АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 22-ц/796/4698/2018 Головуючий у 1-й інстанції: Леонтюк Л.К.

753/578/17-ц Доповідач-ЧобітокА.О.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 червня 2018 року Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів:

головуючого-судді - Чобіток А.О.

суддів - Немировської О.В.,Ящук Т.І.

розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_4 про визнання житлового приміщення, яке має право займати колишній член сім'ї власника житла та визнання особи такою, що втратила право користування кімнатами ,-

в с т а н о в и в:

У січні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вищевказаним позовом , в якому після відповідних уточнень просив визначити доньці ОСОБА_3 кімнати вквартирі АДРЕСА_1 , якими користується не він, а третя особа, та визнати доньку ОСОБА_3такою, що втратила право користування кімнатами, якими користується він. При цьому зазначав, що з ОСОБА_4 він перебував у зареєстрованому шлюбі з 14.06.1986 року, в якому народилася донька, ОСОБА_3,ІНФОРМАЦІЯ_1. 13.01.2011 року шлюб між ним та ОСОБА_4 було розірвано. Квартира АДРЕСА_1 належала йому та його колишній дружині ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності на підставі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12.06.2012 року. Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 23.05.2013 року за ОСОБА_3 було визнано право користування спірною квартирою. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22.01.2014 року зобов'язано ОСОБА_2 припинити дії, які порушують право ОСОБА_3 користуватися житловими приміщеннями квартири АДРЕСА_1, для чого зобов'язано ОСОБА_2 зняти замки з дверей кімнат квартири. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_3 у користуванні всіма кімнатами вищезазначеної квартири.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22.07.2014 року визнано за ним та ОСОБА_4 право власності за кожним по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 та визначений порядок користування квартирою, йому виділено у користування жилі кімнати площею 18,6 кв.м. і 18,7 кв.м., а у користування ОСОБА_4 виділено жилі кімнати площею 23,6 кв.м. і 14,7 кв.м. , місця загального користування залишено у спільному користуванні сторін.

Вказує, що починаючи з 2011 року відколи у нього з колишньою дружиною ОСОБА_4 виник спір щодо права власності на спірну квартиру та права користування нею, вони проживають окремо, спільного господарства не ведуть, у них роздільний бюджет. Весь цей час їх донька, ОСОБА_3, проживає з матір'ю, зокрема користується житловими кімнатами, які були виділені ОСОБА_4 на підставі судового рішення. Таким чином, на сьогоднішній день він з відповідачем ОСОБА_3 проживає окремими сім'ями, а тому вважає за необхідне і можливе обмежити її у праві користування всім житлом, визначивши на правах співвласника квартири житлове приміщення, яке вона має право займати, як колишній член сім'ї власника житла.

Виходячи з правил вищезазначеної норми права, а також виходячи з тих обставин, що з донькою він проживає окремими сім'ями, спільне господарство не веде, а спірна квартира перебуває у спільній частковій власності, якою між співвласниками судовим рішенням встановлений конкретний порядок користування, вважає за можливе визначити для відповідача житлове приміщення, яке вона має право займати і яким являється частина спірної квартири до якої входять дві житлові кімнати та місця загального користування.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено в повному обсязі. При цьому стягнуто з позивача на користь ОСОБА_3, витрати на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн..

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги щодо виділення в користування ОСОБА_3 частини квартири АДРЕСА_1, а саме: дві житлові кімнати, площею 23,6 кв.м та 14,7 кв.м. та приміщення місць загального користування, а саме: кухнею - площею 13,4 кв.м., коридором - площею 14.0 кв.м. та душовою кімнатою - площею 3,0 кв.м. та стягнення з нього витрат на правову допомогу, і ухвалити в указаній частині постанову, якою позов - задовольнити. Зазначає, що суд, розглядаючи справу та приймаючи рішення, невірно визначив обставини справи. У рішенні суд послався на те, що спірна квартира за судовим рішенням є спільною сумісною власністю його та ОСОБА_4 , що не відповідає обставинам справи, оскільки рішенням Апеляційного суду м.Києва від 22.07.2014 року, на спірну квартиру, було встановлено спільну часткову власність та , квартира, була поділена на частки, між ним та ОСОБА_4, по 1/2 частині, кожному, та встановлено порядок користування квартирою , внаслідок чого суд, невірно застосував ст.369 ЦК України про здійснення права спільної сумісної власності. Суд мав би застосувати ст.358 ЦК України про здійснення права спільної часткової власності, що, на його думку, вже є підставою для скасування рішення суду відповідно до положень ч.2 ст.376 ЦПК України.

