Справа №  2-а-2779/09

                                                      П О С Т А Н О В А

                                                І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

18 листопада  2009 року                                                                                  місто Глухів

Глухівський міськрайсуд Сумської області в особі судді Демченка О.С., при секретарі Дмитренко О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу адміністративної юрисдикції за позовом  ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Глухівському районі  (далі – УПФУ у Глухівському районі) про стягнення недоплаченої у               2006-2008 роках щомісячної державної соціальної допомоги, передбаченої Законом України «Про соціальний захист дітей війни»,

                                                в с т а н о в и в.

За поданим до Глухівського міськрайсуду 05 серпня 2009 року підтриманим в суді позовом ОСОБА_1  просить суд судовим рішенням зобов’язати  УПФУ у Глухівському районі нарахувати їй як особі, яка має статус дитини війни,  3207 грн. 70 коп. як недоплачену їй у 2006-2008 роках передбачену статтею  6 Закону України „Про соціальний захист дітей війни” №2195-ІV від 18 листопада 2004 року (далі – Закон №2195-ІV) щомісячну державну соціальну допомогу у вигляді підвищення до пенсії у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком. При цьому позивачка посилається на те, що відповідач протягом періоду з 01 січня 2006 року по жовтень (включно) 2008 року протиправно не проводив їй нарахування зазначеного підвищення до пенсії, оскільки дію статті 6 в первинній редакції зазначеного Закону певними положеннями Законів України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та «Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України » було зупинено і звужено всупереч частини 3 статті 22 Конституції України, що знайшло своє підтвердження в Рішенні Конституційного Суду України № 6-рп/2007 від 09 липня 2007 року  та в Рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/2008 від 22 травня 2008 року.

За змістом наданого суду заперечення відповідача на позов вбачається, що  відповідач, не визнаючи позов, посилається на те, що УПФУ України  у Глухівському районі, як територіальний орган Пенсійного фонду України, протягом 2006-2008 років з урахуванням положень діючого законодавства України не мало достатніх правових підстав для нарахування до виплати позивачці (як і іншим особам, які мали статус дитини війни) передбаченого первинною редакцією статті 6 Закону № 2195-ІV підвищення до пенсії, і тому у 2006 році взагалі не проводило нарахування такого підвищення до пенсії особам, які мали статус дітей війни, а у 2007 і 2008 роках нарахування такого підвищення проводило виключно у обсягах  фінансування на ці цілі за рахунок коштів державного бюджету.

З’ясувавши предмет спору, події і факти, які передували зверненню позивачки до суду з даним позовом, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.

Відповідно із ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій  чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України;

2) з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано;

3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для  прийняття рішення (вчинення дії);

4)безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи  несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям, на  досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; та

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За змістом позовної заяви позивачка до звернення до суду з даним позовом не зверталась до відповідача з вимогами про проведення  їй донарахування до пенсії, яку вона отримувала за віком у 2006-2008 роках, відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV, правомірність дій відповідача з цього приводу в судовому чи іншому порядку не оскаржувала.

Відповідно до частин 1 і 2 статті  19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 95 Конституції України виключно Законом України «Про Державний бюджет України» визначаються будь-які видатки держави на                        загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Відповідно до  ч. 2 ст. 176 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов’язаннями держави.

Первинною редакцією статті 6 Закону № 2195-ІV  було передбачено, що дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30% мінімальної пенсії за віком, а статтею 7  цього Закону визначено, що фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

В частині 2 статті 3 Закону № 2195-ІV закріплено, що встановлені цим Законом державні соціальні гарантії дітям війни не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами, а статтею 4 цього ж Закону передбачено, що Кабінет Міністрів України розробляє і включає до загальнодержавних програм відповідні положення щодо соціального захисту дітей війни та здійснює контроль за їх виконанням, і що положення про соціальний захист дітей війни повинні бути відображені в програмах діяльності Кабінету Міністрів України, які схвалюються Верховною Радою України.

Пунктом 1 Прикінцевих положень Закону № 2195-ІV передбачено, що цей Закон набирає чинності з 01 січня 2006 року, а пунктом 3 цих же положень Кабінет Міністрів України зобов’язувався у двомісячний строк:

подати до Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити приведення міністерствами  та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом; та

вжити заходів щодо приведення пенсій пенсіонерів, які вийшли на пенсію до 1992 року, у відповідність із встановленим законом прожитковим мінімумом.

