УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №296/11577/15-ц Головуючий у 1-й інст. Галасюк Р. А.

Категорія 27   Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2018 року Апеляційний суд Житомирської області у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,  

                                 суддів:  Талько О.Б., Коломієць О.С.,

з участю секретаря судового засідання Пеклін Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі

цивільну справу №296/11577/15-ц за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" про визнання кредитного договору недійсним

за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк"

на заочне рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 09 жовтня 2017 року, яке ухвалене під головуванням судді Галасюка Р.А. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк» або банк). Просила визнати недійсним кредитний договір від 03 серпня 2007 року, укладений між нею та Відділенням «Бердичівське» філії Житомирське регіональне управління» Закритого акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», правонаступником якого є відповідач. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 03 серпня 2007 року уклала кредитний договір, за умовами якого отримала на споживчі цілі 27 000 дол. США, а також на сплату страхових платежів 2 710 дол. США, зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 1,5 % від суми виданого кредиту в момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати. Кінцевий термін повернення - 02 серпня 2017 року. Вважає, що кредитний договір не містить істотних умов, передбачених для такого виду договорів. Зокрема, не встановлено умов надання кредиту, відсутні умови щодо вимог виникнення іпотечного боргу, не встановлено інфляційне застереження. У кредитному договорі не враховані вимоги законодавства про захист прав споживачів, зокрема, частин другої та четвертої ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів». Пункти 7.1 та 4.1 кредитного договору не відповідають нормам законодавства і порушують її права. Так, банк приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту, нав’язав винагороди за надання фінансового інструменту. Безпредметність удаваної щомісячної послуги щодо надання кредитних ресурсів, яку вона фактично не споживає. Приховавши у вигляді щомісячної комісійної винагороди фактично плату за користування кредитом, не зробивши реального розрахунку такої плати, банк здійснив її обман, як позичальника. Встановлення в договорі пені в розмірі 0,15% від простроченого платежу, але не менше 1 гривні, за кожний день прострочки суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин та принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства. Окрім того, банк не повідомив її про можливі настання валютних ризиків. У гривні сума, яку вона позичала у банку, перевищила у три рази.

Заочним рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 09 жовтня 2017 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 06 грудня 2017 року, позов задоволено. Кредитний договір від 03 серпня 2007 року, укладений між відділенням «Бердичівське» філії Житомирське регіональне управління» Закритого акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» та ОСОБА_1, визнано недійсним. Вирішено питання судових витрат.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ПАТ КБ «Приватбанк» подало апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Зазначає, що перед укладенням кредитного договору банк у письмовій формі надав позичальнику всю інформацію, передбачену Законом України «Про захист прав споживачів». На момент укладення договору між сторонами були узгоджені всі істотні умови та ОСОБА_1 жодних зауважень щодо змісту договору не мала. Протягом тривалого часу вона виконувала умови кредитного договору, що свідчить про її згоду та визнання його умов. У випадку незгоди із умовами кредитного договору позичальник має право відкликати свою згоду на укладення договору, проте ОСОБА_1 таким правом не скористалася. Вважає, що суд не з’ясував відповідність експертного висновку Рекомендаціям та Інструкції і дійшов передчасного висновку про обґрунтованість позовних вимог. Окрім того позивач пропустила строк позовної давності, а суд першої інстанції на таку обставину уваги не звернув.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до положень ст.367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що 03 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк», правонаступником якого є відповідач, та ОСОБА_2 укладений кредитний договір №ZRSWGA00000187, за умовами якого позивач отримала кредит у сумі 27 000 дол. США на споживчі цілі, а також 2 710 дол. США на сплату страхових платежів (а.с.12-16, 113 т.1).

Як убачається із копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії 1-ТП №028248 у 2008 році після реєстрації розірвання шлюбу позивачу присвоєно прізвище «Юхимчук» (а.с.121 т.1).

У пункту 7.1 кредитного договору також вказується на те, що кошти надані банком зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірів 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом; винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 1,5% від суми виданого кредиту в момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати. Пунктом 7.4 кредитного договору встановлено, що за порушення зобов’язань по погашенню кредиту позичальник сплачує відсотки у розмірі 2,40 % на місяць.

Як убачається із матеріалів справи позивач з часу отримання кредитних коштів (з 2007 року) та до 24 вересня 2014 року сплачувала заборгованість за кредитним договором.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) розтлумачено, що дія положень п.п.22,23 ст.1, ст.11, ч.8 ст.18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до змісту частини другої ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов’язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов’язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; г) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов’язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови визначені законодавством (абзац третій частини четвертої ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

Відповідно до частини першої ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першої-третьою, п’ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

Матеріалами справи не підтверджується, що перед укладенням сторонами кредитного договору відповідач у письмовій формі надав позивачу в повному обсязі всю необхідну інформацію, передбачену Законом України «Про захист прав споживачів», у тому числі, про орієнтовну сукупну вартість кредиту, що сторони узгодили річну відсоткову ставку. Окрім того, в оспорюваному договорі не зазначено детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача. Відтак, перед укладенням договору банк не виконав всі вимоги, встановлені ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та положеннями Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року №168, а тому вимоги щодо визнання недійсним пункту 7.1 кредитного договору є обґрунтованими.

Разом із тим, банком під час розгляду спору в суді першої інстанції заявлено про застосування позовної давності (а.с.34 т.1). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя ст.267 ЦК України).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із сплином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93,22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії).

Відповідно до частини першої ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Позивач стверджує, що про введення її банком в оману дізналася у 2015 році, коли останній у іншій справі звернувся до неї із позовом про стягнення кредитної заборгованості за вищевказаним кредитним договором, а адвокат їй вказала на непрозорість умов договору.

Проте, позивач не довела належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами того факту, що про порушення свого цивільного права вона не могла дізнатися раніше, адже договір складений в трьох екземплярах, один із яких знаходиться у позивача, оскільки копію договору ОСОБА_1 приєднала до матеріалів даної цивільної справи при зверненні її до суду із даним позовом. Договір укладений у 2007 році. Перешкод у зверненні за правничої допомогою до адвоката принаймні з 2007 року не доведено. Звернення банка до суду в 2015 році із позовом про стягнення заборгованості стало лише поштовхом для вибудовування позиції захисту, а тому позивач інформацію про порушення свого права (про стан своїх майнових прав) могла отримати з 2007 року, тобто з часу укладення кредитного договору.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша ст.257 ЦК України). ОСОБА_1 звернулася до суду із відповідним позовом лише у жовтні 2015 року, тобто попустивши трирічний строк позовної давності (03серпня 2007 року + 3 роки = 03 серпня 2010 року) на п’ять років, а тому апеляційний суд відмовляє позивачу в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним пункту 7.1 кредитного договору за пропуском строку позовної давності.

Позивач не просить поновити строк позовної давності, оскільки вважає, що його не пропустила.

Пунктом 4.1 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого зобов’язання, передбаченого п.п.2.2.2,2.2.3 даного кредитного договору, банк має право нараховувати, а позичальник зобов’язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожний день прострочки.

Відповідно до частин першої та другої ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача.

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Отже, неустойка є засобом розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов’язання. Нарахування неустойки на невиконане в повному обсязі прострочене зобов’язання не суперечить нормам діючого матеріального права.

Підвищення курсу іноземної валюти не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Незмінюваність курсу гривні відповідно до іноземних валют, зокрема до долара США, законодавчо не закріплена. Нестабільність курсу гривні відносно до долара США є загальновідомим фактом, який не міг бути невідомим позивачу.

Позивач при укладенні кредитного договору мала можливість ознайомитися з його умовами та не погодитися чи відмовитися від укладення договору. Окрім того, у разі незгоди з умовами кредитного договору позичальник мала можливість скористатися своїм правом, визначеним ч.6 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якого споживач має право протягом 14 календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Проте вона таких дій не вчинила. Натомість позивач підписала договір, отримала кредитні кошти та вносила проплати до вересня 2014 року, тобто договір сторонами виконувався.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами.

Так, розділ четвертий кредитного договору містить окрім пункту 4.1 також пункт 4.2, який передбачає, що у випадку невиконання банком зобов’язань по видачі кредиту згідно п.2.1.1 даного кредитного договору за умови виконання позичальником зобов’язань, передбачених п.2.2.7 даного договору, банк сплачує позичальникові пеню в розмірі 0,1% від несвоєчасно виданої суми кредиту за кожний день прострочення виконання даного зобов’язання.

Наявність вищевказаного пункту в кредитному договорі спростовує доводи позивача про істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на її шкоду. За відсутності наслідку принцип добросовісності у пункті 4.1 кредитного договору не порушено, а тому п.4.1 кредитного договору є справедливим у розумінні ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Із огляду на вищевикладене відсутні правові підстави визнати пункт 4.1 кредитного договору недійсним, а тому апеляційний суд відмовляє у задоволенні вимоги про визнання пункту 4.1 кредитного договору недійсним за безпідставністю або по суті.

Відповідно до ст.376 ЦПК України апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове судове рішення, яким відмовляє у задоволенні позову.

Судовий збір у сумі 960 грн., який понесений банком за подання апеляційної скарги, компенсується останньому за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, оскільки позивач звільнена від таких витрат частиною третьою ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» (ст.141 ЦПК України, а.с. 243 т.1).

Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" задовольнити частково.

Заочне рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 09 жовтня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним пункту 7.1 кредитного договору від 03 серпня 2007 року №ZRSWGA00000187 відмовити за пропуском строку позовної давності.

У задоволенні решти вимог відмовити за безпідставністю.

Компенсувати за рахунок держави Публічному акціонерному товариству комерційному банку "Приватбанк" (м. Київ, вул. Грушевського, 1Д, ідентифікаційний код: 14360570) судові витрати у розмірі 960 грн. в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 04 червня 2018 року.

Головуюча Судді: