотекодавець передає в іпотеку таке нерухоме майно: земельну ділянку, площею 0, 1002 га, що є виділеною в натурі та межі якої визначено на місцевості і знаходиться за адресою: Львівська обл., Пустомитівський район, с. Давидів.

Банк свої обов'язки перед позичальником виконав, зазначені у договорах кредитні кошти перераховані та видані відповідачу ОСОБА_3 30 травня 2008 року.

Судами встановлено, що відповідач ОСОБА_3 до листопада 2014 року сплачував кошти на повернення кредиту та процентів і заборгованості станом на цей місяць не було, а з грудня 2014 року він став періодично порушувати графіки погашення кредиту, сплачуючи місячні платежі у меншому розмірі, ніж передбачено договором, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість.

28 липня 2015 року банк направив позичальнику та поручителям вимоги про погашення простроченої заборгованості за кредитом, процентів та штрафних санкцій. Згідно з цими вимогами прострочена заборгованість за кредитом становила 329, 20 дол. США, нараховані відсотки/комісія 1 564, 35 дол. США, підвищені відсотки/комісія 23, 34 дол. США.

Відповідно до поданого банком розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 09 жовтня 2015 року прострочена заборгованість за кредитом становила 401, 72 дол. США, прострочена заборгованість за відсотками 2 123, 53 дол. США, підвищеними відсотками 34, 50 дол. США та сума дострокового стягнення кредиту становить 27 584, 32 дол. США.

Проте згідно з розрахунком заборгованості станом на 09 травня 2016 року простроченої заборгованості у ОСОБА_3 за зазначеним кредитом не було.

Враховуючи встановлені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що відповідач ОСОБА_3 сплатив прострочену заборгованість перед банком, сплачуючи надалі згідно з графіком погашення кредиту, визначеним під час укладення кредитного договору, за яким у нього залишається несплаченою лише сума дострокового стягнення за кредитом 27 005, 13 дол. США, кінцевий термін сплати якої у договорі визначений до 10 травня 2028 року.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умов договору й вимог ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За правилом частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5.2.5 кредитного договору сторони погодили, що у випадку настання будь-якої з обставин, зазначених нижче, та направлення кредитором на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 30 календарних днів з дати відправлення кредитором вищевказаного повідомлення (вимоги) позичальнику, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 31 календарний день з дати відправлення кредитором позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення. До переліку обставин для зміни терміну погашення кредиту, які сторони домовилися вважати істотним порушенням умов договору, належить прострочення сплати чергового платежу за кредитом таабо процентів за користування кредитом понад 2 місяці.

Проте зазначене положення кредитного договору не відповідає вимогам законодавства про захист прав споживачів, що підлягає застосуванню до нього. Так, відповідно до положення частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції Закону України від 05 червня 2014 року № 1315-VII, далі - Закон України «Про захист прав споживачів») якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

За своїм змістом частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є імперативною нормою, в якій встановлюється особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються.

Правило статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до її правової природу, змісту та суті відносин, нею врегульованих, є імперативною, в силу чого сторони договору не вправі в ньому відступити від наведених положень акта цивільного законодавства.

Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову банку про дострокове стягнення кредиту, суди першої та апеляційної інстанцій правильно врахували, що кредит надано на 20 років, він забезпечений іпотекою, сума заборгованості не перевищувала суму кредиту більше як на 10 %, разова невиплата не перевищувала 5 % суми кредиту, порушення умов договору не було істотним, не завдало шкоди позивачу та усунуто позивачем на час постановлення судом рішення у справі.

Доводи заявника про те, що до переліку істотних обставин для зміни терміну погашення кредиту, які сторони домовилися вважати істотним порушенням умов договору, належить прострочення сплати чергового платежу за кредитом та/або процентів за користуванням кредитом понад дві місяці, Верховний Суд спростовує.

Посилання заявника у цій частині скарги фактично зводяться до того, що частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не містить вичерпного переліку підстав для дострокового повернення кредиту, оскільки за пунктом 4 частини десятої статті 11 цього Закону законодавець допускає наявність й інших істотних порушень умов договору про надання споживчого кредиту як підставу для реалізації цього права банком.

Разом із тим, визначивши у договорі обставину прострочення сплати чергового платежу у строк понад два місяці як таку, що визнається сторонами істотним порушенням умов договору, позивач фактично змінив імперативну вимогу пункту 1 частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд має врахувати, що у пункті 5.2.5 кредитного договору йдеться не про реалізацію диспозитивних повноважень сторін, а про відхід від імперативних правил, встановлених у пунктах 1, 2, 3 частини десятої статті 11 цього Закону, що виключає такий спосіб саморегулювання цивільних відносин сторонами.

Інше розуміння змісту частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» фактично нівелює зазначені положення Закону та створює передумови для штучного відхилення від змісту положень, які містять відповідні заборони.

Отже, наведена заявником умова договору суперечить спеціальному законодавству, що діяло на момент виникнення спірних правовідносин, з огляду на що такий довід заявника є необґрунтованим.

При цьому за правилом абзацу другого частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Як встановили суди, 28 липня 2015 року банк направив позичальнику та поручителям вимоги про погашення простроченої заборгованості за кредитом, процентів та штрафних санкцій, яку ОСОБА_6 отримав 05 серпня 2015 року, й у межах встановленого шестидесятиденного строку сплатив черговий платіж за кредитом, чим частково усунув порушення умов договору, унаслідок чого обставина, за якою затримання сплати частини кредиту на три календарні місяці перестала існувати.

Верховним Судом також враховано, що істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору (абзац другий частини другої статті 651 ЦК України). Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди; її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Проте заявник не навів будь-яких інших доводів у касаційній скарзі, які у розумінні зазначених норм матеріального права свідчили б про наявність істотного порушення умов кредитного договору, що надавало би банку право на дострокове повернення кредиту.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку відповідно до вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року від 15 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді С. О. Карпенко

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик