Справа № 569/10285/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 березня 2018 року Рівненський міський суд

в особі судді – Ковальова І.М.

при секретарі – Соломон О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Рівне цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики,-

в с т а н о в и в :

В Рівненський міський суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики звернувся ОСОБА_1

В судовому засіданні позивач заявлені позовні вимоги повністю підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просить суд їх задоволити та визнати недійсним із підстави невідповідності його вимогам закону та інтересам держави і суспільства договір позики, укладений 14 червня 2000 року у формі розписки, складеної від імені ОСОБА_1 про отримання позики в сумі, еквівалентній 10000,00 доларам США від ОСОБА_2

Свої вимоги мотивує ти, що 02 червня 2015 року до нього із письмовою вимогою про повернення позики в сумі еквівалентній 10 000 доларів США звернувся відповідач ОСОБА_2, з посиланням на розписку від 14 червня 2000 року, яка була написана ним – позивачем на підтвердження факту повернення відповідачу позики, що була отримана раніше позивачем у відповідача в сумі 50 000 грн., що станом на 14 червня 2000 року становила в еквіваленті 10 000 доларів США., а тому він позивач відмовився виконати незаконну вимогу відповідача, оскільки розписка від 14 червня 2000 року за змістом та формою сама по собі не свідчить ні про одержання ним позивачем грошей у позику, ні про взяття зобов’язання повернути гроші, тобто не є борговою та не є договором позики відповідно до ст. 1046 та ч. 1 ст. 1049 ЦК України.

В той же час рішенням Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року у справі №569/11141/15-ц, стягнено з позивача на користь відповідача борг за договором позики яким є розписка від 14 червня 2000 року в сумі 10 000 доларів США.

Визнання судом розписки від 14 червня 2000 року укладеним договором позики, предметом якого є іноземна валюта, порушило його позивача право, а саме примушено його до дій, обов’язок яких не випливає ні із закону, ні із договору.

З урахуванням положень ст. 5 ЦК України, а також положень ст.ст. 59, 153 ЦК УРСР, чинних на час складання розписки, договір позики у формі розписки від 14 червня 2000 року є недійним у зв’язку з недотриманням вимог ч. 1 ст. 48 та ч. 1 ст. 49 ЦК УРСР.

Крім того позивач зазначив, що згідно з ч. 2 ст. 129, ст. 169 ЦК УРСР та положень Указу Президента України «Про грошову реформу в Україні» від 25 серпня 1996 року №762/96, грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в гривнях України , а вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках та в порядку, встановлених законодавством, а операції з іноземною валютою були заборонені законом та підлягали кримінальній відповідальності відповідно до ст. 80 КК УРСР 1961 року.

Тому просив суд визнати недійсним із підстав невідповідності його вимогам закону та інтересам держави і суспільства договір позики, укладений 14 червня 2000 року у формі розписки складеної від його імені про отримання позики в сумі, еквівалентній 10 000 доларів США, від ОСОБА_2

Крім того позивач додатково пояснив, що при розгляді справи №569/11141/15-ц він доказово заперечив необхідність отримання в борг коштів від відповідача, а складена ним розписка підтверджує факт повернення відповідачем грошей наданих йому раніше, а також заперечив розписку і як договір позики через невизнання нею іноземної валюти предметом позики, відсутність в розписці інформації про одержання ним грошей у борг, а також через неможливість визначення статуту розписки та статусу сторін.

В судовому засіданні відповідач та представник відповідача заявлені позовні вимоги позивача не визнали та просить суд відмовити у їх задоволенні з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов.

Свої заперечення мотивують тим, що дії позивача є зловживання правом, тому у силу положень ч. 6 ст. 13 ЦК України не підлягають до задоволення.

Крім того в судовому засіданні представник відповідача пояснив, що під час розгляду судами справи №569/11141/15-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики у формі розписки від 14 червня 2000 року, ОСОБА_1К, являючись стороною укладеного договору позики, заперечував про факт його укладення, впродовж усього судового розгляду та під час перегляду судового рішення в судах апеляційної та касаційної інстанцій, окрім того неодноразово звертався до Верховного Суду України із заявою про перегляд судового рішення, що набрало законної сили.

Судове рішення у справі №569/11141/15-ц є обов’язковим до виконання сторонами, а встановленні факти не підлягають доказуванню.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 вересня 2015 року у справі №569/11141/15-ц, стягнуто на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики від 14 червня 2000 року, тобто визнано, як факт укладання так і дійсність договору позики укладеної між позивачем та відповідачем у формі розписки від 14червня 2000 року.

Представник відповідача також зазначив, що відповідно до диспозиції ст. 80 КК УРСР, на час укладання договору, кримінально карним є незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж порушення, а також вчинення цих дій у значних розмірах. Аналогічний зміст містить і диспозиція ст. 162 КУпАП.

Тобто на момент укладання договору позики від 14 червня 2000 року положеннями ст. 80 КК УРСР та ст. 162 КУпАП незаконними є виключно операції, щодо купівлі, продажу, обміну, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави. Вказаний перелік незаконних операцій розширеному тлумаченню не підлягає, тому з урахування положень ст. 41 Конституції України укладений 14червня 2000 року між позивачем та відповідачем договір позики у формі розписки не порушує будь-якої норми закону, що діяв на час його укладання.

Крім того представник відповідача пояснив, що Верховним Судом України за результатом розгляду чергової заяви позивача, щодо перегляду судових рішень у справі №569/11141/15-ц, відмовлено у допуску до перегляду Верховним Судом України поданої заяви, з огляду на те, що такий перегляд є порушенням ст. 6 Конвенції.

Заслухавши учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи та подані сторонами письмові докази по справі, суд прийшов до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають до задоволення виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 14 червня 2000 року між сторонами по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якої ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 позику в сумі еквівалентній 10 000 доларів США.

Рішенням Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року по цивільній справі №569/11141/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 позовні вимоги позивача задоволено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 215 764, 97 грн., за договором позики від 14 червня 2000 року, три проценти річних в сумі 106, 32 грн. та 2 157,65 судових витрат.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 13 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, рішення Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року залишено без змін.

Ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 09 березня 2017 року, 10 квітня 2017 року та 12 червня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у допуску до розгляду Верховним Судом України справи №569/11141/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1

Ухвалою Верховного Суду України від 09 лютого 2018 року відмовлено у допуску до провадження ОСОБА_1 про перегляд рішення Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року, ухвали апеляційного суду Рівненської області від 13 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі від 25 січня 2017 року.

При цьому, Верховний Суд України в своїй ухвалі від 09 лютого 2018 року зазначив, що у справі, про перегляд якої подано заяву, при задоволенні позовних вимог в повному обсязі суд першої інстанції, з рішенням якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій встановивши, що укладений між сторонами письмовий договір позики підтверджує не лише факт укладення договору, а й передачу позикодавцем грошової суми позичальнику, зробив висновок про виникнення зобов'язання, яке не було виконано відповідачем. Також Верховний Суд України у даній ухвалі зазначив, що Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (Христов проти України, № 24465/04, § 33, 34, ЄСПЛ, від 19 лютого 2009 року).

Відповідно до ч.1 ст.827 ЦК України, за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд погоджується з доводами представника відповідача в тій частині, що судовими рішеннями у справі №569/11141/15-ц, встановлено обставини, як факту укладання та дійсність договору позики, укладеного між позивачем та відповідачем у формі розписки від 14 червня 2000 року.

Відповідно до положень ст.41 Конституції України (в редакції чинній на час укладання оспорюваного договору позики) встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Частинами першою та третьою ст.2 Закону України «Про власність» N697-XII від 07 лютого 1991 року (в редакції чинній на час укладання оспорюваного договору позики) визначено, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Частинами першою, другої, п’ятої та шостої ст.4 Закону України «Про власність» N697-XII від 07 лютого 1991 року (в редакції чинній на час укладання оспорюваного договору позики) передбачено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства.

У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Приписами частин першої, третьої та четвертої ст.13 Закону України «Про власність» N697-XII від 07 лютого 1991 року (в редакції чинній на час укладання оспорюваного договору позики) передбачено, що об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян.

Приписами ст.129 ЦК УРСР (в редакції чинній на час укладання оспорюваного договору позики) передбачено, що перелік предметів, що за своїм значенням для народного господарства, з міркувань державної безпеки або з інших підстав можуть бути придбані лише з особливого дозволу (зброя, вибухові і радіоактивні речовини, сильнодіючі отрути, шрифти, множильні апарати тощо), а також порядок видачі цих дозволів визначаються законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Валютні цінності: іноземна валюта (банкноти, казначейські білети, монети); платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та інші) і фондові цінності (акції, облігації та інші) в іноземній валюті; банківські платіжні документи в карбованцях (чеки та інші), які купуються за іноземну валюту з правом обернення їх в таку валюту; дорогоцінні метали — золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, рутеній і осмій) у будь-якому вигляді і стані та природні дорогоцінні камені в сирому і обробленому вигляді (алмази, брильянти, рубіни, ізумруди, сапфіри, а також перли), за винятком ювелірних та інших побутових виробів із цих металів і каменів, а також лому таких виробів, можуть бути предметом угод лише в порядку і межах, встановлених законодавством Союзу РСР.

Положеннями ст.169 ЦК УРСР (в редакції чинній на час укладання оспорюваного договору позики) передбачено, що грошові зобов'язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в радянській валюті.

Вираження і оплата грошових зобов'язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законодавством Союзу РСР.

У відповідності до абзацу другого п.4 Указу президента України «Про грошову реформу» від 25 серпня 1996 року N762/96 передбачено, що починаючи з 24 годин 16 вересня 1996 року, функціонування українського карбованця в готівковому обігу припиняється. З цього моменту єдиним законним засобом платежу на території України є гривня.

Приписами ст.75 Конституції України встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Пунктом 3 ч.1 ст.85 Конституції України встановлено, що до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів.

Пунктом першим Розділу XV «Перехідні положення» Конституції України передбачено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.

Відповідно до ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Положеннями ст.1 КК УРСР встановлено, що кримінальний кодекс України має завданням охорону суспільного ладу України, його політичної і економічної систем, власності, особи, прав і свобод громадян і всього правопорядку від злочинних посягань.

Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними, і встановлює покарання, що підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочини.

Приписами ст.9 КУпАП визначено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності.

Оскільки на час укладання договору позики у формі розписки між сторонами від 14 червня 2000 року положеннями диспозиції ст.80 КК УРСР та ст.162 КУпАП незаконними є виключно операції, щодо купівлі, продажу, обміну, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, а відтак угода з переданням у позику валютних цінностей, не є суспільно небезпечним діянням.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладені обставини у ї сукупності, а також те, що з огляду на вказані норми матеріального права, що діяли на час укладання оспорюваного договору позики у формі розписки від 14 червня 2000 року, суд, приходить до висновку, що вказаний договір відповідає вимогам закону та не суперечить інтересам держави та суспільства, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10,12,81,82,263,264,265,268,273,354 ЦПК України, ст.827 ЦК України, суд,-

в и р і ш и в :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя :