Постанова

Іменем України

06 червня 2018 року

м. Київ

справа № 521/16626/15-ц

провадження № 61-1523св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «Надра»,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 липня 2017 року у складі судді Целух А. П. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у складі суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра») про визнання недійсним кредитного договору.

В обґрунтування позовних позивач вказала, що 13 червня 2007 року між нею та відкритим акціонерним товариством комерційним банком «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», укладено кредитний договір, за умовами якого вона отримала кредит на суму 99 тис. доларів США зі сплатою 14,49 % річних та щомісячної комісії за управління кредитом у розмірі 0,1 % річних на строк до 09 червня 2017 року. Додатковим договором № 1 до кредитного договору від 27 грудня 2012 року встановлено можливість підвищення процентної ставки на 4 % річних, встановлено жорсткі умови страхування іпотечного майна. Виконання зобов'язань за договором кредиту забезпечено порукою ОСОБА_2 (договір від 13 червня 2007 року) та іпотекою за договором від 30 червня 2007 року, в яку вона передала квартиру АДРЕСА_1.

Зазначала, що вказаний кредитний договір є недійсним, оскільки банк перед укладенням договору не надав їй у письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, внаслідок чого вона не мала можливості спрогнозувати витрати, пов'язані із укладенням та оформленням кредитного договору й договору іпотеки, не мала можливості спрогнозувати та підрахувати сукупну вартість кредиту та обсяг своїх зобов'язань, розрахувати абсолютне значення подорожчання кредиту та його реальну процентну ставку. Крім того, відповідачем порушено положення частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Не містить спірний кредитний договір і сукупної вартості та обґрунтування усіх супутніх послуг та інших її фінансових зобов'язань, які пов'язані із отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту. Відсутні відомості банку про надання позичальнику вичерпної інформації про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними. Крім того, щомісячний платіж у розмірі 1 645 доларів США не відповідає процентній ставці за кредитом у розмірі 14, 49 % річних, що встановлено висновком експерта. Під час оформлення кредитного договору із неї стягнуто комісійну винагороду на користь банку у розмірі 7 499 доларів 25 центів США, що не передбачена умовами договору. Отже, фактична сума отриманого кредиту становить 97 515 доларів США. За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Пункт 1.3.2. кредитного договору, який виключено з умов договору лише 27 грудня 2012 року, передбачав сплату нею щомісячно плати за управління кредитом, що є несправедливим у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» та становить підставу недійсності наведеного пункту кредитного договору. Умовами пункту 2.1.8. додаткового договору до кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку збільшити розмір процентної ставки до 4 %. До п'ятої черги зарахування сплачених коштів згідно пункту 3.6. кредитного договору належать витрати, пов'язані з моніторингом та супроводом кредиту, проте розмір таких витрат та порядок їх нарахування не передбачений договором. Банком визначено понад 13 випадків, за яких з неї підлягає сплаті штраф у розмірі 10 % від суми кредиту (9 900 доларів США). Таким чином, умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Крім того, на користь банку нею сплачено 108 211 доларів 60 центів США, що більше отриманого кредиту на 10 696 доларів 60 центів США, а тому вказана сума різниці має бути повернута їй.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір та додаткові договори до нього, договір іпотеки та поруки; стягнути з банку на її користь 10 696 доларів 60 центів США.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 липня 2017 року у задоволені позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір споживчого кредиту укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню договору споживчого кредиту, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до договору споживчого кредиту, які підписані позивачем, міститься повна інформація стосовно умов кредитування. При цьому, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання спірних договорів недійсними відповідно до положень частини першої статті 230 ЦК України як укладених внаслідок введення в оману позичальника з боку банку та положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки ці норми є самостійними підставами визнання договорів недійсними; позивач не навела доказів щодо введення її в оману під час укладення договору споживчого кредиту, оскільки перед його підписанням вона мала можливість ознайомитися з текстом та умовами договору, власноручно його підписала.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 рокурішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у кредитному договорі відображаються складові кредиту: мета (пункт 1.2), форма забезпечення (пункти 2.1-2.4), форма кредитування (пункт 3.1), процентна ставка (пункт 1.3.1), вартість послуги (пункт 1.3.2), строк, на який одержано кредит (пункт 1.4), строк повернення кредиту (пункт 3.3), щомісячна сума мінімально необхідного платежу та число, до якого до якого необхідно внести платіж (пункти 3.3.2, 3.3.3), порядок нарахування процентів (пункти 3.4-3.6), штрафних санкцій (пункт 4.3.4), тощо. Розрахунок боргових зобов'язань, нарахування процентів, повернення кредиту та сплата процентів наведена також у додатковому договорі та відображена у додатку № 1 до додаткового договору № 1, який фіксує графік платежів та підписаний позичальником (том 1, а. с. 49). Посилання апелянта на висновки експерта №02/009/1027/6 від 15 грудня 2016 року не приймаються до уваги, так як вони фактично ґрунтуються на розрахунку заборгованості, виданому банком, і стосуються лише правильності проведення розрахунку боргу.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що банк перед укладенням договору не надав їй у письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Крім того, відповідачем порушено положення частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Не містить спірний кредитний договір і сукупної вартості та обґрунтування усіх супутніх послуг та інших її фінансових зобов'язань, які пов'язані із отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту. Відсутні відомості банку про надання позичальнику вичерпної інформації про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними. Крім того, щомісячний платіж у розмірі 1 645 доларів США не відповідає процентній ставці за кредитом у розмірі 14, 49 % річних, що встановлено висновком експерта, який неналежним чином оцінено судами. Під час оформлення кредитного договору із неї стягнуто комісійну винагороду на користь банку у розмірі 7 499 доларів 25 центів США, що не передбачена умовами договору. Отже, фактична сума отриманого кредиту становить 97 515 доларів США. За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Пункт 1.3.2. кредитного договору, який виключено з умов договору лише 27 грудня 2012 року, передбачав сплату нею щомісячно плати за управління кредитом, що є несправедливим у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» та становить підставу недійсності наведеного пункту кредитного договору. Умовами пункту 2.1.8. додаткового договору до кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку збільшити розмір процентної ставки до 4 %. До п'ятої черги зарахування сплачених коштів згідно пункту 3.6. кредитного договору належать витрати, пов'язані з моніторингом та супроводом кредиту, проте розмір таких витрат та порядок їх нарахування не передбачений договором. Відповідно до пункту 5.2. кредитного договору у разі порушення позичальником вимог пунктів 4.3.1, 4.3.2., 4.3.7., 4.3.9., 4.3.10 цього договору позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф у розмірі 10 % від суми кредиту за кожен випадок. Тобто, банком визначено понад 13 випадків, за яких з неї підлягає сплаті штраф у розмірі 10 % від суми кредиту (9 900 доларів США). Таким чином, умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

