УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №280/705/17 Головуючий у 1-й інст. Василенко Р. О.

Категорія 44 Доповідач Галацевич О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2018 року Апеляційний суд Житомирської області у складі:

головуючого - судді Галацевич О.М.,

суддів: Григорусь Н.Й., Микитюк О.Ю.,

з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу №280/705/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, третя особа - Орган опіки та піклування Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області про виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітній ОСОБА_6, про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права спільної сумісної власності на нерухоме майно,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1,

на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області, яке ухвалено 17 січня 2018 року, повний текст виготовлено 26 січня 2018 року, суддею Василенком Р.О. у м.Коростишеві,

в с т а н о в и в :

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 та малолітнього ОСОБА_6 із будинку АДРЕСА_1

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що зазначене житлове приміщення надане йому для постійного проживання за рішенням органу місцевого самоврядування. За вказаною адресою він зареєстрував своє постійне місце проживання та проживає з 30.10.1992. На початку 1993 року він дозволив ОСОБА_2 та її дітям ОСОБА_5 та ОСОБА_3 тимчасово проживати у даному будинку на правах тимчасових мешканців. Згодом сім'я ОСОБА_2 збільшилась, ОСОБА_5 у ІНФОРМАЦІЯ_3 народила сина ОСОБА_6, а ОСОБА_3 одружився з ОСОБА_4 При цьому останні своє вселення у будинок з ним не погоджували. На підставі рішення виконавчого органу місцевого самоврядування від 09.10.2015 він приватизував та оформив право власності на будинок, проте відповідачі, перебуваючи у ньому без достатніх правових підстав, перешкоджають йому користуватись своєю власністю, відмовляються добровільно звільнити будинок на його вимогу.

ОСОБА_2 у липні 2017 року звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на будинок №20 по вул.Весняній у с.Продубіївка Коростишівського району Житомирської області (а.с. 14-15). Зазначала, що з 02 жовтня 1991 року вона разом з ОСОБА_1 проживають разом однією сім'єю як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, від спільного проживання мають сина ОСОБА_7. У вересні 1992 року рішенням правління ПП «Полісся» Щиглівської сільської ради Коростишівського району Житомирської області їй та ОСОБА_1 виділено зазначений житловий будинок, у якому вона з ОСОБА_1 та дітьми проживають до цього часу. Вказаний будинок був облаштований ними за спільні кошти та спільною працею і є їх спільною сумісною власністю.

Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 17 січня 2018 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з жовтня 1991 року по 2015 рік. У решті вимог по зустрічному позову щодо визнання житлового будинку розташованого в АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю - відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного та часткового задоволення зустрічного позовів, ухваливши у цій частині нове рішення, яким задовольнити його позов, а у задоволенні зустрічного позову відмовити в повному обсязі.

Вважав, що суд дійшов помилкового висновку про проживання ОСОБА_2 з ним однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1991 року, оскільки зазначені обставини не були доведені у суді належними доказами. Крім того ОСОБА_2 просила встановити такий факт для визнання права власності на спірний будинок, а суд застосував наслідки встановлення цього факту для визнання за нею права користування житловим приміщенням, тобто вийшов за межі позовних вимог. Також суд, не звернув уваги на те, що КпШС України не передбачав можливості встановлення факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання майна спільною сумісною власністю, а норми СК України застосовуються до правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто після 01.01.2004. На його думку, суд не врахував положень судової практики з цього питання та не звернув уваги на перебування його у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 до 09.01.1992. Вважає, що покази свідків на підтвердження спільного проживання з відповідачкою не є належними та допустимими доказами, а посилання на те, що він є батьком ОСОБА_3 спростовуються свідоцтвом про народження останнього. Також, вважає висновки суду про те, що ОСОБА_2 набула право користування спірним житловим приміщенням як член сім'ї наймача не гуртуються на нормах чинного законодавства і наявних матеріалах справи. Судом під час вирішення спору не враховано, що ОСОБА_2 була вселена до спірного приміщення на правах тимчасового мешканця, вона та інші відповідачі мають інше зареєстроване місце проживання, ОСОБА_2 також володіла на правах власника житловим будинком, що розташований на одній вулиці зі спірним будинком, який після відкриття провадження у даній справі подарувала своєму сину ОСОБА_3 На його думку, суд вийшов за межі позовних вимог, зробивши висновок про набуття відповідачами права користування спірним житловим приміщенням, оскільки з такими вимогами останні до суду не звертались. Крім того суд не врахував що за змістом чинного законодавства за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає право користування житловою площею у іншому жилому приміщенні. Суд безпідставно відмовив у виселенні відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посилаючись на те, що на час ухвалення рішення вони не проживають у спірному приміщенні, оскільки на час звернення до суду із позовом відповідачі проживали у будинку без законних підстав, а тому його право на користування будинком підлягало захисту в обраний ним спосіб, шляхом виселення відповідачів. Факт виселення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та виїзд ОСОБА_5 за межі України під час розгляду справи із спірного будинку не може бути підставою для відмови у задоволенні первісного позову, оскільки правовідносини визначалися на час пред'явлення позову.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 апеляційну скаргу підтримав. ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх представник ОСОБА_10 апеляційну скаргу не визнали, посилаючись на її безпідставність. Представник органу опіки і піклування Коростишівської районної державної адміністрації просив розглядати справу у його відсутність, при вирішенні спору покладався на думку суду.

Інші учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з'явились, а тому суд розглянув справу у їх відсутність, що відповідає положенню ч. 2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

За змістом ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 256 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із зустрічним позовом, у порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення факту, у тому числі проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу. Аналогічні положення містяться у п. 5 ч. 1 ст. 315 ЦПК України, який набув чинності з 15.12.2017.

За змістом зазначеної норми в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Факти, що мають юридичне значення, встановлюються в судовому порядку, коли ці факти безпосередньо породжують юридичні наслідки для заявника: право на спадщину; право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, одержання компенсації тощо.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову та частково задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції визнав встановленим той факт, що ОСОБА_1 проживав з ОСОБА_2 однією сім'єю як чоловік і жінка без шлюбу з жовтня 1991 року по 2015 рік та дійшов висновку, що остання разом із свою сім'єю (іншими відповідачами) з цих підстав набули право користування спірним житлом, і припинення сімейних відносин в 2015 році не позбавляє їх права користування цим житловим приміщенням.

Суд апеляційної інстанції не погоджується із такими висновками суду, з огляду на наступне.

Із матеріалів справи вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_3 набуто ОСОБА_1 в процесі приватизації на підставі рішення виконавчого комітету Щиглівської сільської ради Коростишівського району Житомирської області від 09.10.2015 №54 (а.с. 40). Право власності на будинок зареєстровано останнім 14.03.2016, про що свідчить відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с. 5).

У будинку зареєстрований ОСОБА_1 та без реєстрації проживають ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та її малолітній син ОСОБА_6

Ухвалюючи рішення про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу з жовтня 1991 року по 2015 рік та посилаючись на норми ст. 74 СК України, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що СК України набрав чинності з 01 січня 2004 року і зворотної сили не має, а тому положення ст. 74 цього Кодексу застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили.

Нормами КпШС України не передбачалося встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та виникнення права спільної сумісної власності чоловіка й жінки, які сумісно проживають. Встановлення такого факту не було передбачено і чинним на той час процесуальним законодавством.

Суд також не звернув уваги на перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 до 09.01.1992 (а.с. 77).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135 цс/13 майно, набуте до 01 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку з цим, судам під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Відповідно частини 3 статті 10 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи в суді першої інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно з вимогами статей 57-60 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи в суді першої інстанції) засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом ст. 81 ЦПК України, який набув чинності з 15.12.2017, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу ОСОБА_2 суду не надала.

Свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 не зазначили про конкретні обставини, які б свідчили про фактичні шлюбні відносини сторін, ведення ними спільного господарства. Акт депутата від 02.06.2016 та акт обстеження по факту проживання особи на території Коростишівської об'єднаної територіальної громади від 24.02.2017 також не можуть бути належними доказами проживання сторін як чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу. Крім того, зміст акту від 24.02.2017, який стверджує про проживання сторін з жовтня 1991 року і по день складання акту спростований поясненнями ОСОБА_2, яка стверджувала, що спільне проживання і ведення спільного господарства з ОСОБА_1 тривало по 2015 рік. Посилання на те, що ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_3 спростовуються свідоцтвом про народження останнього, де у графі батько - зазначена інша особа, а саме ОСОБА_13 Інші докази про батьківство ОСОБА_1 щодо ОСОБА_3 у справі відсутні.

