Справа №483/1795/17 15.05.2018

Провадження №22-ц/784/766/18

Провадження №22-ц/784/766/18

Категорія 54

П О С Т А Н О В А

Іменем України

15 травня 2018 року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Галущенка О.І. та Кушнірової Т.Б.,

із секретарем судового засідання: Цуркан І.І.,

за участі представників: позивачам - ОСОБА_1, відповідача - Клис Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 483/1795/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення, яке постановив Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області під головуванням судді Казанлі Людмили Іванівни о 11 годині 26 хвилині у приміщенні цього суду 14 березня 2018 року за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2017 р. ОСОБА_3 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» (далі - ПАТ «Миколаївобленерго») про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивовано тим, що згідно наказу Міністерства оборони України від 15 червня 2017 р. № 400 позивач був призваний на військову службу в Збройні Сили України за призовом осіб офіцерського складу строком на 18 місяців. На момент призову він працював на посаді електромонтера з експлуатації мереж ІІІ групи кваліфікації в ПАТ «Миколаївобленерго». Наказом № 864-К від 19 червня 2017 р. він був звільнений з роботи за п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Посилаючись на вказані обставини, позивач вважає вказане звільнення незаконним, таким що суперечить положенням ч. 3 ст. 119 КЗпП України, та просить поновити його на посаді електромонтера з експлуатації мереж ІІІ групи кваліфікації ПАТ «Миколаївобленерго» та стягнути середній заробіток з дня звільнення по день поновлення на роботі.

В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 березня 2018 р. в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, звільнення позивача проведено відповідно до вимог закону, оскільки його було призвано на військову службу не під час мобілізації та не в особливий період, а тому він не має права на гарантії щодо збереження місця роботи, визначені ст. 119 КЗпП України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 вказує, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права й просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд помилково встановив, що в Україні на час призову позивача на військову службу не діє особливий період, а тому невірно дійшов висновку про законність дій відповідача щодо звільнення позивача.

Від ПАТ «Миколаївобленерго» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому воно просить залишити рішення суду без змін, а скаргу - без задоволення, оскільки вважає вимоги, викладені в скарзі, необґрунтованими, а рішення - правомірним, прийнятим з дотриманням матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню із таких підстав.

Відповідно до частини 1, 2, 5 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону вказане рішення суду першої інстанції не відповідає.

Підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення в силу п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є, серед інших, неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч. 2 ст. 376 ЦПК України).

Як встановив суд першої інстанції і таке підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_3 з 10 квітня 2017 р. працював на посаді електромонтера з експлуатації мереж ІІІ групи кваліфікації в ПАТ «Миколаївобленерго» ( структурний підрозділ - група з ремонту та технічного обслуговування розподільних мереж 10/0,4 кВ філії Очаківського району Південного округу).

Наказом Міністерства оборони України № 400 від 15 червня 2017 р. ОСОБА_3 призвано на військову службу за призовом осіб офіцерського складу до Збройних сил України строком на 18 місяців.

Відповідно до витягу з наказу начальника Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного № 149 від 20 червня 2017 р. ОСОБА_3 зараховано до списків особового складу Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного та на всі види забезпечення з 20 червня 2017 р.

Наказом генерального директора ПАТ «Миколаївобленерго» № 864-К від 19 червня 2017 р. ОСОБА_3 звільнений з посади за п. 3 ст. 36 КЗпП України.

З наказом про звільнення відповідача ознайомлено 19 жовтня 2017 р.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу, є підставою для припинення трудового договору.

Відмовляючи в позові, суд вважав, що позивач не має права на гарантії, надані ст. 119 КЗпП України щодо збереження місця роботи, оскільки на час проходження ним військової служби мобілізація не проводилась, особливий стан не запроваджувався.

Такий висновок суду є помилковим, ґрунтується на помилковому тлумаченні норм права, що регулює спірні правовідносини, а саме - правовідносини, що виникли у зв'язку із проходженням позивачем військової служби.

Як визначено ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

В силу ч. 2 ст. 2 цього Закону проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Серед видів військової служби закон передбачає військову службу за призовом осіб офіцерського складу (ч. 6 ст. 2 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).

Згідно із ч. 7 ст. 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» для громадян України, які призвані на військову службу, встановлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб офіцерського складу, які проходять військову службу за призовом, - до 18 місяців;

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції, яка діє з р., тобто на час призову позивача на військову службу) працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» і «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали, на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

З аналізу наведених положень закону можна зробити висновок, що державою надані гарантії особам, призваним на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, у вигляді збереження на час служби місця роботи по день фактичного звільнення зі служби і такі гарантії не залежать від того, чи проходив призов вказаних осіб під час мобілізації або на особливий період, оскільки законодавець пов'язує надання вказаних гарантій від умов проходження військової служби (під час мобілізації або в особливий період) з іншими категоріями військовослужбовців та інших видів військової служби.

За такого висновок суду про відсутність підстав для збереження за позивачем робочого місця на період проходження військової служби та правомірність його звільнення з роботи суперечить чинному законодавству.

Отже, на позивача поширюються гарантії, визначені чч.. 3,4 ст.119 КЗпП України.

