Постанова

Іменем України

10 травня 2018 року

м. Київ

справа № 705/175/14-ц

провадження № 61-2571 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Лесько А. О.,МартєваС. Ю., Пророка В. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_6,

відповідач-ОСОБА_7,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області у складі судді Мазуренко Ю. В. від 17 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області у складі суддів Гончар Н. І., Корнієнко Н. В., Ювшина В. І., від 17 травня 2016 року.

Встановив:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу і визнання нерухомого майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Позовна заява ОСОБА_6 мотивована тим, що з 1995 року він проживав з відповідачем ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. 19 грудня 2000 року вони за спільні кошти придбали будинок по АДРЕСА_1 який оформлено на ОСОБА_7 Вказаний будинок протягом 2000-2013 років було відремонтовано, споруджено господарські споруди, тощо, внаслідок чого значно збільшилася його вартість. У січні 2003 року між позивачем і відповідачем було зареєстровано шлюб, який розірвано за рішенням суду в 2010 році. З моменту придбання спірного будинку сторони проживають у ньому разом з дочку ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1. ОСОБА_6 зазначає, що відповідач з 2013 року провокує на конфліктні ситуації з метою унеможливлення їх спільного проживання і це стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.

На підставі наведеного ОСОБА_6 просив суд встановити факт спільного проживання чоловіка (ОСОБА_6) та жінки (ОСОБА_7.) однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1995 року і визнати будинок по АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2016 року в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що до сімейних відносин, які вже існували до 01 січня 2004 року, норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються лише в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Встановлювати факт спільного проживання сторін з 1995 року не можна, оскільки за діючим на той час законодавством України встановлення такого факту заборонялось.

Нормами діючого станом на 1995-2003 роки Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) не було передбачено виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку в спірному майні, набутому до 01 січня 2004 року, така особа має надати суду належні та допустимі докази про власну участь у набутті цього майна, чого позивачем у справі не зроблено, тому суд дійшов висновків про відсутність підстав для визнання права власності на половину спірного майна за ОСОБА_6

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 17 травня 2016 року рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про неможливість встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період з 1995 року по січень 2003 року, оскільки нормами цивільно-процесуального законодавства, які діяли на той час, встановлення такого факту передбачено не було, а норми ЦПК України 2004 року до даних правовідносин застосуванню не підлягають.

Оскільки нормами чинного в 1995-2003 роках КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, доказів того, що належний відповідачеві житловий будинок АДРЕСА_1 суттєво збільшився в своїй вартості в результаті трудових або грошових затрат ОСОБА_6 останній суду не надав, колегія суддів апеляційного суду погодилася з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання спірного будинку об'єктом права спільної власності подружжя.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 травня 2016 року і ухвалити у справі нове рішення суду про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки доказам позивача про збільшення вартості спірного нерухомого майна як за час, що передував шлюбу сторін та під час дії КпШС України, так і за час перебування сторін в шлюбі та в період дії СК України. За правилами статей 22, 25 КпШС України, 62, 74 СК України спірне нерухоме майно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя через істотне збільшення його вартості внаслідок трудових та грошових затрат позивача, однак суди при розгляді справи не розмежували правовідносини сторін в часі та не застосували належних норм права при вирішенні спору. Також ОСОБА_6 посилається на наявність у матеріалах справи достатньої кількості доказів на підтвердження обставин позову про проживання сторін у фактичних шлюбних стосунках з 1995 року, а також про придбання спірного нерухомого майна за кошти позивача. Як наслідок, ОСОБА_6 вважає висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність та безпідставність позову помилковими.

Правом на подачу відзиву (заперечень) на касаційну скаргу інші учасники справи не скористалися.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до положень статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

18 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.

