ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2018 рокуЛьвів№ 876/10820/17

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

          головуючого судді Довгополова О.М.,

          суддів Гудима Л.Я., Святецького В.В.,

з участю секретаря судового засідання Копанишин Х.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії ,-

суддя (судді) в суді першої інстанції – ОСОБА_2

час ухвалення рішення: 12:23:56 год.,

місце ухвалення рішення - м. Тернопіль,

дата складання повного тексту рішення – 03.10.2017 року,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом, уточненим заявою про зміну позовних вимог від 05 вересня 2017 року, яким просив визнати протиправним та скасувати рішення виконуючого обов’язків начальника Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області ОСОБА_3 від 07.07.2017 В-5865/0-2124/6-17 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтованою площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території с. Возилів Бучацького району Тернопільської області. А також зобов’язати Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 та прийняти рішення про надання дозволу ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтованою площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території с. Возилів Бучацького району Тернопільської області (а. с. 60-72).

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року позов задоволено повністю.

Постанова мотивована тим, що правові відносини між позивачем та відповідачем щодо отримання/надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства виникли до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 року №413, а тому до даних правовідносин вказана постанова застосовуватися не може.

Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, з посиланням на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що зобов’язання судом першої інстанції прийняти рішення про надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є перевищенням судом повноважень, оскільки адміністративний суд не повинен втручатись у дискреційні повноваження суб’єкта владних повноважень. Також вказує, що вимога позивача щодо зобов’язання відповідача прийняти рішення про надання йому дозволу на розроблення документації із землеустрою не відповідає вимогам законодавства в частині порушення виключних повноважень Головного управління Держгеокадастру як розпорядника земель сільськогосподарського призначення державної власності і є неправомірною.

Позивач подав до суду заперечення на апеляційну скаргу, в якому покликається на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та просить залишити його без змін.

Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у зв’язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 308 КАС України).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 29 березня 2017 року ОСОБА_1 звернулась із заявою до Головного управління Держгеокадастру України у Тернопільській області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтованою площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території с. Возилів Бучацького району, Тернопільської області. За результатами розгляду зазначеної заяви відповідач відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 31 травня 2017 року №819/735/17, яка набрала законної сили 27 червня 2017 року визнано протиправним та скасовано рішення відповідача від 03.05.2017 №В3288/0-1091/6-17 про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та зобов’язано відповідача повторно розглянути клопотання позивача від 29 березня 2017 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтованою площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території с. Возилів Бучацького району Тернопільської області.

07.07.2017 відповідач прийняв рішення №В5865/0-2124/6-17, яким відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з посиланням на те, що бажана до відведення земельна ділянка відсутня в переліку земельних ділянок, який формується відповідно до Стратегії удосконалення управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 року №413 "Деякі питання удосконалення управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними".

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження, разом з тим, зазначає, що постанова від 07 червня 2017 року №413 не є нормативно-правовим актом, що врегульовує порядок надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо надання земельних ділянок у власність та не прийнята відповідно до певного закону чи на виконання такого закону, яким регулюються вимоги щодо обмеження розташування земельних ділянок, а лише затверджує стратегію (план діяльності на певний період) удосконалення механізму управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і вважає його таким, що відповідає правильно застосованим нормам матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Пунктом «а» частини 3 статті 22 Земельного кодексу України визначено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність громадянам, серед іншого, для ведення особистого селянського господарства.

Згідно з частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни набувають права власності земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

На підставі пункту «б» частини першої статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 гектара.

Тобто, в даному випадку позивачем не порушено вимогу щодо розміру земельної ділянки, про розробку проекту землеустрою якої він просить.

В силу вимог частини 4 статті 122 Земельного кодексу України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до частин 6, 7 статті 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержані безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Підставою відмови у наданні такого дозволу, визначеною частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України, може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, частина сьома статті 118 Земельного кодексу України визначає вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

За своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо надання дозволів на розробку проектів землеустрою є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.

Поряд з цим, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень як у випадку, встановленому згаданою частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.

Втручання у дискреційні повноваження державних органів має місце лише тоді, коли суд приймає рішення замість відповідача, а не коли виносить рішення, яким зобов'язує його прийняти таке рішення. Тобто підміна органів влади відбувається тоді, коли певний дозвіл чи рішення суб'єкта владних повноважень наявні в рішенні суду.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Таким чином, правильним способом захисту порушеного права незважаючи на виключну компетенцію відповідача буде саме зобов’язання відповідача видати необхідний дозвіл.

Щодо відмови відповідача, викладеної у листі від 07.07.2017 №В-5865/0-2124/6-17, суд погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що посилання відповідача у спірному рішенні на постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання удосконалення управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними» від 07.06.2017 №413, як на підставу для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, є необґрунтованим, оскільки вказана постанова набрала чинності 17.06.2017 року (опублікування «Урядовий кур'єр» 2017, №111 від 17.06.2017 року).

Тобто на момент звернення позивача з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (29.03.2017 року) постанова Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 №413 не була прийнята та не набула чинності.

Суб'єкт владних повноважень при розгляді такого клопотання повинен був застосовувати законодавство, чинне на момент звернення особи до Головного управління Держгеокадастру в Тернопільській області (29.03.2017 року), а не на момент прийняття рішення та надання відповіді (07.07.2017 року).

Суд апеляційної інстанції погоджується, що такий спосіб відповідача щодо застосування положень нормативно-правового акту суперечить встановленим нормам законодавства, оскільки згідно рішення Конституційного суду України від 9 лютого 1999 року (справа № 1-7/99) за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Тобто, правові відносини між позивачем та відповідачем щодо отримання/надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства виникли до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 року №413, а тому до даних правовідносин вказана постанова застосовуватися не може.

Суди обох інстанцій погоджуються з твердженнями відповідача, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження, разом з тим, зазначають, що постанова від 07 червня 2017 року №413 не є нормативно-правовим актом, що врегульовує порядок надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо надання земельних ділянок у власність та не прийнята відповідно до певного закону чи на виконання такого закону, яким регулюються вимоги щодо обмеження розташування земельних ділянок, а лише затверджує стратегію (план діяльності на певний період) удосконалення механізму управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними.

Крім того, відповідно до вимог статті 6 Земельного кодексу України виключно до повноважень Верховної ради України віднесено регулювання земельних відносин шляхом прийняття законів.

За встановлених обставин суд вважає, що рішення відповідача щодо відмови у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою про відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території с.Возилів Бучацького району Тернопільської області, не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, визначеним частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав стверджувати про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду – без змін.

Керуючись ст. ст. 139, 308, 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. ст. 316, 321, 322, ч. 1 ст. 325 КАС України, суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року у справі № 819/1331/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її прийняття (проголошення), а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи – протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя ОСОБА_4

судді ОСОБА_5

ОСОБА_6