Разом з цим, аналіз оприлюдненого після прийняття Закону № 2195-ІV поточного законодавства України дає підстави констатувати, що наведені у пункті 3 Прикінцевих положень Закону № 2195-ІV приписи, спрямовані на реалізацію цього Закону, Кабінетом Міністрів України виконані не були, тоді як ще до набрання цим Законом чинності пунктом 17 статті 77 Закону України № 3235-ІV від 20 грудня 2005 року «Про Державний бюджет України на 2006 рік» дію статті 6 Закону № 2195-ІV на 2006 рік було зупинено.

В подальшому, Законом України № 3367-ІV від 19 січня 2006 року (який набрав чинності з 15.03.2006 року) «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» пункт 17 статті 77 з Закону  № 3235-ІV було виключено, а стаття 110 цього  Закону була викладена в редакції, відповідно до якої пільги дітям війни, передбачені статтею 6 Закону № 2195-ІV, підлягали запровадженню у 2006 році поетапно за результатами виконання бюджету у першому півріччі у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету. Проте, у 2006 році порядок запровадження пільг, встановлених ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», Кабінетом Міністрів України визначений не був, і зазначені пільги запроваджені так і не були. При цьому, положення Закону України „Про Державний бюджет України на 2006 рік”, який діяв протягом 2006-го бюджетного року, не містили в собі будь-яких застережень щодо подальшого (після закінчення 2006-го бюджетного року) запровадження передбачених статтею 6 Закону № 2195-ІV пільг дітям війни. Наведені положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» щодо зупинення та запровадження дії статті 6 Закону  №2195-ІV неконституційними не визнавались, в іншому судовому порядку не скасовувались.

 Пунктом 12 статті 71 Закону України № 489-V від 19 грудня 2006 року «Про Державний бюджет України на 2007 рік» дію статті 6 Закону  № 2195-ІV було також зупинено на 2007 рік. Рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/2007 від 09 липня 2007 року пункт 12 статті 71 Закону України   № 489-V від 19 грудня 2006 року був визнаний таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним), і втратив чинність. Але після цього Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України будь-яких нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію і запровадження в дію положень первинної редакції ст. 6 Закону № 2195-ІV, в тому числі й за змістом Прикінцевих положень цього Закону, прийнято не було.

Підпунктом 2 пункту 41 Розділу ІІ Закону України № 107-VІ від 28 грудня 2007 року «Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі – Закон 107-VІ) текст статті 6 Закону № 2195-ІV було викладено в такій редакції: «Дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни». Виходячи з наведеної редакції статті 6 Закону № 2195-ІV відповідачем позивачці, як дитині війни, з 01 січня 2008 року до цього часу щомісячно виплачується підвищення до пенсії у розмірі, який відповідає 10% встановленим ст. 58 Закону № 107-VІ на 2008 рік розмірам прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Разом з цим, Рішенням Конституційного Суду України № 10-рп/2008 від 22 травня 2008 року пункт 41 Розділу ІІ Закону України № 107-VІ в числі інших положень цього Закону був визнаний неконституційним і втратив чинність, після чого Постановою Кабінету Міністрів України № 530 від 28 травня 2008 року  «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» було передбачено , що дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань») до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, підвищення проводиться у розмірах: з 22 травня – 48 грн. 10 коп., з 01 липня – 48 грн. 20 коп. і з 01 жовтня – 49 грн. 80 коп..

Даючи оцінку повноваженням Пенсійного фонду України та УПФУ у Глухівському районі з точки зору наявності у цих органів достатніх правових підстав для реалізації забезпечення прав позивачки (інших пенсіонерів – дітей війни) на отримання з 01 січня 2006 року передбаченого первинною редакцією статтею 6 Закону  № 2195-ІV щомісячного підвищення до пенсії у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком, правомірності дій цих органів з цього приводу, суд (окрім наведених положень законодавства) звертається до положень Преамбули (вступної частини), статей 5, 6 та 73 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV від 09 липня 2003 року (далі – Закон № 1058-ІV), який набрав чинності  з 01 січня 2004 року, пунктів 6, 12 і 13 Прикінцевих положень цього ж Закону та Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України № 121/2001 від 01 березня 2001 року (далі – Положення).

За змістом вступної частини Закону № 1058-ІV цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов’язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Відповідно до статті 5 Закону №1058-ІV цей Закон регулює відносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та організація і порядок здійснення управління в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Відповідно до статті 6 Закону № 1058-ІV непрацездатні громадяни крім пенсійних виплат із системи пенсійного забезпечення мають право отримувати доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат, додаткову пенсію в порядку та за рахунок коштів, визначених законодавством.

За змістом абзацу 1 ч. 1 ст. 28  Закону № 1058- ІV мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків  25, а у жінок – 20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, тоді як за змістом частини 3 тієї ж статті  мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частиною першою цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.

Відповідно до ст. 73 Закону № 1058-ІV кошти Пенсійного фонду використовуються на: виплату пенсій, передбачених цим Законом; надання соціальних послуг, передбачених цим Законом; фінансування адміністративних витрат, пов’язаних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду; оплату послуг з виплати та доставки пенсій; та формування резерву коштів Пенсійного фонду. Частина 2 цієї ж статті  забороняє використання коштів Пенсійного фонду на цілі, не передбачені цим Законом.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих положень Закону № 1058-ІV до прийняття відповідного закону до пенсій, передбачених цим Законом, установлюються надбавки та здійснюються їх підвищення згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення». Зазначені надбавки та підвищення встановлюються в розмірах, що фактично виплачувалися на день набрання чинності цим Законом з наступною індексацією відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення. Виплати їх здійснюється за рахунок коштів державного бюджету України.

За змістом роз’яснень, викладених в Ухвалі Конституційного Суду України                   № 27-у/2009 від 19 травня 2009 року у справі № 2-25/2009 за конституційним поданням Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення терміна (словосполучення) «мінімальна пенсія за віком», що міститься у статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», тлумачення терміна (словосполучення) «мінімальний розмір пенсії за віком», використаного в частині 1 статті 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», статті 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених Законом України «Про соціальний захист дітей війни», здійснюється тільки за рахунок коштів державного бюджету України, а у частину третю статті 28 Закону України  «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» закладено однозначну вимогу  щодо застосування мінімального розміру пенсії за віком, встановленого у абзаці першому частини першої цієї статті, - виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.

                За змістом пунктів 1, 2, 3, 4, 8, 9 і 10 Положення про Пенсійний фонд України  та наведених норм Закону № 1058-ІV Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплат пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду України на умовах та в порядку, передбачених Законом № 1058-ІV. Діяльність Пенсійного фонду України спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра праці та соціальної політики України. Джерелами формування коштів Пенсійного фонду України є: страхові внески; кошти державного бюджету та державних цільових фондів, що перераховуються до Пенсійного фонду України у випадках, передбачених законодавством; благодійні внески юридичних та фізичних осіб; добровільні внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування; банківські кредити; інші надходження відповідно до законодавства. Кошти Пенсійного фонду України спрямовуються на фінансування виплати пенсій у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, допомоги на поховання та інших соціальних виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України. При цьому, кошти Пенсійного фонду України використовуються виключно за призначенням. Бюджет Пенсійного фонду України щороку затверджується Кабінетом Міністрів України.

              Стаття 210 Кримінального кодексу України (далі – КК України) передбачає кримінальну відповідальність за використання службовою особою бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, а так само недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів, як це встановлено чинним бюджетним законодавством. При цьому, за змістом примітки до цієї статті до бюджетних коштів належать кошти, що включаються у бюджети всіх рівнів незалежно від джерела їх формування.  

        Зіставлення наведених норм Конституції України, ЦК і КК України, Закону № 2195-ІV від 18 листопада 2004 року,  Закону № 1058-ІV від 09 липня 2003 року, Закону № 3235-ІV від 20 грудня 2005 року, Закону № 3367-ІV від 19 січня 2006 року, Закону № 489-V від 19 грудня 2006 року, Закону № 107-VІ від 28 грудня 2007 року та Положення про Пенсійний фонд України з урахуванням  Рішення Конституційного Суду України                 № 6-рп/2007 від 09 липня 2007 року, Рішення Конституційного Суду України                             № 10-рп/2008 від 22 травня 2008 року, Ухвали Конституційного Суду України                            № 27-у/2009 від 19 травня 2009 року та інших наведених норм  дає суду підстави визнати, що Пенсійний Фонд України та його територіальні органи (у даному випадку – УПФУ у Глухівському районі) протягом 2006-2008 років не мали достатніх правових підстав для проведення нарахування позивачці до виплати підвищення до пенсії за віком у розмірі, передбаченому первинною редакцією статті 6 Закону № 2195-ІV, оскільки на законодавчому, державному програмному і фінансовому  рівнях не були забезпечені і наділені повноваженнями щодо реалізації забезпечення такого права позивачки, тоді як визначення пріоритетності  в застосуванні положень первинної редакції ст. 6 Закону  № 2195-ІV чи  положень Законів України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», «Про Державний бюджет на 2007 рік» і «Про Державний бюджет України на 2008 рік та   внесення змін до деяких законодавчих актів України» або Постанови Кабінету Міністрів №530 від 28 травня 2008 року при вирішенні питання про нарахування позивачці підвищення до пенсії, а також застосування такими органами у разі колізії чи невизначеності положень законів аналогії закону чи аналогії права у вирішенні таких питань виходить за межі наданих таким органам повноважень. Не наділені такі органи й повноваженнями визначати відповідність Конституції України (конституційність) певних обов’язкових до виконання за своїм змістом нормативно-правових актів чи положень таких актів при їх практичному застосуванні.

