П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 800/320/17

Провадження № 11-364сап18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В. С.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А.,

Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання - Бондар О. А.,

представника Верховної Ради України - Лаптієва А. М.,

представників Вищої ради правосуддя - Склярук Ю. В.,

розглянула в судовому засіданні апеляційні скарги Вищої ради правосуддя

(як правонаступника Вищої ради юстиції) та ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 2 березня 2018 року (у складі колегії суддів Смоковича М. І., Бевзенка В. М.,

Білоуса О. В., Шарапи В. М., Стрелець Т. Г.) в адміністративній справі № 800/320/17 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Вищої ради правосуддя, третя особа - Шевченківський районний суд міста Києва, про визнання актів незаконними,

УСТАНОВИЛА:

У січні 2011 року ОСОБА_1. звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовною заявою, у якій просив:

- визнати незаконними рішення Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ)

від 6 грудня 2010 року (№1341/0/15-10 та №1342/0/15-10) про внесення подання до Верховної Ради України (далі - ВРУ) про звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги судді (далі також - Рішення);

- визнати незаконним подання ВРЮ від 16 грудня 2010 року № 89/0/12-10 ВРУ про звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги судді;

- визнати незаконною постанову ВРУ «Про звільнення суддів» від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ в частині звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв'язку з порушенням присяги судді.

Позовну заяву мотивовано тим, що відповідачі при прийнятті оскаржуваних рішень та постанови порушили процедуру розгляду питання звільнення судді за порушення присяги, при цьому висновки, викладені у поданнях та рішенні, є упередженими та не відповідають фактичним обставинам.

Вищий адміністративний суд України постановою від 6 квітня 2011 року у задоволенні позову відмовив.

Не погодившись із рішенням Вищого адміністративного суду України ОСОБА_1. подав до Європейського суду з прав людини (далі - Суд) заяву проти України, у якій скаржився на порушення статей 6 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція), посилаючись на те, що провадження щодо його звільнення було несправедливим, суперечило принципу незалежного і безстороннього суду, а саме - незаконне звільнення суттєво негативно вплинуло на його приватне життя.

З огляду на схожість заяви ОСОБА_1. з іншими заявами, поданими до Суду громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об'єднані відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду.

19 січня 2017 року Суд ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_1. № 68443/11, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача пункт 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності та статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Рішення суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.

25 квітня 2017 року ОСОБА_1. звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у якій просив скасувати зазначену вище постанову Вищого адміністративного суду України та прийняти нове рішення - про задоволення позову.

За наслідками розгляду справи за заявою ОСОБА_1. Верховний Суд України, з огляду на зазначені вище висновки Суду, 3 липня 2017 року прийняв

постанову, якою скасував постанову Вищого адміністративного суду України

від 6 квітня 2011 року, а справу передав на новий судовий розгляд до цього ж суду.

Під час нового розгляду справи ОСОБА_1. подав суду письмові доповнення до свого адміністративного позову, в яких, окрім того, що підтримує заявлені позовні вимоги з підстав, зазначених в позовній заяві та раніше поданих доповненнях

до неї, зазначив ще й про те, що на дату розгляду цієї справи Закон України

від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, викладеній згідно із Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII

«Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон №192-VIII), передбачає трирічний строк для накладення дисциплінарного стягнення. Зазначену обставину позивач просив врахувати при новому розгляді цієї справи.