За такого суд помилково застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а тому дійшов помилково висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що при звільненні позивача роботодавцем було порушено норми трудового законодавства та за таких обставин, погоджується з доводами апеляційної скарги та відхиляє викладені у відзиві на апеляційну скаргу відповідача аргументи.

Також колегія суддів не погоджується з висновками суду щодо відсутності підстав вважати, що на час проходження військової служби позивачем в Україні не діє особливий період, та посилання на ці обставини у відзиві на апеляційну скаргу.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом ст. 3 Закону України «Про оборону України» підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Тобто, особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

За змістом листа Міністерства оборони України від 01 жовтня 2015 року № 322/2/8417 відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» з моменту оголошення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014 в Україні настав особливий період. Скасування особливого періоду буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на сході України. На даний час в Україні діє особливий період.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені ст. 19 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Указом виконуючого обов'язки Президента України від 17 березня 2014 р. № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 р., прийняте в межах конституційних повноважень рішення про часткову мобілізацію військовослужбовців строком на 45 діб.

Таким чином, з дня публікації вказаного вище Указу, тобто з 18 березня 2014 р., почався особливий період, рішень про закінчення якого, на час розгляду справи, Президент України не приймав.

Указами Президента України від 06.05.2014 року, від 21 липня 2014 р. та від 14 січня 2015 р. також оголошувалася часткова мобілізація військовослужбовців у декілька черг, які були у подальшому звільнені у запас.

Останнє рішення про звільнення у запас військовослужбовців, які були призвані на час мобілізації на особливий період під час третьої черги часткової мобілізації було прийняте Указом Президента України № 441/2016 від 26 вересня 2016 р .

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, після видачі цих Указів, Президент України не приймав.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 р., яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 р., констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Разом з тим, запровадженні Радою національної безпеки та оборони України рішення щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору.

Зважаючи на те, що рішення про закінчення особливого періоду, який був оголошений в Україні з 18 березня 2014 р., рішення про демобілізацію усіх призваних на службу військовослужбовців, в тому числі, які проходять таку службу за контрактом та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, Президентом України не приймалися, у державі і досі існує кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, тобто діє особливий стан.

Частинами 1, 2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У зв'язку із встановленням незаконності звільнення позивача в силу положень ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України є підстави для поновлення останнього на роботі з 19 червня 2017 р.

Також підлягають задоволенню позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, тобто за період з 19 червня 2017 р. по 15 травня 2018 р. включно, що становить 225 робочих днів.

При цьому колегія суддів не бере до уваги наданий представником позивача розрахунок заборгованості із заробітної плати, доданий до апеляційної скарги, який зроблений за період: з дня звільнення по день ухвалення рішення судом першої інстанції, оскільки судом першої інстанції в позові відмовлено, рішення про поновлення на роботі ОСОБА_3 ухвалено 15 травня 2018 р., у позовній заяви ним були заявлені вимоги про стягнення середнього заробітку до дня поновлення на роботі. Такий висновок узгоджується з приписами ст. 367 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Для здійснення розрахунку середнього заробітку слід керуватися положеннями Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 р. № 100 (далі - Порядок).

Зокрема, відповідно до абзаців 3, 4 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу п. 4 цього Порядку.

Відповідно до п. 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

В силу пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням

заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідачем суду надано розрахунок середньоденної заробітної плати позивача, проведений відповідно до Порядку.

Розрахований таким чином середньоденний заробіток ОСОБА_3 становить 247 грн. 92 коп. (.а.с 40).

За такого заробіток, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за весь час вимушеного прогулу, становить 55 782 грн. (225 дня х 247,92 грн.).

За такого рішення суду в силу п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України необхідно скасувати, постановити по справі нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що рішення суду підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, необхідно відповідно й змінити розподіл судових витрат, здійснений судом першої інстанції, а саме - з відповідачів не підлягає стягненню судовий збір за вирішення даних позовних вимог.

Також необхідно провести розподіл судових витрат - сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

В силу ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 6 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З аналізу наведених норм колегія суддів приходить до висновку, що оскільки позивач в силу п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору за даним позовом, такий збір, який підлягав сплаті як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції необхідно стягнути з відповідача, що за ставками, визначеними підпунктом 1 пункту 1 та пункту 6 ч. 1 ст. 4 вказаного закону та які діяли на час звернення з даним позовом, становлять: за розгляд справи судом першої інстанції - 1280 грн. (по 640 грн. за вимоги немайнового характеру (поновлення на роботі) та майнового характеру (стягнення заробітної плати), за розгляд справи судом апеляційної інстанції - 1920 грн. (150% х 1280 грн), а всього - 3 200 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 березня 2018 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.

Поновити ОСОБА_3 на посаді електромонтера з експлуатації роздільних мереж ІІІ групи кваліфікації Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» (назва структурного підрозділу - група з ремонту та технічного обслуговування розподільних мереж 10/0,4 кВ філії Очаківського району Південного округу) з 19 червня 2017 року.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» на користь ОСОБА_3 55 782 (п'ятдесят п'ять тисяч сімсот вісімдесят дві) грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 19 червня 2017 року по 15 травня 2018 року без врахування утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго» в дохід держави 3 200 (три тисячі двісті) грн. судового збору за вирішення справи в судах першої та апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: О.І. Галущенко

Т.Б. Кушнірова

___________________________________________________

Повний текст постанови виготовлений 16 травня 2018 року