Справа № 463/3330/16-ц

Провадження № 2/463/324/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2018 року                                Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді                Леньо С. І.

з участю секретаря                                Станько Р.О.

представника позивача ОСОБА_1

відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_4

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики, -

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вимогою про солідарне стягнення з останніх заборгованості за договорами позики в загальному розмірі 49 000 доларів США.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 01.05.2014 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, що стверджується власноручно написаною цим відповідачем розпискою, відповідно до якої останній отримав в борг від позивача грошові кошти в сумі 14 500 доларів США, які останній зобов’язався повернути до 27.06.2014р. В якості забезпечення виконання зобов’язань за цим договором, відповідач передав йому автомобіль марки «Toyota Avensis», 2007р.в., д.н.з. НОМЕР_1. Крім цього, 27.07.2015р. між ними укладено другий договір позики на суму 34 500 доларів США, які відповідач зобов’язався повернути до 01.09.2015р. В зазначений строк відповідач суму боргу не повернув. В зв’язку з порушенням останнім грошового зобов’язання, дану суму боргу просить стягнути в примусовому порядку. Оскільки на час отримання грошових коштів, ОСОБА_2 перебував в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3, заборгованість за вказаними договорами позики в загальному розмірі 49 000 доларів США просить стягнути в солідарному порядку, оскільки позичальник використовував кошти в інтересах сім’ї.

Провадження у даній справі відкрито ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова від 03.08.2016р., а ухвалою від 03.08.2016р. позивачу відстрочено сплату судового збору в розмірі 6890 грн. до ухвалення судового рішення у справі.

В процесі розгляду даної справи ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 12.08.2016р. в порядку забезпечення позовних вимог, до розгляду справи по суті, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 С. у м. Львові та автомобіль «Toyota Avensis», 2007 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 в межах суми позову – 49 000 доларів США, що еквівалентно 1 215 200 грн.

Заочним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 29.11.2016р. вказаний вище позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 суму заборгованості за договорами позики від 01.05.2014 року та від 27.07.2015 року в загальному розмірі 49 000 доларів США, що станом на дату ухвалення рішення згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 1 257 316,53 грн.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 13.03.2017р. заочне рішення суду від 29.11.2016р. скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку.

Під час нового розгляду справи відповідач ОСОБА_2 подав письмові заперечення проти позову, в яких вказує, що дійсно, отримував грошові кошти у позивача та визнає заборгованість перед останнім в розмірі 19 000 доларів США. Зокрема, надаючи розписку 27.07.2015р. ним було вказано суму, яку він фактично отримав (14500 доларів США), а також наявну заборгованість, яку розрахував позивач. Безпосередньо 27.07.2015р. жодних коштів не отримував, тоді як позивач повідомив його про те, що розписка від 01.05.2014р. вважається недійсною і в найближчий час буде йому повернута, хоча в дійсності, її не повернув. Таким чином, фактично отримав від позивача лише 34 500 доларів США, а повернув – 15500 доларів США. Зокрема, 01.05.2014р. отримав для власного використання суму коштів у розмірі 14 500 доларів США, а в заставу, без згоди дружини і без будь-яких пояснень, передав автомобіль НОМЕР_2 в заставу позивачу. У зв’язку з потребою дружини, у липні 2014р. вона та їхній син ОСОБА_6 не знаючи про існування вищезгаданої розписки в якості погашення боргу передали ОСОБА_7 суму коштів в розмірі 10 000 доларів США, після чого автомобіль було повернуто. В подальшому, дружина дала доручення на право управління та продаж позивачем автомобіля НОМЕР_3, вартість якого останнім оцінена до суми 5500 доларів США. Таким чином, вважає, що частково повернув позивачу борг в розмірі 15 500 доларів США і тому, визнає свої боргові зобов’язання до суми 19 000 доларів США. Що стосується мотивів позову про використання грошових коштів в інтересах сім’ї, проти їх обґрунтованості заперечив, оскільки взаємовідносини між позивачем носили приватноправовий характер, були спрямовані на врегулювання особистих проблем і кошти в інтересах сім’ї не використовувались, про що достеменно знав позивач, який знав про критичну ситуацію, в якій він перебуває. Тому, просив позов задовольнити частково лише відносно вимог, пред’явлених до нього, а саме на суму 19 000 доларів США.

Відповідач ОСОБА_3 під час нового розгляду справи також подала письмові заперечення проти позову, в яких вказує, що не була обізнана про існування боргових розписок її чоловіка і про їх наявність довідалась лише з заочного рішення суду. В дійсності, кошти, які отримав в борг її чоловік не використовувались останнім в інтересах сім’ї та крім цього, про таку мету їх використання не зазначено в самих боргових розписках. Доводи позивача про те, що кошти отримані чоловіком для проведення ремонту в квартирі вважає неспроможними, оскільки такий ремонт проведено з червня 2005р. по липень 2006р., в підтвердження чого долучає відповідні докази. Жодних доказів використання коштів в інтересах сім’ї позивач не надав, і тому, в частині позовних вимог, пред’явлених до неї просила залишити позов без задоволення.

В судовому засіданні представник позивача – ОСОБА_1, повноваження якого підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю від 12.09.2016р., під час нового розгляду справи позовні вимоги підтримав. Крім вищенаведеного, додатково пояснив, що між сторонами укладалось два окремих договори, кошти за якими передавались в момент підписання. Дружина боржника під час підписання цих договорів присутньою не була, однак кошти призначались для погашення кредитної заборгованості і для покращення побуту сім’ї. Просить позов задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 в останньому судовому засіданні не підтримав раніше подані ним письмові заперечення, про які згадано вище. Пояснив, що кошти за розпискою від 01.05.2014р. використав для власної діяльності. Частково їх повернув однак підтвердити не може. Під час написання другої розписки позивач чинив на нього психологічний тиск щодо погашення боргу, у зв’язку з чим підписав її. Через ці події, з метою погашення боргу, дружина хотіла викупити автомобіль НОМЕР_4 та в присутності сина в якості погашення його боргу повернула позивачу 10 000 доларів США. Підтвердив, що обидві розписки писав власноручно, однак другу писав зі слів позивача, яка включала борг за першою розпискою та нараховані відсотки. Крім того повідомив, що у 2011р. займався професійною діяльністю, отримав гонорар, який використав по робочих питаннях, однак в подальшому, не виконав роботи та вимушений був повернути грошові кошти клієнтам, у зв’язку з чим і позичав гроші в позивача. Дружина не знала про наявність боргових розписок, однак після візитів позивача вирішила повернути кошти. Позивач натомість, після того як повернув автомобіль НОМЕР_4 відмовився надати їй розписку після отримання від неї грошових коштів в сумі 10 000 доларів США. Загалом, позичив у позивача 14 500 доларів США які не використовував у інтересах сім’ї, а повернув 15 700 доларів США, з яких в тому числі є кошти, які отримав позивач за реалізацію належного дружині автомобіля НОМЕР_5. Тому, не підтримуючи раніше подані заперечення просить в задоволенні позову відмовити.

Відповідач ОСОБА_3, а також її повноважений представник згідно договору про надання правової допомоги від 06.03.2017р. – адвокат ОСОБА_4, в судовому засіданні проти обґрунтованості позову заперечили з підстав, викладених в письмових запереченнях. Додатково пояснили, що після написання чоловіком розписок в сім’ї не було значних витрат та не придбавалось цінне майно. Ремонтні роботи в квартирі проводились у 2005 році і саме тоді збільшилась площа квартири. Автомобіль «Toyota», д.н.з. НОМЕР_1 придбаний її батьком у 2009 році в кредит, який погашено у березні 2013 року. За період з 2014р. по 2017р. за кордон не виїжджала, що в сукупності свідчить про те, що позика не використовувались боржником в інтересах сім’ї. Незважаючи на те, що проживають разом, станом на 2014р. не вела з ОСОБА_2 спільного господарства. Тому, просять в задоволенні позову відмовити.

Крім того, в останньому судовому засіданні відповідачем ОСОБА_2 подано клопотання про призначення судово-почеркознавчої діагностичної експертизи, яке ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 21.05.2018р. залишено без задоволення.

Заслухавши пояснення учасників справи та показання свідків, в тому числі позивача, допитаного за його згодою в якості свідка, дослідивши матеріли справи, оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог ст. 264 ЦПК України, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення виходячи з наступного.