Крім того, ні третя особа, ні представник відповідача, не заперечували проти того, що відповідач проживає з третьою особою, ведуть спільне господарство та отримують аліменти на відповідача , зокрема, відповідач, користується житловими кімнатами, які були виділені на підставі судового рішення у користування матері, проте не відмовляється і від виниклого з рішення суду права у користуванні всіма житловими кімнатами, в тому числі і тими, що були виділені йому при вирішенні спору між співвласниками. Оскільки добровільно з відповідачем не було досягнуто угоди про порядок користування жилими приміщеннями спірної квартири, то він з метою захисту своїх прав та інтересів і звернувся до суду та посилаючись на ст.405 ЦК України, просив ухвалити рішення, яким обмежити право відповідача у користуванні всіма житловими кімнатами та залишити в користуванні ОСОБА_3 частину спірної квартири, зокрема: дві житлові кімнати, площею 23,6 кв.м. і 14,7 кв.м. та приміщення місць загального користування.

Крім того, суд приймаючи рішення та посилаючись на норми закону, не прийняв до уваги ту обставину, що відповідно до чинного законодавства, члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним та ведуть спільне господарство .

Суд в порушення вимог ч.2,3 ст.89 ЦПК України та п. 2 ч. 4 ст.265 ЦПК України не вказав, чому не прийняв до уваги його докази ( копії ухвали ВССУ від 22.02.2017 року у справі № 646/3725/15, постанови ВСУ від 05.11.2014 року у справі № 6-158цс14), які вказують судову практику про те, що право членів сім»ї власника квартири користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру у особи, членами сім»ї якої вони є; із припиненням права власності особи, втрачається й право користування жилим приміщенням у членів сім»ї .

Крім того вважає , що суд безпідставно стягнув з нього кошти за витрати відповідача на правову допомогу. Суду не надано акти здачі - приймання наданих послуг адвокатом, їх обсягу, узгодження розрахунку понесених витрат, а надані представником відповідача квитанції та розписки не є належними доказами, оскільки не відповідають Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» .

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 зазначив, що право ОСОБА_3 користуватись всією квартирою, що не оскаржує позивач, з чим він згоден, є більшим, ніж його вимога виділити в користування ОСОБА_5 частину квартири, кімнати, якими за рішенням суду користується третя особа, тому вбачається відсутність спору, і у задоволенні вимоги про виділення в користування ОСОБА_3 частину квартири, яка виділена в користування третій особі, має бути відмовлено. Позивач оскаржує лише рішення суду першої інстанції в частині не задоволення вимоги про виділення в користування ОСОБА_3 кімнат, які рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22.07.2014 року виділені в користування другому співвласнику ОСОБА_4. Проте вказана вимога стосується прав не позивача, а прав третьої особи. Відповідно до ст. 41 Конституції України, ст. 319, 321 ЦК України право власності є непорушним і лише власник, зокрема ОСОБА_4 , має право розпоряджатись своїм правом власності на квартиру та правом користування кімнатами. Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_3 відповідно до рішення Апеляційного суду м. Києва від 23.05.2013 року, має право користуватись всіма чотирма кімнатами та приміщеннями квартири АДРЕСА_1. Враховуючи, що цим рішенням суду вже визначено право ОСОБА_3 користуватись всіма кімнатами квартири, тому немає потреби, щоб суд повторно визначав право ОСОБА_3 користуватись окремими двома кімнатами з чотирьох кімнат квартири. Зазначеною вимогою позивач змінює рішення Апеляційного суду м. Києва від 23.05.2013 року та обмежує права ОСОБА_3 користуватись всією квартирою та обмежує право іншого співвласника ОСОБА_4 розпоряджатись своєю власністю.

Посилання позивача, що його донька не веде з ним спільного господарства не мають ніякого значення, оскільки відповідно до ст.. 3 СК України дитина належить до сім»ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Відповідно до рішення Дарницького райсуду м. Києва від 09.02.2016 р. (а.с. 54-56) ОСОБА_2 сплачує аліменти на період навчання доньки, а тому він безпідставно посилається, що він з донькою не веде спільне господарство.

Намагання ОСОБА_2 обмежити право ОСОБА_3 користуватись всією квартирою є порушенням норм Цивільного та Житлового кодексу України та обмежують права другого власника квартири ОСОБА_4 (третя особа), оскільки спрямовані на розпорядження її власністю та встановлення умов користування кімнатами квартири, які виділені в її користування.

Витрати ОСОБА_3 на правову допомогу, яка надана адвокатом ОСОБА_6 підтверджуються письмовими доказами , внаслідок чого суд першої інстанції правомірно відмовив ОСОБА_2 у задоволенні позову і поклав на нього відшкодування судових витрат.

В апеляційній скарзі позивач невіро викладає обставини справи, зокрема, він посилається, що представник відповідача надав суду квитанції та розписки, які є неналежними доказами. Проте до справи додано квитанцію банку про те, що ОСОБА_3 перерахувала оплату за послуги адвоката на його картковий рахунок в банку відповідно до умов договору про правову допомогу, а в розписці адвоката вказано, що кошти отримані на картковий рахунок і ОСОБА_3 виконала своє грошове зобов'язання.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зазначила, що посилання позивача на те, що ОСОБА_3 не веде з ним спільного господарства і тому не є членом його сім'ї, не повинні враховуватись судом, оскільки відповідно де Сімейного кодексу України діти залишаються членом сім'ї батьків, навіть якщо проживають окремо. Також просить врахувати, що позивач сплачує аліменти на період навчання відповідача за рішенням суду , а тому він несе обов'язок по її утриманню. Зазначає, що ОСОБА_2 намагається довести суду , що він має право розпоряджатися на свій розсуд всією квартирою АДРЕСА_1, проте відповідно до рішень судів різних інстанцій вона, третя особа за позовом, має право власності на 1/2 вказаної квартири та право користування кімнати і своє право користування, розпорядження частиною квартири ні усно, ні письмово вона ОСОБА_2 не передавала. ОСОБА_2, вимагаючи в позові виділити в користування доньці тільки ті кімнати (23,5кв.м та 14,7кв.м), які виділені в користування судом їй, порушує її право та намагається самостійно розпорядитися її майном. Також просить суд врахувати, що на цей час ОСОБА_2 має виконувати рішення Апеляційного суду м. Києва від 23.05.2013 року, яким за ОСОБА_3 визнано право користуватись всією квартирою, та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22.01.2014 року, яким його зобов'язаноприпинити дії, які порушують право ОСОБА_3 користуватись жилими приміщеннями квартири АДРЕСА_1 і не чинити перешкод ОСОБА_3 у користуванні всіма кімнатами зазначеної квартири.

Посилання ОСОБА_2 на ч. 1 ст. 405 ЦК України, що він як власник має право визначати житлове приміщення, яке мають право займати члені його сім'ї, є помилковим тому, що це право вже визначено судовим рішенням, яке вступило в законну силу та яке ОСОБА_2 має виконувати, а не змінювати.

При розгляді даної справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 12 червня 2012 року спірна квартира будинку АДРЕСА_1 була визнана спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ( а. с.35 ).

Відповідно до частин 1,2,3 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Частиною 1 ст. 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин ( ч. 1 ст. 265 ЦПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 265 ЦПК України, у мотивувальній частині рішення зазначаються:

1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;

2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;

3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику;

4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду;

5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування;

6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 12 червня 2012 року спірна квартира будинку АДРЕСА_1 була визнана спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_4, і позивач не довів наявність жодних підстав, які передбачені ч. 2 ст. 405 ЦК України та ст. 116 Житлового кодексу України, які визначають випадки, коли саме члена сім'ї власника житла може бути позбавлено права користування житлом. При цьому зазначено, що відповідачем подано заяву про відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи , а тому їх слід стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Вислухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, Апеляційний суд міста Києва , який діє відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, ч. 4 ст. 147 та п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у складіколегії суддів вважає , що рішення суду не можна визнати законним та обґрунтованим з огляду на ст.ст. 264-265 ЦПК України, оскільки воно не містить фактичних обставин справи, посилань на докази, які надавались сторонами, мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Рішення суду першої інстанції містить лише посилання на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 червня 2012 року, проте як в матеріалах справи наявні інші судові рішення, які вказують на інші обставини та правовідносини сторін, яким судом не надана належна оцінка та про які в судовому рішенні взагалі не зазначено, хоча учасники процесу посилались на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Пославшись на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо необхідності умотивованості рішення , суд першої інстанції взагалі своє рішення не мотивував, обмежившись лише посиланням на правові норми без аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті доказів і доводів сторін, при цьому про надані учасниками справи докази взагалі не зазначено, а про вимогу щодо виділення відповідачу в користування кімнат у спірній квартирі при відмові в її задоволенні навіть не зазначено.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи ( п. 1 ч. 1 ст. 376 ЦПК України).

Зважаючи на те, що судом першої інстанції в рішенні взагалі не наведено обставин справи крім посилань на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 червня 2012 року, яке не має для вирішення даної справи правового значення, оскільки наявне судове рішення про визнання спірного майна спільною частковою власністю, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції в повному обсязі з ухваленням нового судового рішення, незважаючи на часткове оскарження рішення, оскільки з рішення суду незрозуміло з яких фактичних обставин виходив суд першої інстанції при відмові в задоволенні позову, а позивач в апеляційній скарзі зазначає про безпідставність посилання суду на спільну сумісність власність, проте як спірне майно є спільною частковою власністю. При цьому суд апеляційної інстанції враховує і те, що фактично обидві вимоги є взаємопов'язаними, внаслідок чого застосуванню підлягатимуть одні і ті ж норми права, а задоволення заяви відповідача про стягнення судових витрати, що нею понесені на правову допомогу взагалі необґрунтоване.

Встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі до 13.01.2011 року, від якого мають доньку, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12 червня 2012 року, яке набрало законної сили, квартиру АДРЕСА_1 визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ( а.с. 35 том 1).

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23.05.2013 року, яке набрало законної сили, за ОСОБА_3 визнано право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ( а.с. 38-42 том 1).

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22.01.2014 року, яке набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_2 припинити дії, які порушують право ОСОБА_3 користуватись жилими приміщеннями квартири АДРЕСА_1, зобов'язавши ОСОБА_2 зняти замки з дверей кімнат квартири. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_3 у користуванні всіма кімнатами квартирою АДРЕСА_1 ( а.с.43-45 том 1).

РішеннямАпеляційного суду міста Києва від 22.07.2014 року, яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 право власності за кожним по ? частині квартири АДРЕСА_1. Визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_1, виділивши у користування ОСОБА_2 жилі кімнати площею 18,6 кв.м і 18,7 кв.м, а також лоджію, вихід на яку є з кімнати площею 18,7 кв.м, а у користування ОСОБА_4 виділити жилі кімнати площею 23,6 кв.м і 14,7 кв.м, місця загального користування залишено у спільному користуванні сторін ( а.с. 46-49 том 1).

Звернення до суду з вимогою про виділення в користування ОСОБА_3 частини спірної квартири, зокрема двох житлових кімнат, площею 23,6 кв.м і 14,7 кв.м та приміщень місць загального користування, виділених судовим рішенням у користування третьої особи в даній справі, ОСОБА_4, ОСОБА_2 мотивував складними відносинами з іншим співвласником житла, спільне користування житлом внаслідок чого є неможливим. Колишня дружина відмовляється продати спільну квартиру чи викупити у нього належну йому частку, а тому він вимушений належну йому ? частину квартири продати іншим особам для чого потрібно врегулювати питання, яке житлове приміщення має право займати його донька, відповідач ОСОБА_3, врегулювати питання користування житлом, які мають перейти від продавця до покупця. При цьому ним заявлено ще одну вимогу про визнання доньки ОСОБА_3 такою, що втратила право користування кімнатами, якими користується він, з тих підстав, що вона проживає з матір'ю та не є членом його сім'ї, оскільки спільного господарства вони не ведуть.

Суд апеляційної інстанції вважає, що вказані вимоги ОСОБА_2 задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Частиною 4 ст. 3 СК України визначено, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Встановлено, що відповідач ОСОБА_3 є донькою позивача та третьої особи, внаслідок чого відповідно до норм сімейного права є членом сім»ї як ОСОБА_2, так і ОСОБА_4 за походженням, незважаючи на те, що їх шлюб розірвано та вони між собою не є членами сім'ї.

Частиною 1 ст. 405 ЦК України передбачено, що члени сім»ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

За відповідачем на підставі судового рішення , яке набрало законної сили, визнано право користування спірною квартирою та її місце проживання у спірній квартирі, зареєстроване 07.06.2013 року в установленому законом порядку ( а.с.158-160 том 1).

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності (кожному по ? частині) належить спірна квартира та їм судовим рішенням визначено порядок користування нею. У натурі розподіл спірної квартири не проводився.

Зважаючи на те, що ОСОБА_3 є донькою позивача та третьої особи, тобто членом сім'ї кожного з них за походженням, то проживаючи у спірній квартирі, розподіл якої в натурі не проводився, вона має право користуватися власністю кожного з них на підставі ч. 1 ст. 405 ЦК України.

З огляду на викладене, посилання позивача на судову практику (ухвала ВССУ від 22.02.2017 року у справі № 646/3725/15, постанова ВСУ від 05.11.2014 року у справі № 6-158цс14), яка вказує на те, що членами сім'ї власника житла є особи,які проживають разом із ним та ведуть спільне господарство, і з припиненням права власності особи, втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї, на увагу не заслуговує, оскільки не може бути застосована до даних правовідносин, що виникли між сторонами.

При цьому, ч. 2 ст. 405 ЦК України, передбачені спеціальні підстави для визнання особи такою, що втратила право на користування житлом власника: у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Таким чином, у разі виникнення спору між власником та особами, які вселялися в житло у якості членів сім'ї, суд повинен врахувати, що право користування житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Заявляючи вимогу про визнання відповідача такою, що втратила право користування кімнатами , виділеними йому у користування, ОСОБА_2 підстав, визначених вказаними нормами закону не вказав, що є підставою для відмови в задоволенні вказаної вимоги .

У силу положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. З урахуванням положень статті 13, частини третьої статті 16, статті 319 ЦК у разі вчинення, зокрема, наведених дій суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу ( п. 1 Постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про захист права власності та інших речових прав»).

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 2 ст. 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Норма зазначеної статті піднімає юридичне значення інтересів особи до рівня таких, що захищаються законом і це є загальним правилом, яке може застосовуватися лише остільки, оскільки воно не суперечить спеціальним. Зокрема, спеціальні правила встановлює ст. 13 ЦК України щодо меж здійснення цивільних прав. Тому при виникненні протиріччя між інтересом особи та правом іншої особи, що здійснюється в установлених межах, інтерес захищатися не може.

Як вже зазначалось вище, то ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_4 є співвласниками спірної квартири по ? її частини, яким судовим рішенням встановлено порядок користування останньою.

Заявляючи вимогу щодо виділення ОСОБА_3 у користування кімнат, виділених у користування третій особі ОСОБА_4, яка є співвласником спірної квартири та до якої вимоги ОСОБА_2 не пред'являлись, позивач не звернув уваги на те, що в даному випадку виникає протиріччя між його інтересом та правом ОСОБА_3 на користування його житлом як членом його сім'ї, а також протиріччя його інтересу з правом ОСОБА_4 як співвласника спірної квартири, внаслідок чогоінтерес ОСОБА_2 захищатися не може.

При цьому та обставина, що ОСОБА_2 має намір продати належну йому частину спірної квартири, на викладене ніяким чином не впливає та його права як власника не порушує, оскільки встановлення порядку користування майном на рівність часток власників у спільній частковій власності не впливає.