У відзиві на касаційну скаргу банк зазначає, що висновок експерта не має для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом у сукупності з іншими доказами справи; факт отримання позичальником кредиту у розмірі 99 тис. доларів США підтверджується заявою на видачу готівки; умови кредитування та сукупна вартість кредиту визначені як умовами кредитного договору, так умовами додаткового договору до нього; ОСОБА_1 виконувала умови договору та погоджувалася з ними; позивач не зазначила, з якого часу їй відомо про порушення своїх прав.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Суди встановили, що 13 червня 2007 року між ОСОБА_1та відкритим акціонерним товариством комерційним банком «Надра», правонаступником якого є КБ «Надра», укладено кредитний договір, за умовами якого вона отримала кредит на суму 99 тис. доларів США зі сплатою 14,49 % річних та щомісячної комісії за управління кредитом у розмірі 0,1 % річних на строк до 09 червня 2017 року.

Додатковим договором № 1 до кредитного договору від 27 грудня 2012 року викладено деякі положення договору в новій редакції.

Додатковим договором № 2 від 31 січня 2014 року до кредитного договору внесено зміни та доповнення.

Виконання зобов'язань за договором кредиту забезпечено порукою ОСОБА_2 (договір від 13 червня 2007 року) та іпотекою за договором від 30 червня 2007 року, в яку вона передала квартиру АДРЕСА_1.

Щодо доводів касаційної скарги про відсутність у договорі детального розпису сукупної вартості кредиту та ненадання інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, необхідно зазначити таке.

За змістом положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 13 червня 2007 року) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі, зокрема, про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. У договорі про надання споживчого кредиту зазначається у тому числі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача.

Тобто, вимоги статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» на дату укладення оспорюваного договору не передбачали обов'язку банку надати детальний розпис сукупної вартості кредиту в окремому документі.

Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зобов'язують банки надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту або в кредитному договорі, або додатку до нього. Тобто, детальний розпис сукупної вартості кредиту не обов'язково повинен бути викладений лише як окремий документ.

Спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; умови кредитного договору містять повну інформацію щодо умов кредитування: періоду надання кредиту, розміру процентної ставки, порядку її нарахування, переліку, розміру й бази розрахунку неустойки; періоду внесення платежів, відповідальності за порушення умов договору.

Враховуючи зміст пунктів 1.1., 1.3.1., 1.4., 3.3.1., 3.3.2., 3.3.3. 3.4., 5.1., 5.2. кредитного договору, ОСОБА_1 з моменту підписання цього договору обізнана щодо оплатності наданого кредиту, свого обов'язку вносити плату за користування кредитом, розміру процентів, порядку їх сплати та відповідальності за прострочення погашення кредиту.

Додатком № 1 до додаткового договору № 1 до кредитного договору визначено розмір щомісячних платежів як за тілом кредиту, так і в розрізі процентів (Т. 1, а. с. 49-50). Відповідний графік щомісячних платежів містить й Додаток № 1 до додаткового договору № 2 до кредитного договору (Т. 1, а. с. 145-146).

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що позивач була проінформована про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість, розмір та терміни сплати процентів та інших платежів.

