ПОСТАНОВА

Іменем України

18 квітня 2018 року

Київ

справа №815/1449/14

адміністративне провадження №К/9901/5909/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді-доповідача: Васильєвої І.А.,

суддів: Пасічник С.С., Юрченко В.П.,

розглянувши у порядку письмового провадження

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Об’єднані Медіа Мережі»

на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19.03.2014 (суддя - Харченко Ю.В.)

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015 (головуючий суддя - Жук С.І., судді - Потапчук В.О., Семенюк Г.В .)

у справі №825/1449/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Об’єднані Медіа Мережі»

до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області

про скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Об’єднані Медіа Мережі» (далі по тексту - позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області (далі по тексту - відповідач), у якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення від 11.12.2013 №0001842260 щодо збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток у загальному розмірі 53.720,00 грн. (42.976,00 грн. - за основним платежем, 10.744,00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.03.2014, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015, у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вказуючи на порушення судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідач не реалізував своє процесуальне право подання заперечення на касаційну скаргу.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.01.2018 касаційну скаргу було передано судді-доповідачу Васильєвій І.А. та визначено склад колегії суддів, до якої також входять судді: Пасічник С.С. та Юрченко В.П.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.345 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

З огляду на неприбуття учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів Верховного Суду вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, відповідачем було проведено позапланову виїзну перевірку позивача з питань повноти, своєчасності декларування та сплати податку на прибуток за період з 20.05.2011 по 31.12.2012, за результатами якої складено відповідний акт від 25.11.2013 №2964/15-32-22-6/37680260 (далі по тексту - акт перевірки).

Зазначеним актом перевірки було встановлено, що внаслідок порушення позивачем вимог пп.14.1.27 п.14.1 ст.14, п.138.4 ст.138 Податкового кодексу України, останнім було занижено значення податку на прибуток на 42.976,00 грн., у т.ч. за І квартал 2012 року - у сумі 6.305,00 грн., півріччя 2012 року - у сумі 16.385,00 грн., ІІІ квартали 2012 року - у сумі 27.799,00 грн., 2012 рік - у сумі 42.976,00 грн.

На підставі названого акта перевірки відповідачем 11.12.2013 було прийнято податкове повідомлення-рішення №0001842260, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток на загальну суму 53.720,00 грн. (42.976,00 грн. - основного платежу та 10.744,00 грн. - штрафних (фінансових) санкцій).

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для збільшення суми грошового зобов'язання позивачу за платежем податок на прибуток стали висновки контролюючого органу про безпідставність включення позивачем до складу витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, суми у розмірі 204.649,00 грн., сплаченої за ретрансляцію телевізійних каналів таким контрагентам: ТОВ «Англійський клуб ТБ», ТОВ «Агентство «Візит», ТОВ «Агентство «КЛАСС», ТОВ «ТРК КЛАС», ТОВ ТРО «Медіа-агентство «Візит», ТОВ «Поверхность - Супутникові комунікації», ТОВ «Компанія «Сонар», ТОВ «Торсат», ТОВ «Телерадіокомпанія «Україна», Асоціація «Укртелемережа».

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновків щодо наявності у позивача лише формально складених, але недостовірних документів, що не можуть підтверджувати реальності здійснення спірних господарських операцій. З огляду на що було встановлено відсутність у позивача права на включення до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток витрат по таким спірним господарським операціям.

З наведеним висновком судів першої та апеляційної інстанцій не може погодитись колегія суддів Верховного Суду, вважає їх передчасними та необґрунтованими з наступних підстав.

Відповідно до пп.14.1.27 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Правовими положеннями пп.133.1.1 п.133.1 ст.133 Податкового кодексу України передбачено, що платниками податку з числа резидентів, у тому числі є суб'єкти господарювання - юридичні особи, які провадять господарську діяльність як на території України, так і за її межами.

Нормативними приписами пп.134.1.1 п.134.1 ст.134 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування, серед іншого, визначено прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі ст.135 - ст.137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі ст.138 - ст.143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених ст.152 цього Кодексу.

Згідно з пп.138.1, п.138.2 ст.138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з п.138.4, п.138.6 - п.138.9, пп.138.10.2 - пп.138.10.4 п.138.10, п.138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з п.138.5, пп.138.10.5, пп.138.10.6 п.138.10, п.138.11, п.138.12 цієї статті, п.140.1 ст.140 і ст.141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у п.138.3 цієї статті та у ст.139 цього Кодексу. Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Підпунктом 138.10.3 п.138.10 ст.138 Податкового кодексу України передбачено, що до складу інших витрат, у тому числі, включаються витрати на збут, які включають витрати, пов'язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: витрати на транспортування, перевалку і страхування товарів, транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки; витрати на транспортування готової продукції (товарів) між складами підрозділів підприємства; інші витрати, пов'язані зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Приписами пп.139.1.3, пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України передбачено, що не включаються до складу витрат: суми попередньої (авансової) оплати товарів, робіт, послуг; витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що системний правовий аналіз викладених законодавчих приписів свідчить, що визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку та підтвердження відповідними розрахунковими, платіжними та первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

Судовими інстанціями також правильно зазначено, що ст. 2 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлено, що сфера дії Закону поширюється на всіх юридичних осіб створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Відповідно до п.2 ст.3 названого Закону України бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена також п.1.2 ст.1, п.2.1 ст.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88, якими встановлено, що первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Зокрема, статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлено вимоги до первинних документів, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку. Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій визначено первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно з пп.2.4 п.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88, первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Відповідно до пп.2.15, пп.2.16 п.2 названого Положення забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать законодавчим та нормативним актам, а відтак, для надання юридичної сили і доказовості, первинні документи повинні бути складені відповідно до вимог чинного законодавства та не порушувати публічний порядок, встановлений Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку.

Підсумовуючи викладені законодавчі приписи судовими інстанціями було обґрунтовано зазначено, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки, акти приймання - передачі товарів (робіт, послуг), тощо) мають силу первинних документів лише у разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності усіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Водночас, вказуючи на фактичну відсутність спірних господарських операцій, судовими інстанціями не було надано належну правову оцінку доводам позивача, з урахуванням долучених до матеріалів справи письмових доказів, умовам договорів, укладеним з контрагентами, зокрема умовам надання відповідної звітності, умовам та строкам її зберігання.

Судовими інстанціями не було належним чином досліджено долучені до матеріалів справи письмові докази складені у вигляді актів надання послуг, а лише вказано про їх невідповідність вимогам ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Судами першої та апеляційної інстанції також не було надано належної оцінки письмовим доказам, долученим до матеріалів справи, у вигляді відповідних договорів та додатків до них, а лише вказано про їх відсутність, у той час, як такі договори та додатки до них містяться у матеріалах справи (том 1, аркуші справи 19 - 160). З огляду на що, не було досліджено і зміст наведених документів.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається саме на відповідача.

Водночас, судова колегія Верховного суду вважає за необхідне зазначити, що наведені положення Конституції України та Кодексу адміністративного судочинства України не були враховані судами першої та апеляційної інстанції при розгляді даної справи.

Крім того, приписами п.1 ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч.2 ст.353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

З урахуванням викладеного, судова колегія Верховного суду вважає, що недослідження судовими інстанціями наведених письмових доказів у даній справі, унеможливило встановлення фактичних обставин, що мали значення для правильного вирішення справи, що є підставою для їх скасування та направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 341, 345, 349, 350, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Об’єднані Медіа Мережі» задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19.03.2014 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя:І.А. Васильєва

Судді: С.С. Пасічник

В.П. Юрченко