Під час розгляду даної справи в суді першої інстанції, відповідач ОСОБА_3, посилаючись на ст. ст.. 79, 84, 88 ЦПК України в редакції 2004 року, подала клопотання, в якому просила у випадку відмови ОСОБА_2 у задоволенні позову, присудити понесені нею витрати на правову допомогу адвоката.

В подальшому, після набрання чинності ЦПК в редакції 2017 року, представник ОСОБА_3 з посиланням на ст.ст. 133,137,141 ЦПК України в редакції 2017 року, у випадку відмови ОСОБА_2 у задоволенні позову просив присудити з позивача на користь відповідача судові витрати на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн., надавши відповідні письмові докази зазначеному.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України до судових витрат відносяться витрати, пов'язані з розглядом справи, до яких належать зокрема і витрати на професійну правничу допомогу адвоката .

Частиною 1 2 ст. 137 ЦПК України встановлено, що за результатми розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Статтею 141 ЦПК України визначено, що судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Встановлено, що 07.06.2017 року ОСОБА_3 та адвокат ОСОБА_6, який діяв на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю НОМЕР_3, уклали договір про надання правової допомоги. Повноваження адвоката підтверджено ордером серії КС № 246547 від 11.01.2018 року ( а.с. 76, 77, 182 том 1).

28.08.2018 року та 10.09.2017 року ОСОБА_3 та адвокат ОСОБА_6 уклали доповнення до договору про надання правової допомоги від 07.06.2017 року, якими його сторони погодили вартість правової допомоги, яка склала 1000,00 грн. станом на 28.08.2017 року та за період після 29.08.2017 року також 1000,00 грн., а також визначили порядок сплати вказаних сум, шляхом зарахування коштів на картковий рахунок адвоката ОСОБА_6 за визначеними в доповненнях реквізитами (а.с.126, 227).

На підтвердження виконання умов вказаного договору з доповненнями до нього, адвокатом ОСОБА_6 складено відповідні звіти про надані послуги та акти виконаних робіт від 28.08.2017 року та 03.02.2018 року ( а.с.127,128,228,229 том 1).

Указані докази спростовують твердження позивача про те, що відповідачем не надано акти здачі - приймання наданих послуг адвокатом, їх обсягу, узгодження розрахунку понесених витрат.

На підтвердження оплати ОСОБА_3 витрат на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн. надано квитанції ПАТ КБ «ПриватБанк» від 28.08.2017 року та 03.02.2018 року та розписки адвоката ОСОБА_6 про отримання вказаних коштів (а.с. 129,161, 230,231 том 1).

Частинами 2,3 ст. 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Оцінюючи надані відповідачем докази щодо понесення нею витрат на правову допомогу, суд апеляційної інстанції вважає їх належними та допустимими, відповідними вказаним нормам процесуального права.

Посилання ОСОБА_2 на те, що квитанції та розписки не є належними доказами щодо сплати коштів, оскільки не відповідають Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», на увагу не заслуговують, оскільки ОСОБА_3 та адвокат ОСОБА_6 погодили порядок оплати послуг адвоката в договорі про надання правової допомоги, що відповідає ст.627 ЦК України щодо свободи договору.

Доказів на спростовування квитанцій ПАТ КБ «ПриватБанк» від 28.08.2017 року та 03.02.2018 року про зарахування на картковий рахунок адвоката ОСОБА_6 коштів від ОСОБА_3 в розмірі 2000,00 грн., позивачем не надано.

При цьому про те, що понесені відповідачем витрати на правову допомогу не є співмірними з обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та/або складністю справи, що було б підставою для зменшення розміру витрат, як це передбачено ч. 5 ст. 137 ЦПК України, позивачем не заявлялось.

Зважаючи на ту обставину, що позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають задоволенню, то з нього на користь відповідача підлягає стягненню судові витрати, понесені нею на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн..

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв&qu'>;язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-384, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року скасувати та постановити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_4 про визнання житлового приміщення, яке має право займати колишній член сім'ї власника житла та визнання особи такою, що втратила право користування кімнатами - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 ( місце проживання: АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 ( місце проживання: АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2) судові витрати на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн..

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає відповідно до ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий : Судді: