Постанова

Іменем України

27 червня 2018 року

м. Київ

справа № 750/5620/17

провадження № 61-3922св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

представник відповідача - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, поновлення права власності на квартиру, за касаційною скаргою ОСОБА_5, поданої представником - ОСОБА_6, на рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 08 грудня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Учервні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, поновлення права власності на квартиру.

Позовна заява мотивована тим, що 06 травня 2011 року він подарував дочці - ОСОБА_5 квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Вказував, що договір був укладений ним під впливом обману з боку відповідача та тяжкої обставини, оскільки є інвалідом другої групи з дитинства, внаслідок чого стан його здоров'я погіршився, а тому він перебував у важкому психологічному стані. Через юридичну необізнаність, а також фізичний та психологічний стан при укладенні договору дарування він був впевнений, що укладає договір за умови здійснення дочкою догляду за ним та надання допомоги, а також при збереженні його права користування, володіння та розпоряджання квартирою до смерті. Про порушення свого права фактично дізнався у червні 2016 року, але, не зважаючи на це, просив поновити строк з огляду на його інвалідність, тяжку хворобу, систематичне перебування на стаціонарному лікуванні.

З урахуванням викладеного, просив поновити строк позовної давності для звернення до суду, визнати недійсним договір дарування від 06 травня 2011 року, укладений між ним та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Борисовою Т. А., визнати за ним право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 3 840 грн на відшкодування понесених витрат на правову допомогу.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що наявними у справі доказами не доведено, що позивач на час вчинення правочину помилявся щодо дійсних обставин його вчинення, наявність тяжких для позивача обставин на момент вчинення правочину також не доведена належними та допустимими доказами. Питання про застосування строку позовної давності чи його поновлення згідно поданих заяв обох сторін судом не вирішувалось через відсутність підстав для задоволення позову по суті.

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 08 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 жовтня 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 06 травня 2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Борисовою Т.А. Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 1 920 грн на відшкодування витрат на правову допомогу. Вирішено питання про стягнення судових витрат.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду, виходив з того, що оспорюваний договір дарування порушує права ОСОБА_4, оскільки під час укладення договору дарування останній помилявся щодо правової природи правочину, прав і обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним та відповідачем. Укладаючи з ОСОБА_5 договір дарування, мав на меті відчуження належної йому на праві власності квартири лише за умови довічного утримання, оскільки має тяжку генетичну хворобу, є інвалідом ІІ групи з дитинства, на час укладення договору дарування був одиноким та під час загострення хвороби потребував сторонньої допомоги та догляду. Фактичної передачі квартири не відбулось, позивач на час звернення до суду продовжує проживати в ній, утримувати та сплачувати комунальні послуги.

У січні 2018 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення районного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення апеляційного суду є незаконним, необґрунтованим й таким, що ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Крім того, апеляційний суд неповно з'ясував усі фактичні обставини справи та не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач на час вчинення правочину помилявся щодо дійсних обставин його вчинення, наявність тяжких для позивача обставин на момент вчинення правочину також не доведена належними та допустимими доказами.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

21 березня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договоруне може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування, тощо.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 на праві власності належала однокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 29,4 кв.м.

06 травня 2011 року ОСОБА_4 подарував вищезазначену квартиру своїй дочці - ОСОБА_5

ОСОБА_4 є інвалідом ІІ групи з дитинства, інвалідність встановлена безстроково.

Згідно виписки-епікризу Чернігівського обласного онкологічного диспансеру позивач має основний діагноз - гемофілія «А», тяжка форма, з 1967 року. Стан хворого тяжкий, перебуває на диспансерному обліку в Чернігівському онкологічному диспансері з 15 червня 1981 року та внесений до реєстру пацієнтів, що страждають на рідкісні захворювання. У зв'язку з хворобою та з приводу її ускладнень систематично, планово або ж терміново проходить лікування в умовах стаціонару, профілактичні курси та реабілітацію; рекомендації по реабілітації «Д» нагляд гематолога, охоронний режим (а. с. 66-73, 170-171, 188-189).

Також встановлено, що після укладення договору дарування позивач продовжував проживати у спірній квартирі. ОСОБА_5 в квартирі не проживає, оскільки працює та мешкає у м. Одеса. Витрати на утримання квартири несе ОСОБА_4

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що оспорюваний договір дарування порушує права позивача, оскільки під час укладення договору дарування останній помилявся щодо правової природи правочину, прав і обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним та відповідачем, який, зважаючи на стан свого здоров'я, укладаючи з ОСОБА_5 договір дарування, мав на меті відчуження належної йому на праві власності квартири лише за умови довічного утримання, оскільки має тяжку генетичну хворобу, є інвалідом ІІ групи з дитинства, на час укладення договору дарування був одиноким та під час загострення хвороби потребував сторонньої допомоги та догляду. Апеляційний суд прийняв до уваги, що фактичної передачі квартири не відбулось, позивач на час звернення до суду продовжував проживати в ній, здійснювати утримання та сплачувати комунальні послуги.

При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що строк звернення до суду позивачем не пропущений, оскільки є доведеним факт вчинення договору дарування під впливом помилки, фактичної передачі квартири за оспорюваним договором не відбулось, після укладення договору позивач продовжував проживати у ній та розпоряджатись нею на власний розсуд, здійснював витрати на утримання квартири та сплачував комунальні послуги і про порушення свого права дізнався у червні 2016 року, коли між ним та ОСОБА_5 виникла суперечка з приводу реєстрації новонародженої дочки позивача.

Доводи касаційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду. При вирішенні вказаної справи суд правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану представником - ОСОБА_6, залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 08 грудня 2017 рокузалишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

О.В. Білоконь

Є.В. Синельников