Таким чином, вищевказаним доказам суд дав неправильну оцінку, оскільки вони не свідчать про проживання сторін однією сім'єю.

Також, як вбачається із матеріалів справи, дане житлове приміщення побудовано у 1961 році (а.с. 42-44). Доказів на підтвердження того, що спірний будинок набутий внаслідок спільної праці сторін або відповідно до письмової угоди між ними, ОСОБА_2 суду не надано.

Оскільки спірний будинок набуто у власність ОСОБА_1 безоплатно в процесі приватизації і право власності на цей будинок ОСОБА_2 не оспорювалось, суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у цій частині вимог, рішення у якій сторонами не оспорювалось.

Слід також зазначити, що звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 просила встановити факт проживання її та ОСОБА_1 однією сім'єю без шлюбу та зазначала, що встановлення такого факту їй необхідно для визнання права спільної сумісної власності на набутий за час спільного проживання житловий будинок.

Проте, суд безпідставно застосував встановлення цього факту для іншого юридичного наслідку, зокрема визнання за ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням, тобто вийшов за межі позовних вимог, чим порушив вимоги ст.ст. 12,13 ЦПК України.

Висновки суду про те, що ОСОБА_2 набула право користування спірним будинком як член сім'ї наймача, а тому підстав для її виселення немає, є помилковими, враховуючи наступне.

Судом під час вирішення спору не враховано, що ОСОБА_2 була вселена до спірного приміщення на правах тимчасового мешканця, вона та інші відповідачі зберігали за собою постійне місце проживання у іншому житловому приміщенні. Зокрема, постійне місце проживання ОСОБА_2 було зареєстровано у АДРЕСА_4 з 26.01.1990 по 26.01.2017. За цією ж адресою станом на 21.06.2017 були зареєстровані ОСОБА_5 з 26.01.1990, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 з 14.11.2008, ОСОБА_3 з 25.08.1992 (а.с. 47).

При цьому сам по собі факт тривалого проживання у будинку не свідчить про набуття права користування ним. Також за особою, яка проживає у наймача (власника) жилого приміщення як член його сім'ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо вона зберігає за собою право користування іншим жилим приміщенням.

Крім того, встановлено, що ОСОБА_2 була власником житлового будинку АДРЕСА_5, який розташований на одній вулиці зі спірним будинком, та який після відкриття провадження у даній справі, а саме 12.07.2017 подарувала своєму сину ОСОБА_3, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.75).

Також, з позовом про визнання права користування спірним будинком відповідачі не зверталися. Будь-яких доказів набуття права користування ним у статусі членів сім'ї ОСОБА_1 відповідачі не надали.

При цьому останні, у тому числі під час перебування справи у провадженні суду, не виконали вимогу власника житлового будинку від 31.05.2017 про звільнення належного йому житлового будинку (а.с.48).

Таким чином, зважаючи на перебування відповідачів у належному ОСОБА_1 будинку без правових підстав, право останнього як власника майна підлягає захисту у обраний ним спосіб.

Оскільки відповідно до ст.98 ЖК України тимчасові мешканці незалежно від терміну проживання не набувають самостійного права користування житлом, яким вони користуються, то відповідно до ч.1 ст.109 ЖК України та ст.391 ЦК України вони у порядку усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні власністю підлягають виселенню з спірного будинку без надання іншого жилого приміщення.

Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення первісного та відмову у задоволенні зустрічного позовів.

У відповідності до ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню, судові витрати за первісним позовом в сумі по 925 грн. з кожного (640 грн. судового збору за подання до суду первісного позову + 2100 грн. витрат на професійну правничу допомогу + 960 грн. судового збору за подання апеляційної скарги за вимогою первісного позову:4), а з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, судові витрати за зустрічним позовом в сумі 1880 грн. (920 грн. витрат на професійну правничу допомогу + 960 грн. судового збору за подання апеляційної скарги за вимогою зустрічного позову), понесення яких підтверджується відповідними доказами (а.с. 1, 97-100,123).

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Скасувати рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 17 січня 2018 року, ухваливши нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та її неповнолітнього сина ОСОБА_6 із будинку АДРЕСА_6.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати за первісним позовом в сумі по 925 грн. з кожного

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати за зустрічним позовом в сумі 1880 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Судді:

Повний текст постанови складений 05 травня 2018 року.