П О С Т А Н О В А

Іменем України

27 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 307/2765/15-ц

Провадження № 14-220цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року у складі судді Калініченко Л. С. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2016 рокуу складі суддів Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Побірченко Т. І. в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Золоті Ворота» (далі - АТ «Банк «Золоті Ворота») про захист прав споживача, визнання кредитором та внесення до реєстру кредиторів,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона є вкладником АТ «Банк «Золоті Ворота» на підставі укладеного між ними договору строкового валютного банківського вкладу. У зв'язку з початком процедури ліквідації банку вона звернулася із заявою про визнання грошових вимог кредиторів, проте відповідач відмовив їй у включенні до реєстру кредиторів з огляду на закінчення встановленого законом строку на звернення з такою заявою. Посилаючись на поважність причин та обставин пропуску цього строку (перенесення робочих днів на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України та припадання першого робочого дня після вихідних на понеділок, який визначено вихідним днем для єдиного поштового відділення у селі, де вона фактично проживає), які банк не взяв до уваги, ОСОБА_3 просила: поновити їй термін подачі кредиторських вимог до АТ «Банк «ЗолотіВорота»; зобов'язати відповідача визнати її кредитором банку та включити майнові вимоги ОСОБА_3 у сумі 70 991,00 доларів США до реєстру акцептованих вимог кредиторів АТ «Банк «Золоті Ворота».

У листопаді 2015 року АТ «Банк «Золоті Ворота» звернулося до суду з клопотанням про закриття провадження у справі з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки з дня початку процедури ліквідації банку повноваження органів управління банку здійснює Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд).

Заперечуючи проти позову АТ «Банк «Золоті Ворота» послалося на безпідставність вимог ОСОБА_3, оскільки вона не зазначила причини, з якими пов'язує поважність пропущеного строку, та об'єктивні підстави, які перешкоджали їй заявити свої вимоги до банку протягом 30 днів з дня офіційного опублікування відомостей про ліквідацію банку. Розгляд кредиторських вимог відбувся відповідно до вимог закону.

У судовому засіданні 14 грудня 2015 року за заявою представника позивача до участі у справі як співвідповідача залучено уповноважену особу Фонду.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року провадження у справі в частині вимог до уповноваженої особи Фонду закрито з тих підстав, що такі вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до АТ «Банк «Золоті Ворота» відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково: рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року скасовано, провадження у справі закрито.

У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки позов заявлено саме до банку.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано особам, які беруть участь у справі, строк для подачі заперечень на касаційну скаргу.

Учасники справи у визначений ухвалою суду строк не скористалися наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 жовтня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У зв'язку з наведеним касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

25 травня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та прийнята нею до розгляду ухвалою від 31 травня 2018 року з підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Під час розгляду справи суди встановили, що 21 жовтня 2013 року між АТ «Банк «ЗолотіВорота» і ОСОБА_3 (вкладником) укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) № 415Д/13 (далі - Договір), за умовами якого вкладник вносить у банк грошові кошти в сумі 70 991 долар США, а банк приймає вклад і зобов'язується на умовах і в порядку, передбаченому договором, повернути вкладнику ці кошти та виплачувати 8 % річних. Датою повернення вкладу банк визначив 28 жовтня 2014 року.

У разі неотримання вкладником вкладу та процентів за ним в указаний термін строк дії вкладу не продовжується і нарахування процентів у майбутньому не здійснюється; банк відкриває вкладнику рахунок «Кошти на вимогу фізичних осіб» для обліку вкладу на вимогу та перераховує на нього суму вкладу та суму нарахованих процентів. Указаний рахунок закривається після повернення вкладнику сум за вкладом (пункт 6.1 Договору).

Згідно з квитанцією від 21 жовтня 2013 року № 512929 філією АТ «Банк «Золоті Ворота» в м. Києві прийнято від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 70 991 долар США.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 4 грудня 2014 року № 781 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «БанкЗолоті ворота» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 5 грудня 2014 року № 142, яким розпочато процедуру ліквідації АТ «Банк «Золоті Ворота» з 5 грудня 2014 року та призначено уповноважену особу Фонду.

Звертаючись із позовом, ОСОБА_3 послалась на те, що відповідно до вимог статті 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Останнім днем подання заяв кредиторів АТ «Банк «ЗолотіВорота»було 9 січня 2015 року. ОСОБА_3 стверджувала, що згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 листопада 2014 року № 1084-р було перенесено робочі дні у 2015 році: з п'ятниці 2 січня на суботу 17 січня; з четверга 8 січня на суботу 31 січня; з п'ятниці 9 січня на суботу 14 лютого, тому з 1 по 11 січня 2015 року були вихідні дні. Першим робочим днем був понеділок 12 січня 2015 року, який визначено вихідним у поштовому відділені в селі, де вона фактично проживає. Тому заяву про визнання грошових вимог кредитора ОСОБА_3 направила 13 січня 2015 року. Листом від 28 січня 2015 року банк повідомив їй про закінчення строку подання такої заяви, у зв'язку із чим включення її до реєстру кредиторів неможливо. 11 червня 2015 року ОСОБА_3 звернулась до уповноваженої особи Фонду з доповненням до заяви про визнання грошових вимог кредитора з посиланням на поважність причин пропуску строку її подання. Листом від 16 червня 2015 року банк повідомив ОСОБА_3 про відсутність законних підстав для прийняття її заяви для визнання кредиторських вимог після закінчення встановленого законом строку та зазначив, що розпорядження Кабінету Міністрів України про перенесення робочих днів у 2015 році не стосувалось Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта», а для банківської системи було встановлено особливий порядок роботи в зазначений період.

Відмовляючи в задоволенні позову до банку, суд першої інстанції виходив з того, що з дня початку процедури ліквідації банку повноваження його органів управління здійснює Фонд (уповноважена особа Фонду), до якого ОСОБА_3 зверталась із заявою про визнання грошових вимог кредитора та доповненням до неї, а тому саме він є належним відповідачем у цій справі. Проте позов пред'явлено до банку, який повноважень на вирішення порушених у позові питань (щодо включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів) не має.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що повноваження в частині представлення інтересів АТ «Банк «Золоті Ворота», а також вирішення заяв щодо вимог кредиторів, складання реєстру акцептованих вимог кредиторів та здійснення заходів щодо задоволення таких вимог покладаються законом на Фонд (уповноважену особу Фонду). Свої вимоги до банку позивачка обґрунтовувала неправомірністю відмови в задоволенні поданої нею заяви про включення до реєстру кредиторів. Отже, відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» стороною у справі є АТ «Банк «Золоті Ворота» в особі Фонду, у компетенції якого і перебуває вирішення питання щодо включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку. За таких обставин висновки районного суду про звернення ОСОБА_3 з позовом до неналежного відповідача є необґрунтованими. Разом з тим, оскільки Фонд, що виконує спеціальні функції і здійснює повноваження АТ «Банк «Золоті Ворота», є юридичною особою публічного права, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спір є публічно-правовим і підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).

Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України у редакції Закону № 2147-VIII.

З аналізу наведених процесуальних норм вбачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Зі змісту позовних вимог у справі, яка розглядається, вбачається, що вкладник банку оскаржує дії щодо відмови у прийнятті її заяви про визнання грошових вимог кредитора під час здійснення процедури ліквідації банку.

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», серед яких, зокрема, здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами; акумулювання коштів, отриманих з джерел, визначених статтею 19 цього Закону, здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.

За приписами частини першої статті 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. До таких повноважень, зокрема, відноситься здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами та щодо задоволення вимог кредиторів банку, який ліквідується.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог фізичної особи до суб'єкта господарювання - банку, що ліквідується), які задовольняються в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна банку.

Такі вимоги до банку кредитори мають право заявити уповноваженій особі Фонду протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку. При цьому вимоги фізичних осіб -вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються (частина п'ята статті 45 цього Закону).

Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені у пункті 4 частин першої статті 48 зазначеного Закону.

При цьому статтею 47 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що уповноважена особа Фонду діє без довіреності від імені банку, що ліквідується, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку

Відповідно до частини першої статті 52 цього Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. У четвертій черзі задовольняються грошові вимоги вкладників - фізичних осіб у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом.

Тобто Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» диференціює правовідносини, що: 1) виникають між вкладником банку та Фондом щодо відшкодування коштів за вкладами у межах граничної суми виплати за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку боржника та регулюються положеннями розділу V «Гарантії Фонду та відшкодування коштів за вкладами» цього Закону; 2) виникають між вкладником та банком, від імені якого діє уповноважена особа Фонду під час його ліквідації, щодо вимог кредиторів за вкладами у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, задоволення яких здійснюється за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку та регулюються положеннями розділу VІІІ «Ліквідація банків» цього Закону.

У першому випадку правовідносини випливають із владних управлінських функцій Фонду як суб'єкта публічного права, який реалізує публічні інтереси держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

У другому випадку правовідносини випливають із майнових (кредиторських) вимог фізичної особи до банку за договором банківського владу, задоволення яких відбувається не з підстав гарантування вкладів фізичних осіб, а з інших підстав - за рахунок коштів, одержаних унаслідок ліквідації банку в загальному порядку. Закон не покладає на державу в особі уповноважених нею органів забезпечення гарантійних зобов'язань щодо задоволення таких вимог.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а спірні правовідносини випливають з укладених між банком і фізичною особою договорів, уповноважена особа Фонду та Фонд діють як представники сторони договірних відносин.

За таких обставин не буде помилкою зазначити в такому позові як відповідача банк, від імені якого під час ліквідації діє уповноважена особа Фонду.

Зазначене дає підстави стверджувати, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а належить до цивільної юрисдикції.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про визнання кредитором банку та включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів не є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття судового рішення).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Оскільки ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, рішення суду першої інстанції не було предметом апеляційного розгляду щодо фактичних обставин, від установлення яких залежить правильне визначення характеру спірних правовідносин, застосування відповідних їм норм матеріального права та вирішення позовних вимог, то ухвала Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2016 рокупідлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2016 рокускасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко

Судді: Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко

С. В. Бакуліна І. В. Саприкіна

В. В. Британчук О. М. Ситнік

Д. А. Гудима О. С. Ткачук

В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

Л. М. Лобойко