Постанова

Іменем України

10 травня 2018 року

м. Київ

справа № 357/12762/15-ц

провадження № 61-8069св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Журби С. О., Суханової Є. М.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2. і просила визнати спільним сумісним майном сторін квартиру АДРЕСА_1 та визнати за нею право власності на 1/2 частину цієї квартири.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 23 серпня 1996 року до 09 жовтня 2012 року. В цей період ними було придбано спірну квартиру, яка зареєстрована на відповідача. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 не визнає права спільної власності подружжя на квартиру. Тому просила задовольнити позов.

Заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2015 року у складі судді Гапоненко А. П. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаної квартири. Стягнуто з ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1 1 500 грн сплаченого судового збору та 400 грн за розміщення оголошення в газеті, всього стягнуто 1 900 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов є обґрунтованим, оскільки в період перебування у шлюбі 17 квітня 2007 року сторони за спільні кошти сім'ї придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу та реєстрацією права власності на нерухоме майно. Тому спірна квартира є спільною власністю сторін.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2. задоволено частково, заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2015 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано 35,19 % квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частину спірної квартири. В решті позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 на підставі договору дарування належала квартира АДРЕСА_2, яку він продав 17 квітня 2007 року за 194 425 грн. Ці кошти були використані для придбання в той же день спірної квартири за 300 000 грн. Спільним майном подружжя є 105 575 грн, за які придбано 35,19 % спірної квартири. Відповідно частка кожного з подружжя становить 17,595 % спірного майна. Виходячи з вимог частини третьої статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України) суд збільшив частку ОСОБА_1 у спільному майні подружжя до 1/5 частки з урахуванням того, що з нею проживають діти, а аліментів на їх утримання, присуджених рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 жовтня 2013 року, недостатньо для їхнього фізичного та духовного розвитку.

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргуна рішення Апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати це рішення і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що як квартира АДРЕСА_3, так і квартира АДРЕСА_4 у цьому ж будинку були придбані за спільні кошти подружжя. Однак задля економії коштів квартира АДРЕСА_5 була оформлена на відповідача шляхом укладення договору дарування. Суд апеляційної інстанції прийняв як доказ договір завдатку від 10 квітня 2007 року, укладений між відповідачем, одним з майбутніх продавців та агентством нерухомості, проте не взяв до уваги нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 17 квітня 2007 року, згідно з яким продаж квартири АДРЕСА_5 було здійснено не за 38 500 доларів США, а за 18 976 грн.

У грудні 2016 року ОСОБА_2 подав заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що згідно з договором дарування від 08 грудня 2000 року він отримав у дар квартиру АДРЕСА_3, яка відповідно до статті 57 СК України є його особистою власністю. Вказану квартиру він продав 17 квітня 2007 року за 38 500 доларів США, що підтверджується договором купівлі-продажу, угодою про завдаток та його розпискою, довідкою агенції нерухомості, а також публікаціями у місцевих газетах оголошень про продаж аналогічних однокімнатних квартир. 16 квітня 2007 року він отримав позику за місцем роботи у розмірі 5 тис. грн, що підтверджується договором займу та довідкою про видачу йому цих грошових коштів. У день продажу квартири АДРЕСА_5 ним було придбано спірну квартиру за 300 тис. грн. На її придбання були використані його особисті грошові кошти, тому вона є його особистою приватною власністю. Апеляційний суд обґрунтовано взяв до уваги його доводи про продаж квартири АДРЕСА_5 і придбання спірної квартири в один день, вказані об'єкти нерухомості знаходяться в одному будинку, тому такої великої різниці в їх ціні (18 926 грн (ціна продажу квартири АДРЕСА_5, зазначена у договорі від 17 квітня 2007 року) і 300 тис. грн (ціна придбання квартири АДРЕСА_4, зазначена у договорі від 17 квітня 2007 року) об'єктивно не могло бути.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

09 лютого 2018 року справу № 257/12762/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 серпня 1996 року, який розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 жовтня 2012 року.

У період шлюбу в сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3, а ІНФОРМАЦІЯ_1 року - донька ОСОБА_4, на утримання яких відповідач сплачує позивачу аліменти у розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку за рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 жовтня 2013 року.

На підставі договору дарування від 08 грудня 2000 року відповідачу належала квартира АДРЕСА_3.

За договором купівлі-продажу від 17 квітня 2007 року відповідач продав вищевказану квартиру за 194 425 грн, що еквівалентно 38 500 доларам США.

Отримані від продажу грошові кошти, які були особистим майном ОСОБА_2., використані для придбання спірної квартири АДРЕСА_1 за 300 тис. грн, яка у подальшому була зареєстрована на відповідача.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Продаж належної відповідачу на праві власності квартири АДРЕСА_2 Київської за 194 425 грн підтверджується угодою про завдаток від 10 квітня 2007 року та довідкою Агентства нерухомості «Наша оселя» від 16 вересня 2016 року.

Встановивши вищевказані обставини, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що вказана у договорі купівлі-продажу спірної квартири ціна у розмірі 18 926 грн не відповідає її дійсній вартості, оскільки повністю спростовується дослідженими доказами.

Разом з тим отримані відповідачем грошові кошти у розмірі 5 тис. грн за договором займу від 16 квітня 2007 року є спільною власністю подружжя на підставі статті 61 СК України, оскільки набуті ОСОБА_2 у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Отже, спільним майном подружжя є 105 575 (300 000 - 194 425) грн., за які придбано 35,19% (105 575 : 300 000 х 100 ) спірної квартири. Відповідно частка кожного з подружжя становить 17,595 (35,19 : 2) % спірного майна.

Згідно з частиною третьою статті 70 СК України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Встановивши, що з ОСОБА_1 проживають діти, а аліментів на їх утримання недостатньо для їхнього фізичного та духовного розвитку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про збільшення частки позивача у квартирі АДРЕСА_1 до 1/5.

Апеляційний суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304, 316 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що квартира АДРЕСА_3 була придбана за спільні кошти подружжя, однак задля їх економії ця нерухомість була оформлена на відповідача шляхом укладення договору дарування, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Договір дарування квартири АДРЕСА_5 від 08 грудня 2000 року в установленому законом порядку (статті 203, 215 ЦК України) не визнаний недійсним, тому в апеляційного суду не було підстав вважати, що вказаний договір було укладено з метою приховання договору купівлі-продажу.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження суду апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи заявника не спростовують висновків апеляційного суду, наведених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення, і зводяться до переоцінки доказів.

В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук

Судді:В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

О. В. Ступак