Згідно з ст. 526 ЦК України, зобов’язання має виконуватися належним чином  відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності  таких умов та вимог – відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Договір позики є одним з його видів. За змістом ст. 1046 ЦК  України – за договором позики, одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові)  грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду або такої ж якості. Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначеними родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики може бути представлена розписка.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов’язковим для його виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України регламентовано, що позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Верховний Суд України під час розгляду цивільної справи № 6-63цс13 сформулював правову позицію від 18.09.2013р., згідно з якою роз’яснив, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Судом встановлено, що 01.05.2014р. на підтвердження укладення договору позики між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 на суму 14 500 доларів США, останнім власноручно написано розписку, копія якої, що звірена з оригіналом, долучена до матеріалів справи (а.с.3). За змістом укладеного між сторонами договору, відповідач ОСОБА_2 зобов’язався повернути кошти до 27.06.2014р., а в якості забезпечення виконання зобов’язання передав позивачу автомобіль марки «Toyota Avensis», 2007р.в., д.н.з. НОМЕР_1.

Крім цього, 27.07.2015р. між сторонами укладено другий договір позики, за яким відповідач ОСОБА_2 отримав від позивача в борг грошові кошти в сумі 34 500 доларів США, які зобов’язався повернути до 01.09.2015р., про що власноручно написав відповідну розписку, копія якої, що звірена з оригіналом долучена до матеріалів справи (а.с.4). Як зазначено в цій розписці, така написана у присутності свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9

За змістом ч. 1 ст. 231 ЦК України, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Як зазначив Пленум ВСУ в п. 19 Постанови № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин, вчинений під впливом насильства є оспорюваним.

У п. 21 цієї Постанови роз’яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов’язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою – як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім’ї, родичів тощо або їх майна.

Факт насильства не обов’язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

За змістом ст. 231 ЦК України під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

Крім того, згідно ч 1 ст. 1051 ЦК України, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Всупереч зазначеній нормі, жодного обґрунтованого доказу на підтвердження тієї обставини, що договір позики від 27.07.2015р. укладено під впливом насильства відповідач ОСОБА_2 не надав, як і не надав доказів того, що кошти за таким договором йому не передавались, незважаючи на те, що розгляд справи проводиться з 13.03.2017р.

При цьому, як зазначалось вище, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Таким чином, оскільки доказів про повернення позики як за договором від 01.05.2014р., так і за договором від 27.07.2015р. відповідачі не надали, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимоги про примусове стягнення заборгованості в розмірі 49 000 доларів США, а що стосується твердження про те, що в якості погашення позики позивачу передавався автомобіль НОМЕР_5, а автомобіль НОМЕР_4 в якості часткового погашення боргу був викуплений у позивача за суму 10 000 доларів США, то суд звертає увагу на наступне.

Згідно ч. 3 ст. 1049 ЦК України, позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За змістом ч. ч. 1, 2, 3 ст. 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов’язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку.

В свою чергу, довіреністю відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК України визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Вказане свідчить про те, що довіреність як документ не може заміняти собою боргового документу або розписки про одержання виконання, оскільки за своєю юридичною природою лише надає повноваження одній особі діяти від імені іншої.

Позивач, який за його згодою був допитаний в судовому засіданні в якості свідка пояснив, що кошти від продажу автомобіля НОМЕР_5 передав ОСОБА_2 тоді як останній не надав жодного доказу на спростування цієї обставини.

Так само, не може прийматись як доказ покази свідка ОСОБА_6 – сина відповідачів, який повідомив, що перебуваючи разом з матір’ю – відповідачем ОСОБА_3, особисто передав позивачу грошові кошти в сумі 10 000 доларів США в якості погашення боргових зобов’язань ОСОБА_2 перед позивачем, взамін чого останній повернув автомобіль НОМЕР_4, оскільки як роз’яснив Пленум ВСУ в п. 12 згаданої вище Постанови, за змістом ч. 1 ст. 218 ЦК України не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину.

Тому, вимогу про стягнення заборгованості за договорами позики в розмірі 49 000 доларів США суд визнає обґрунтованою, а що стосується її стягнення солідарно з двох відповідачів, звертає увагу на наступне.

За змістом ст. 541 ЦК України, солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають в тому числі у випадках, встановлених законом.

У разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо – ч. 1 ст. 543 ЦК України.

Як вбачається з копії паспорта відповідача ОСОБА_2 (а.с.8-10), останній на момент укладення договорів позики перебував у шлюбі з відповідачем ОСОБА_3, який зареєстровано 20.05.1989р. В судовому засіданні відповідачі підтвердили, що шлюб на даний час не розірвано.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майном як особливим об’єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки (частина перша статті 190 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Належність майна до об’єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об’єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім’ї, а не власні, не пов’язані з сім’єю інтереси одного з подружжя.

Під час розгляду цивільної справи № 607/19623/15-ц Верховний Суд у складі Першої судової палати Касаційної цивільного суду сформулював правовий висновок, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов’язки. При цьому частина четверта статті 65 СК України не пов’язує виникнення обов’язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на укладення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об’єктивно цей договір було укладено в інтересах сім’ї та одержане майно було використано в цих інтересах.

Під час розгляду цивільної справи № 6-843цс17 Верховний Суд України в своїй постанові від 24.05.2017р. зазначив, що конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

В цій же справі, правовідносини в якій в тому числі регулювались нормами ст. ст. 60, 61 ч. 1, 65 ч. 4 Верховний Суд України зазначив, що саме той з подружжя, який оспорює презумпцію ст. 60 СК України повинен довести, що справжньою метою укладення договору були не інтереси сім’ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов’язані із сімейними.

Позивач ОСОБА_5, будучи допитам в судовому засіданні в якості свідка суду пояснив, що працюючи разом з відповідачем ОСОБА_2 між ними склались дружні відносини та у зв’язку з цим, не раз позичав останньому гроші та крім цього, був знайомий з сім’єю відповідачів. Після того, як поведінка відповідача в частині повернення коштів набула ознак недобросовісності, 01.05.2014р. відібрав в останнього розписку про отримання грошових коштів. Другу розписку від 27.07.2015р. відібрав в присутності свідків – колег по роботі. Як в першому, так і в другому випадку відповідач ОСОБА_2 просив кошти для використання їх на потреби сім’ї – ремонт, відпочинок тощо, а про свої особисті проблеми не розповідав.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які також є колишніми колегами ОСОБА_2 і в присутності яких відбиралась розписка від 27.07.2015р. суду пояснили, що оскільки на той час перебували в дружніх відносинах, безпосередньо від ОСОБА_2 були обізнані про мету отримання коштів в позивача, а саме для задоволення потреб сім’ї, ремонт квартири тощо. При цьому, свідок ОСОБА_9 пояснив, що обидва автомобілі НОМЕР_4 та «Skoda», д.н.з. НОМЕР_6 право власності на які зареєстровано за ОСОБА_3, придбавались за рахунок кредиту, а позичені в позивача кошти необхідні були для погашення заборгованості з купівлі цих транспортних засобів. Про непорозуміння в сім’ї ОСОБА_2 не розповідав, тоді як в 2013р. спільно з дружиною перебував у нього на весіллі.

Кожен з відповідачів підтвердив, що проживають вони разом, в тому числі станом на 2014 рік. Відповідач ОСОБА_3 підтвердила, що автомобіль НОМЕР_4 придбавався в кредит, проте не надала доказів про погашення цього кредиту у березні 2013р. і тим більше, не надала доказів про доходи або наявність власних заощаджень, які б дозволяли сплатити цей кредит самостійно. Згідно копії долученого до матеріалів справи договору від 01.06.2005р.на виконання ремонтно-будівельних робіт квартири за адресою м. Львів, вул. Корольова, 16/8 (а.с.62), їх вартість становить 75 000 грн. Доказів про проведення розрахунку за таким договором та крім цього, про виконання будівельних робіт суду не надано.

Вказуючи про те, що отримані від позивача кошти відповідачем ОСОБА_2 використані для повернення гонорару за невиконану роботу, останній не підтвердив цю обставину жодними доказами, в тому числі про обсяг коштів, які підлягали поверненню, тоді як його дружина, після закінчення строку повернення коштів за договором від 01.05.2014р., а саме 19.07.2014р. виписала на позивача генеральну довіреність відносно автомобіля НОМЕР_5, яка за її словами призначалась для повернення боргу.

Як вже зазначив суд, ця довіреність не може вважатись фактом часткового виконання грошового зобов’язання однак така поведінка дружини боржника, по-перше, свідчить про обізнаність останньої про боргові зобов’язання її чоловіка, а по-друге, в сукупності з вищенаведеними обставинами вказує на те, що отриманими коштами сім’я відповідачів розпоряджалась спільно та відповідно саме в інтересах сім’ї вони використовувались.

Крім того, навіть у випадку доведення обставин отримання гонорару та обов’язку його повернення, підстави для відмови в задоволенні позову в частині солідарного стягнення заборгованості відсутні, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 61 СК України, об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

В останньому судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 пояснив, що кошти отримував в якості оплати за надання професійних послуг адвоката. Відповідно, такі кошти вважаються спільною сумісною власністю, а обов’язок з їх повернення не може покладатись виключно на одного з подружжя.

Тому, суд критично ставиться до показів свідка ОСОБА_6 в частині того, що в сім’ї існують напружені відносини, а батько не приймає участі в майнових витратах сім’ї, оскільки такі покази жодним чином не підтверджують мети використання коштів відповідачем ОСОБА_2, а саме, як зазначає останній, для власних потреб.

Як наслідок, суд приходить до висновку про недоведеність відповідачами обставин використання коштів не в інтересах сім’ї, у зв’язку з чим заборгованість підлягає стягненню солідарно з двох відповідачів, а позов, відповідно, задоволенню в повному обсязі.

З огляду на те, що грошове зобов’язання між сторонами виражено в іноземній валюті, до стягнення підлягає сума боргу в еквіваленті до національної валюти, що відповідає приписам ст. ст. 192, 524, 533 ЦК України. Станом на дату ухвалення рішення, згідно офіційного курсу НБУ, 49 000 доларів США еквівалентно 1 281 250,19 грн. Саме таку суму неповернутого боргу з відповідачів слід стягнути в примусовому порядку.

У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, суд присуджує стягнення судових витрат з відповідачів. Враховуючи, що ухвалою суду від 03.08.2016р. позивачу відстрочено сплату судового збору в розмірі 6890 грн., відповідно до роз’яснень, наданих в п. 31 Постанови Пленуму ВССУ № 10 від 17.10.2014р. «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», такий судовий збір слід стягнути з відповідачів в дохід держави.

При цьому, оскільки ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 12.08.2016р. (а.с.29) задоволено заяву про забезпечення позову, судовий збір за подання такої заяви в розмірі 275,60 грн., сплата якого підтверджується відповідною квитанцією (а.с.25), належить стягнути на користь позивача з відповідачів в рівних частках з кожного, а саме по 137,80 грн.

Керуючись ст. ст. 12,81,82,141,223,263-265,268 ЦПК України, ст.ст. 3, 11, 15, 16, 218, 231, 244, 526, 541, 543, 545, 610, 625, 629, 1046, 1049, 1050, 1051 ЦК України, суд, –

в и р і ш и в:

Позов задовольнити.

Стягнути солідарно з ОСОБА_2 (зареєстрований: ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_7), ОСОБА_3 (зареєстрована ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_8) на користь ОСОБА_5 (зареєстрований: м. Львів, Героїв УПА, 73 корп. 10, ідентифікаційний номер НОМЕР_9) суму заборгованості за договорами позики від 01.05.2014 року та від 27.07.2015 року в загальному розмірі 49 000 доларів США, що станом на дату ухвалення рішення згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 1 281 250,19 грн. (один мільйон двісті вісімдесят одна тисяча двісті п’ятдесят грн. дев’ятнадцять коп.).

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 3445 грн. судового збору.

Стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави 3445 грн. судового збору.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 275,61 грн. судового збору.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 275,61 грн. судового збору.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області шляхом подачі апеляційної скарги в порядку та строки передбачені ст. ст. 354,355 ЦПК України, пп.15.5 п. 15 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 31 травня 2018 року.

Суддя:                                                                Леньо С. І.