Відповідно до статей 16, 17 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю). В інших випадках спільна власність громадян визнавалась частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Відповідно до статей 128, частини третьої статті 240 ЦК УРСР 1963 року, який був чинним до 01 січня 2004 року, визначалось, що право власності в набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Установлено, що договір купівлі-продажу спірного будинку по АДРЕСА_1 укладено 19 грудня 2000 року, тобто із цієї дати у ОСОБА_7 виникло право власності на спірне майно.

Касаційна скарга не містить посилань на спростування обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій щодо неможливості встановлення факту спільного проживання однією сім'єю позивача та відповідача без реєстрації шлюбу в період з 1995 року по січень 2003 року з тих підстав, що чинним на той час законодавством не було передбачено можливості встановлення таких фактів. Такі висновки судів є правильними по суті та обґрунтованими.

Виходячи з наведеного, обґрунтування позову про правовий режим спірного нерухомого майна як спільної сумісної власності сторін у справі в момент придбання такого майна в 2000 році, є безпідставними.

Підстави вважати, що спірний будинок в момент його придбання у 2000 році став об'єктом права спільної часткової власності сторін у справі також відсутні, оскільки судами попередніх інстанцій не встановлено факту участі позивача працею й коштами у набутті ОСОБА_7 у власність спірного майна, а суд касаційної інстанцій не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи (частина перша статті 400 ЦПК України).

Посилання касаційної скарги ОСОБА_6 на збільшення вартості спірного нерухомого майна за рахунок його коштів та праці під час дії КпШС України та СК України, а також наявність підстав для трансформації правового режиму такого майна з об'єкту права приватної власності відповідача в об'єкт права спільної сумісної власності подружжя є безпідставними у зв'язку з таким.

Згідно зі статтею 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Аналогічні положення містить стаття 60 СК України.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (частина перша статті 24 КпШС України). Такі ж положення закріплені у статті 57 СК України.

Частиною першою статті 25 КпШС України визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Аналогічні положення містить стаття 62 СК України.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» судам роз'яснено, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС України).

З висновку щодо застосування норм права, викладеному у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року, справа № 6-1447цс17, слідує, що для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Відповідно до положень частини третьої статті 10 ЦПК України (в редакції, чинній станом на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог статей 57-60 ЦПК України (у такій самій редакції).

За таких наведених обставин, для застосування передбачених статтею 62 СК України чи статтею 25 КпШС України правил і наслідків, позивач має довести перед судом крім іншого факт збільшення вартості майна та істотність такого збільшення. Належними доказами на підтвердження цих обставин є документи, які нададуть змогу зробити порівняльний аналіз вартості спірного майна до моменту збільшення його цінності та після цього.

Суди попередніх інстанцій оцінили зібрані у справі докази та дійшли висновків про відсутність належних і допустимих доказів, необхідних для застосування положень статті 62 СК України та статті 25 КпШС України до спірних правовідносин, а за правилами частини першої статті 400 ЦПК України (тут і далі ЦПК України в чинній редакції) суд касаційної інстанцій не наділений процесуальними повноваженнями щодо переоцінки зібраних у справі доказів.

Слід зазначити, що касаційна скарга не містить посилань на помилкову/неправильну оцінку судами попередніх інстанцій доказів, порушення правил щодо належності і допустимості доказів у контексті наведених вище роз'яснень, а тому відсутні підстави вважати, що висновки судів про недоведеність та безпідставність позову є помилковими.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, а також висновків судів про недоведеність і безпідставність позову, то судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій за правилами статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Враховуючи, що судові рішення міськрайонного та апеляційного судів слід залишити без змін, а скаргу без задоволення, суд касаційної інстанції не має підстав для зміни розподілу судових витрат, понесених сторонами при розгляді справи судами попередніх інстанцій. Судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на особу, яка подала касаційну скаргу. Іншими учасниками справи не заявлено до відшкодування судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України,

Постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 травня 2016 року залишити без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги покласти на ОСОБА_6.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А.О. Лесько

С.Ю. Мартєв

В.В. Пророк

І.М. Фаловська