З початком роботи Верховного Суду справу за позовом ОСОБА_1. передано до Касаційного адміністративного суду, за ухвалою якого від 15 січня 2018 року розгляд цієї справи розпочато спочатку за правилами спрощеного позовного провадження.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням

від 2 березня 2018 року позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1341/0/15-10, № 1342/0/15-10 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва за порушення присяги»; визнав протиправним та скасував подання ВРЮ від 16 грудня 2010 року № 89/0/12-10 ВРУ «Про звільнення судді з посади», за яким ВРЮ пропонує ВРУ звільнити ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги; визнав протиправною та скасував Постанову ВРУ

від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ «Про звільнення суддів» в частині звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги судді. Передав на повторний розгляд Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_1. до дисциплінарної відповідальності з огляду на обставини, викладені у пропозиціях членів ВРЮ Завальнюка В. В. від 13 вересня 2010 року та Хорошковського В. І. від 18 вересня 2010 року. У решті позову відмовив.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1. звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, у якій просив рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 березня 2018 року змінити: виключити з резолютивної частини рішення про передачу на повторний розгляд ВРП вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_1. до дисциплінарної відповідальності з огляду на обставини, викладі у пропозиціях членів ВРЮ Завальнюка В. В. від 13 вересня 2010 року та Хорошковського В. І.

від 18 вересня 2010 року.

На обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог позивач зазначає, що як у первинному позові, поданому ще у січні 2011 року, так і в заяві до Верховного Суду України та в доповненні до позову ставилося питання тільки про визнання протиправними актів індивідуальної дії відповідачів. Вважає, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в частині передачі справи на повторний розгляд ВРП вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення його до дисциплінарної відповідальності суперечить вимогам пунктів 1, 3 частини четвертої статті 266 КАС. До того ж наголошує, що, будучи у грудні 2010 року звільненим з посади судді, він же поніс дисциплінарну відповідальність. Крім того, зазначає, що встановлений законом строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності закінчився.

ОСОБА_1. в апеляційній скарзі також зазначив, що під час судового засідання в Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, окрім вимог задовольнити позов, він просив поновити його на посаді судді Шевченківського районного суду м. Києва з 23 грудня 2010 року, проте суд це прохання проігнорував. Висловлює сподівання, що у разі задоволення його апеляційної скарги, це вправі зробити Велика Палата Верховного Суду.

Також до Великої Палати Верховного Суду надійшла апеляційна скарга ВРП на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 2 березня 2018 року, в якій відповідач зазначив, що суд при прийнятті оскаржуваного рішення неправильно встановив обставини у справі, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення. Просить рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 березня 2018 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування апеляційної скарги ВРП посилається на те, що, приймаючи оскаржувані рішення ВРЮ діяла з дотриманням процедури їх прийняття та з урахуванням права позивача на участь у процесі прийняття рішень. До того ж ВРП не погоджується з висновком суду, що іншого способу відновлення порушених прав позивача, правової оцінки його дій як судді при виконанні посадових обов'язків, аніж як повторний розгляд цього питання вже новоутвореним конституційним органом (ВРП), немає. Вважає, що посилання суду у цьому випадку на статтю 52 Закону України від 21 грудня 2016 року №1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон №1798-VIII) є недоцільним, оскільки такий порядок не є аналогічним порядку перегляду рішень Дисциплінарних палат Вищої ради правосуддя.

У відзивах на апеляційні скарги ВРП і ОСОБА_1. ВРУ вважає, що

суд прийняв рішення з дотриманням положень Закону України

від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з урахуванням обставин справи на підставі прийняття рішень відповідачами про звільнення ОСОБА_1. за порушення присяги судді. Просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1., а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 2 березня 2018 року у справі залишити без змін.

Під час судового розгляду представник ВРП підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з викладених підстав й наведених аргументів.

Представник ВРУ підтримав надані відзиви на апеляційні скарги та зазначив, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників справи, дослідивши письмові докази у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Указом Президента України від 25 грудня 2004 року ОСОБА_1. призначено на посаду судді Шевченківського районного суду м. Києва, 8 листопада 2005 року він прийняв присягу судді.

Постановою ВРУ від 21 жовтня 2010 року № 2635-VI позивача обрано суддею цього ж суду безстроково.

6 грудня 2010 року ВРЮ, розглянувши пропозицію члена ВРЮ Хорошковського В. І., прийняла рішення № 1341/0/15-10 про внесення подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва за порушення присяги судді.

Такі висновки ВРЮ обґрунтовані наступними порушеннями суддею

ОСОБА_1 положень чинного законодавства при розгляді справ.

Шевченківський районний суд м. Києва вироком від 28 листопада 2005 року, постановленим під головуванням позивача, визнав підсудного винним у злочині, передбаченого частиною п'ятою статті 186 Кримінального кодексу України.

Ухвалою від 22 березня 2006 року Апеляційний суд міста Києва за наслідками розгляду кримінальної справи за апеляцією підсудного та його захисника вказаний вирок суду скасував через істотні порушення судом вимог кримінального процесуального закону.

Цього ж дня Апеляційний суд міста Києва виніс окрему ухвалу відносно судді Шевченківського районного суду м. Києва ОСОБА_1.

Серед порушень, допущених суддею ОСОБА_1 під час розгляду кримінальної справи, в окремій ухвалі увагу акцентовано на тому, що всупереч вимог частини першої статті 272 Кримінально-процесуального кодексу України (чинного на час прийняття суддею рішень; далі - КПК) суд видалив підсудного із залу суду на весь час розгляду справи без наведення мотиву прийнятого рішення, лише з посиланням на вказану норму КПК. Підсудного не було попереджено про те, що в разі повторного порушення ним порядку засідання або непідкорення розпорядженням головуючого його буде видалено із залу засідання. Таким чином суд позбавив підсудного можливості брати участь у судових дебатах та звертатись до суду з останнім словом, що є порушенням його права на захист. Зазначено й про те, що суд не виконав вимог статті 87-1 КПК про фіксування судового процесу технічними засобами. Так, в судовому засіданні підсудний заявив клопотання про застосування звукозапису, яке було задоволено судом, проте звукозапис не здійснено. Суддя ОСОБА_1. допустив й інші процесуальні порушення, пов'язані з відступом від вимог статей

88, 257, 263, 349 КПК.

Також в Рішенні зазначено про те, що 18 серпня 2008 року начальник Київського слідчого ізолятора та голова спостережної комісії при Шевченківській районній державній адміністрації міста Києва звернулись до Шевченківського районного суду м. Києва з поданням про умовно-дострокове звільнення засудженого з місць позбавлення волі.

3 вересня 2008 року суддя Шевченківського районного суду м. Києва

ОСОБА_1 у виїзному судовому засіданні в приміщенні Київського слідчого ізолятора виніс постанову про відмову в задоволенні вказаного подання.

Ухвалою від 23 січня 2009 року Апеляційний суд міста Києва зазначену постанову скасував, матеріали направив на новий розгляд.

Цього ж дня Апеляційний суд міста Києва виніс окрему ухвалу стосовно судді Шевченківського районного суду м. Києва ОСОБА_1., в якій зазначив про те, що суддя при розгляді вказаної справи допустив істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, які проявились в тому, що в порушення вимог статті 407 КПК суддя розглянув справу без повідомлення та участі органу, що відає відбуванням покарання, подання якого розглядалося.

Крім того, статтею 354 цього Кодексу передбачено, що суд, який постановив вирок чи виніс ухвалу, постанову, протягом семи діб передає справу разом з поданою апеляцією і запереченнями на неї до апеляційного суду та визначає дату розгляду ним справи. На порушення вказаної норми справа понад три місяці не передавалась до апеляційного суду для розгляду апеляції засудженого.

Верховний Суд України ухвалою від 16 березня 2010 року залишив без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1. на окрему ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 січня 2009 року, а окрему ухвалу - без змін.

Апеляційний суд міста Києва ухвалою від 19 березня 2008 року скасував вирок Шевченківського районного суду м. Києва під головуванням ОСОБА_1.

від 17 грудня 2007 року і в той же день виніс стосовно судді окрему ухвалу у зв'язку з порушеннями вимог закону, допущеними головуючим у справі. Відповідно до статті 9 Закону України від 31 травня 2005 року №2591-IV «Про амністію» (який діяв на час постановлення вироку у вказаній справі) застосування амністії не допускається, якщо підсудний або засуджений проти цього заперечує. Особа, щодо якої вирішується питання про застосування амністії, дає згоду суду в усній чи письмовій формі з обов'язковим зазначенням цього у протоколі судового засідання. З матеріалів справи, протоколу судового засідання вбачається, що суд не з'ясував у підсудного питання щодо можливості застосування до нього амністії.

Проаналізувавши усі фактичні обставини ВРЮ констатувала, що суддя

ОСОБА_1. допускав несумлінність при розгляді справ, безвідповідально ставився до своїх посадових обов'язків, умисно порушував вимоги законодавства при здійсненні правосуддя, що потягло за собою негативні наслідки. У зв'язку з наведеним ВРЮ дійшла висновку, що поведінка судді викликає сумнів у його об'єктивності та неупередженості і є підставою для внесення подання про звільнення його з посади судді за порушення присяги.

Крім розгляду пропозиції члена ВРЮ Хорошковського В. І., ВРЮ того ж дня,

6 грудня 2010 року, розглянула пропозицію члена ВРЮ Завальнюка В. В.

від 13 вересня 2010 року та прийняла ще одне рішення за № 1342/0/15-10 про внесення подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва за порушення присяги.

За цим Рішенням, 7 вересня 2007 року співробітники Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України склали щодо судді ОСОБА_1. протокол про порушення ним спеціального обмеження, спрямованого на запобігання корупції, встановленого пунктом «б» частини третьої статті 5 Закону України від 5 жовтня 1995 року № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією» (далі - Закон № 356/95-ВР). Вказана норма Закону передбачає, що державний службовець, який є посадовою особою, не має права неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень.

У протоколі зазначено, що 13 квітня 2007 року суддя ОСОБА_1. умисно створив перепони для здійснення правомірної діяльності посадовими особами (працівниками оперативно-слідчої групи), ускладнив їм виконання своїх повноважень (проведення обшуків) та вимагав від них прийняття незаконного рішення (припинення проведення обшуків), чим неправомірно втрутився, використовуючи своє службове становище, у діяльність посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень, тобто вчинив правопорушення.

Постановою від 12 листопада 2009 року Апеляційний суд міста Києва визнав ОСОБА_1. винним у порушенні спеціальних обмежень, спрямованих на запобігання корупції, передбачених пунктом «б» частини третьої статті 5

Закону № 356/95-ВР. Провадження у цій справі закрито у зв'язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення.

За результатами проведеної перевірки ВРЮ дійшла висновку, що допущені суддею ОСОБА_1 порушення чинного законодавства і вчинки порочать звання судді та принижують авторитет судової влади, відтак є підставою для внесення подання про звільнення його з посади судді за порушення присяги.

З урахуванням Рішень від 6 грудня 2010 року, прийнятих за наслідками

розгляду звернень членів ВРЮ Завальнюка В. В. та Хорошковського В. І.

від 13 вересня 2010 року та 18 вересня 2010 року відповідно, ВРЮ внесла ВРУ подання від 16 грудня 2010 року № 89/0/12-10 про звільнення судді Шевченківського районного суду м. Києва ОСОБА_1. з посади у зв'язку з порушенням присяги.

На пленарному засіданні 23 грудня 2010 року ВРУ прийняла постанову

№ 2865-VI «Про звільнення суддів», якою звільнила, зокрема, суддю Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1. з посади у зв'язку з порушенням присяги.

Вважаючи зазначені рішення ВРЮ та Постанову ВРУ протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Розглядаючи справу «Куликов та інші проти України», зокрема і заяву

ОСОБА_1., Суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, зазначивши, що провадження у Вищій раді юстиції і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки (пункти 135, 137 цього рішення).

Суд констатував і порушення статті 8 Конвенції щодо заявника, встановивши, що звільнення заявника з посади становило втручання у його приватне життя, а також що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону» (пункт 138 зазначеного рішення).

Суд також постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникам суми, зазначені у Додатку II, а також додатково суми

будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зокрема, ОСОБА_1 присуджено відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 євро та відповідно до пункту 159 (а) рішення Суду одинадцятьом заявникам, серед яких і ОСОБА_1., - спільно суму у розмірі 11 000 євро відшкодування судових та інших витрат, понесених під час проваджень у Суді.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Суду у справах проти України та з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї, регулюються положеннями Закону України

від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відповідно до статті 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Суду є обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.

Згідно зі статтею 17 цього Закону суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду з прав людини як джерело права.

Ураховуючи, що Суд встановив наявність великої кількості системних і загальних недоліків у роботі ВРЮ та ВРУ на момент здійснення провадження щодо ОСОБА_1., які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваному рішенні дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними та скасування: рішень ВРЮ від 6 грудня 2010 року № 1341/0/15-10, № 1342/0/15-10 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва за порушення присяги»; подання ВРЮ від 16 грудня 2010 року № 89/0/12-10 ВРУ

«Про звільнення судді з посади» та Постанови ВРУ від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ «Про звільнення суддів» в частині звільнення ОСОБА_1. з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва у зв'язку з порушенням присяги судді.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

У пункті 147 рішення «Куликов та інші проти України» Суд зазначив, що у більшості справ, в яких було встановлено, що національні провадження суперечили Конвенції, Суд постановляв, що найбільш прийнятною формою компенсації було б поновлення національного провадження. У справі «Олександр Волков проти України» Суд дійшов висновку, що поновлення провадження не було б адекватним заходом. Беручи до уваги обставини, що призвели до порушень, а також необхідність проведення масштабної реформи системи дисциплінарної відповідальності суддів, Суд у справі «Олександр Волков проти України» зазначив про відсутність підстав вважати, що справу заявника у найближчому майбутньому буде переглянуто відповідно до конвенційних принципів, і надав вказівку Уряду забезпечити поновлення заявника на посаді.

Крім того, відхиливши прохання щодо вжиття заходів індивідуального характеру шляхом поновлення заявника на посаді, Суд вказав на впровадження в Україні станом на сьогодні повномасштабної судової реформи, яка включає внесення змін до Конституції та законів України, а також інституційні зміни, та наголосив на тому, що, враховуючи обсяг та обставини заяви, що розглядається, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Відтак Суд вирішив не дотримуватись підходу, обраного у справі «Олександр Волков проти України» щодо вжиття індивідуальних заходів (пункт 148 рішення «Куликов та інші проти України»).

Відповідно до абзацу дев'ятого частини першої статті 1 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 вказаного Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.

Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Положеннями статті 13 Конвенції визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначаються Конституцією України, законами України «Про Вищу раду правосуддя» та

«Про судоустрій і статус суддів».

Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 131 Конституції України та статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» до повноважень Вищої ради правосуддя належить внесення подання про призначення судді на посаду, ухвалення рішення про звільнення судді з посади.

Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у випадку скасування судом рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється Вищою радою правосуддя у пленарному складі у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону.

Ураховуючи, що за результатами впровадження повномасштабної судової реформи та інституційних змін в Україні утворено ВРП, яка відповідно до чинного законодавства може давати оцінку діям судді при здійсненні правосуддя і приймати у зв'язку з цим остаточні рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заходом індивідуального характеру та законним способом відновлення порушених прав позивача в цій справі буде повторний розгляд новоутвореним органом питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_1. до дисциплінарної відповідальності.

Отже, порушення норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, або існування обов'язкових підстав для скасування судового рішення, Велика Палата Верховного Суду під час розгляду апеляційних скарг не встановила.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 266, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Вищої ради правосуддя залишити без задоволення.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 2 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

У повному обсязі постанова складена 2 липня 2018 року.

Головуючий В. С. Князєв

Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко

Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко

С. В. Бакуліна Л. І. Рогач

В. В. Британчук О. М. Ситнік

Д. А. Гудима О. С. Ткачук

О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

Л. М. Лобойко