Необґрунтованими є й доводи касаційної скарги про те, що умовами пункту 2.1.8. додаткового договору до кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку збільшити розмір процентної ставки до 4 %.

В пункті 2.1.8. додаткового договору № 1 до кредитного договору зазначено, що у випадку порушення позичальником будь-яких своїх зобов'язань, встановлених умовами кредитного договору, процентна ставка (незалежно від того, використовується Пільгова чи Стандартна процентна ставка) підвищується на 4 % річних в порядку, передбаченому цим договором.

Таким чином, умови кредитного договору передбачають нарахування та сплату щомісячних процентів, тобто розміру процентної ставки за користування кредитом у разі, коли терміни внесення платежів не порушено (14,49 % річних); та підвищених процентів - розміру підвищеної процентної ставки за користування кредитом у разі порушення строків погашення кредиту (14,49+4% річних). При цьому у разі дотримання графіку внесення платежів процентна ставка як плата за користування кредитними коштами залишається у погодженому сторонами розмірі.

Тобто, нарахування підвищеної процентної ставки не є збільшенням розміру плати за користування кредитом, оскільки є мірою відповідальності за прострочення виконання кредитного зобов'язання, а оспорюваний пункт 2.1.8. додаткового договору № 1 до кредитного договору не визначає право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за кредитом.

Посилання ОСОБА_4 у касаційній скарзі на стягнення з неї під час оформлення кредитного договору комісійної винагороди на користь банку у розмірі 7 499 доларів 25 центів США, що не передбачена умовами договору, не становлять підставу скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки умов сплати одноразової комісійної винагороди кредитний договір, дійсність якого оспорюється, не містить (тобто, в кредитному договорі відсутня умова, на недійсність якої посилається позивач). Нарахування такої суми позичальнику поза умовами договору становить підставу зменшення суми боргу за кредитом.

Включення пунктом 3.6. кредитного договору до п'ятої черги погашення вимог витрат, пов'язаних з моніторингом та супроводом кредиту, розмір яких та порядок нарахування не передбачений договором, також не становлять підставу скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки кредитний договір не встановлює обов'язок сплати такої суми, сам по собі пункт 3.6. кредитного договору не встановлює таку вимогу. Тобто, у випадку нарахування банком витрат, пов'язаних з моніторингом та супроводом кредиту, що не були зазначені у договорі, позичальник має право оспорювати суму таких нарахувань у складі боргу за кредитом.

Доводи касаційної скарги про необхідність дослідження висновків експерта є безпідставними, оскільки нова оцінка доказів у справі виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що щомісячний платіж у розмірі 1 645 доларів США не відповідає процентній ставці за кредитом у розмірі 14, 49 % річних, також доводи щодо порушення банком порядку зарахування коштів на погашення кредиту, оскільки такі посилання заявника стосуються правильності розрахунку кредитної заборгованості, а не дійсності правочину, на підставі якого виникли правовідносини між сторонами.

Разом з тим, обґрунтованими є доводи касаційної скарги про несправедливість умов пункту 1.3.2. кредитного договору, який виключено з умов договору лише 27 грудня 2012 року, про сплату позичальником щомісячно плати за управління кредитом у розмірі 0,1 % річних від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом.

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Таким чином, плата за управління кредитом у розмірі 0,1 % річних від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом є платою за послуги, що супроводжують кредит, а саме: за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним в силу частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у цій частині із ухваленням нового рішення про визнання пункту 1.3.2. кредитного договору у редакції до 27 грудня 2012 року недійсним.

В іншій частині рішення судів ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до статті 410 ЦПК України в іншій частині рішення судів залишаються без змін.

ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду із клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду за частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, посилаючись на відсутність єдиного підходу у застосуванні судами у подібних правовідносинах положень статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», Розділу 2-3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що дає ґрунтовні підстави вважати, що справа містить виключну правову проблему.

Стаття 403 ЦПК України визначає, що до повноважень Великої Палати Верховного Суду у цивільному судочинстві належать передані судом, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, справи, у яких є необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду; у яких є необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати; якщо справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а також коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Порядок передачі справи та розгляд Великою Палатою Верховного Суду встановлено статтею 404 ЦПК України. Зокрема, у частині п'ятій цієї статті зазначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

У клопотанні про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_4 не навела належного обґрунтування того, що спір містить виключну правову проблему, із доданих до клопотання рішень Конституційного Суду України, постанов Верховного Суду України та ухвал Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справа не вбачається, що судами було сформульовано різну правову позицію при вирішенні справ з подібними правовідносинами.

За таких обставин у задоволенні клопотання необхідно відмовити.

Керуючись статтями 403, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.3.2. кредитного договору у редакції до 27 грудня 2012 року скасувати, у цій частині позов задовольнити.

Визнати недійсним пункт 1.3.2. кредитного договору від 13 червня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та відкритим акціонерним товариством комерційним банком «Надра», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство комерційний банк «Надра»,у редакції до 27 грудня 2012 року.

В іншій частині рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська

С. П. Штелик