      За таких обставин, виходячи із змісту положень ч. 3 ст. 2 КАС України, суд не вбачає підстав для визнання протиправними (тобто такими,  що вчинені чи не вчинені всупереч діючому законодавству України) дій відповідача щодо не проведення ним у 2006-2008 роках нарахування позивачці до виплати підвищення до пенсії відповідно до положень первинної редакції ст. 6 Закону № 2195-ІV, у зв’язку з чим не підлягають задоволенню й позовні вимоги позивачки щодо зобов’язання відповідача нарахувати їй до виплати зазначене недонараховане підвищення до пенсії.  Такий висновок суду ґрунтується  ще й на тому, що за змістом наведених Рішень Конституційного Суду України в обох зазначених випадках положення Законів України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та «Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» в частині зупинення дії та зміни редакції  статті 6 Закону № 2195-ІV Конституційним Судом України були визнані неконституційними і втратили чинність у зв’язку з тим, що зупинення чи зміна законом про державний бюджет України дій інших законів України чи їх положень в частині раніше наданих пільг та встановлення іншого (додаткового) правового регулювання відносин, ніж передбачено іншими законами України, не відповідає ряду положень Конституції України. В контексті позовних вимог позивачки даний факт дає суду підстави визнати, що саме у зв’язку з невиконанням Кабінетом Міністрів України приписів ст. 4 та п. 3   Прикінцевих положень Закону № 2195-ІV та у зв’язку   із прийняттям Верховною Радою України (єдиним законодавчим органом України) визнаних неконституційними наведених положень Законів України «Про Державний бюджет України на 2006 рік » , «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та «Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» для Пенсійного фонду України та його територіальних органів на законодавчому  та фінансовому рівнях було фактично унеможлено реалізацію статті 6 Закону № 2195-ІV щодо підвищення дітям війни пенсій на 30% мінімальної пенсії за віком, і що  не внаслідок якихось протиправних дій відповідача, а саме у зв’язку з цим позивачка (як і інші пенсіонери – діти війни) протягом 2006 і 2007 років взагалі не отримувала зазначеного підвищення до пенсії, а у 2008 році отримувала таке підвищення в значно менших розмірах, які не відповідали і не відповідають у даний час положенням первинної редакції статті 6 Закону № 2195-ІV. Фактично, позивачка зазнала майнової шкоди (не одержала доходів, які могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право на одержання цих доходів не було порушено) в розумінні пункту 2 частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України саме в результаті прийняття Верховною Радою України положень нормативно-правових актів, які були визнані Конституційним Судом України неконституційними і втратили чинність. Той же факт дає суду підстави визнати й те, що у даному випадку питання (спір) про відшкодування завданих позивачці збитків (майнової шкоди) має вирішуватись відповідно до положень статті 1175 ЦК України, яка (стаття) передбачає, що шкода, завдана фізичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою незалежно від вини посадових чи службових осіб такого органу. Такий порядок відшкодування позивачці завданої їй майнової шкоди  відповідає положенням частини 2 статті 3 та частини 3 статті 152 Конституції України, за якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а матеріальна чи моральна шкода, завдана особі актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Отже, наведеними у цьому абзаці постанови положеннями Конституції та ЦК України конкретно визначено підстави і порядок відшкодування фізичній особі майнової шкоди, завданої в результаті прийняття законів чи окремих їх положень, що були визнані незаконними.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1, 3, 6, 8, 19, 22, 95, 98, 113, 116, 117 та 152 Конституції України, ч. 2 ст. 176 ЦК України, а також ст.ст. 1-5, 7-9, 11, 17-19, 21, 69-71, 161 та 162 КАС України, суд

                                                  п о с т а н о в л я є.

            Позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.

   Постанова суду може бути оскаржена до Харківського адміністративного апеляційного суду шляхом подання до Глухівського міськрайсуду заяви про апеляційне оскарження постанови та подання на неї апеляційної скарги.

    Заява про апеляційне оскарження постанови суду може бути подана протягом 10 днів з дня  складення постанови в повному обсязі, а апеляційна скарга – протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження постанови.

   Постанова суду набере законної сили після спливу строку для подання заяви про апеляційне оскарження постанови, якщо така заяви не буде подана.

Суддя: (підпис)

Копія вірна:

Суддя Глухівського міськрайсуду                                                ОСОБА_2

Повний текст постанови  суду виконаний 19 листопада 2009 року.