Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний №328/3634/16 Головуючий у 1 інстанції Андрущенко О.Ю.

Провадження № 22-ц/778/1269/18 Суддя-доповідач ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2018 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.

ОСОБА_2

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 27 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та поділ спільного майна осіб, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою,-

В С Т А Н О В И Л А:

 У жовтні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, уточненим в ході судового розгляду, до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та поділ спільного майна осіб, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою.

В позові зазначала, що з січня 2010 року вона та ОСОБА_3 проживали однією сім’єю без укладення шлюбу за адресою: АДРЕСА_1.

20.12.2010 року під час спільного проживання з ОСОБА_3 придбали квартиру за адресою АДРЕСА_1, завдаток в сумі 300 доларів США за яку дав її батько ОСОБА_6. Також, 29.11.2013 року спільно з ОСОБА_3 вони придбали автомобіль НОМЕР_1, 1999 року випуску.

З серпня 2016 року вона та ОСОБА_3 припинили спільне проживання, а придбане майно залишилось в ОСОБА_3, який зазначений власником у правовстановлюючих документах.

23.11.2016 року коли позовна заява перебувала на розгляді в суді відповідач ОСОБА_3 відчужив зазначену вище квартиру та автомобіль своєму сину ОСОБА_5 з метою неможливості в подальшому поділу спільного майна чоловіка та жінки, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою. Позивачка не давала згоди на укладення вказаного майна, а тому, такі договори є недійсними.

Просила суд встановити факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 однією сім’єю без укладення шлюбу з січня 2010 року по серпень 2016 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладений 23.11.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5; визнати недійсним договір купівлі-продажу 2347/2016/204583 транспортного засобу автомобіля марки Mercedes-Benz, модель Vito, номер кузова НОМЕР_2, д.н. НОМЕР_3, укладений 23.11.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5; поділити спільне майно ОСОБА_4 та ОСОБА_3, які проживали однією сім’єю без укладення шлюбу, визнавши за ОСОБА_4 право спільної часткової власності на ? частину квартири АДРЕСА_2 та на ? частину автомобіля Mercedes-Benz, модель Vito, номер кузова НОМЕР_2, д.н. НОМЕР_3. Також просила стягнути з відповідача понесені судові витрати.

Заочним рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 27 листопада 2017 року позов задоволено.

Встановлено факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 однією сім’єю без укладення шлюбу з січня 2010 року по серпень 2016 року.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладений 23.11.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу 2347/2016/204583 транспортного засобу автомобіля марки Mercedes-Benz, модель Vito, номер кузова НОМЕР_2, д.н. НОМЕР_3, укладений 23.11.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5.

Поділено спільне майно ОСОБА_4 та ОСОБА_3, які проживали однією сім’єю без укладення шлюбу, визнавши за ОСОБА_4 право спільної часткової власності на ? частину квартири АДРЕСА_2 та на ? частину автомобіля Mercedes-Benz, модель Vito, 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_2, д.н. НОМЕР_3.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору в розмірі 2619,20 грн.

Ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 26 грудня 2017 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Судові витрати покласти на позивача.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилається на те, що позивачем не було заявлено окремої позовної вимоги про визнання спірного майна об’єктами спільної сумісної власності відповідно до ст.. 74 СК України. Крім того, посилається на те, що позивачем не надано жодного належного і допустимого письмового доказу на підтвердження вимог про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу з січня 2010 року по серпень 2016 року.

Позивачем ОСОБА_4 надано відзив на апеляційну скаргу, в якому вона заперечує щодо вимог апеляційної скарги та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів та пояснень свідків встановлено, що сторони по справі проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу в період з січня 2010 року по серпень 2016 року, а також вважав доведеним факт поширення на спірне майно режиму спільної сумісної власності, як набутий за спільні грошові кошти за час такого проживання.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України (в редакції чинній на час ухвалення судового рішення) факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлений у судовому порядку.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 61 СК України об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 розділу II "Шлюб. Права та обов'язки подружжя" цього Кодексу.

Для визначення осіб, як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, якого було придбано спірне майно (Постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 р. у справі № 6-97цс11; постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2012 р. у справі № 6-148цс12).

Відповідач по справі не оспорює того, що проживав з позивачем однією сім’єю, однак зазначає, що судом не обґрунтовано встановлено початок їх спільного проживання з січня 2010 року, оскільки проживати вони почали з січня 2011 року по кінець літа 2013 року, проте на спростування зазначеного факту скаржником, на вимогу ст.. 81 ЦПК, не надано жодного доказу.

Так, з пояснень свідків встановлено, що сторони проживали разом з січня 2010 року, планували подальше своє спільне життя, у 2013 році сторони придбали спірні автомобіль та квартиру за спільні кошти.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що показання свідків також повністю узгоджуються з дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами, а саме: договором про надання телекомунікаційних послуг від 19.02.2010 року № 207559, укладеним між ВАТ «Укртелеком» та ОСОБА_4, відповідно якому надавалися телекомунікаційні послуги АДРЕСА_3; договором від 30.08.2011 року, укладеним між ФОП ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на виготовлення та встановлення вікон, де місце проживання позивачки зазначено АДРЕСА_4; договором від 27.07.2014 року № 189/14, укладеним між позивачкою та ФОП ОСОБА_8А, на виготовлення та встановлення вікон, де адреса замовника зазначена АДРЕСА_5; листом від 19.09.2016 року адресованим директору ПП «Токмак-Центр» відповідно якому мешканці будинку № 45 по вул. Шевченка, а саме, ОСОБА_9 (квартира № 54), ОСОБА_10 (квартира № 56), ОСОБА_11 (квартира № 52) підтвердили факт проживання ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1, 45 в м. Токмак з 2010 року по час подання листа; договором про передачу завдатку від 08.12.2010 року відповідно якому ОСОБА_6 передав ОСОБА_12 завдаток в сумі 23880 грн. в рахунок суми 83580 грн. за квартиру АДРЕСА_6 з умовою укладення до 31.12.2010 року відповідного договору купівлі-продажу; фотознімками спільного відпочинку позивачки ОСОБА_3 та їх дітей протягом 2012-2013 років.

Задовольняючи позовну заяву суд першої інстанції дійшов висновку, що матеріалами справи та поясненнями свідків доведено факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 однією сім’єю у період з січня 2010 року по серпень 2016 року.

З огляду на вищенаведені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу в указаний період часу, а тому майно, придбане ними у цей період, відповідно до положень ст. 74 СК України належить їм на праві спільної сумісної власності й частка кожного з них в майні є рівною.

Частиною 2 ст. 74 СК України передбачено, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України

Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

Згідно з ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому, розмір доходу чоловіка та дружини не може братися до уваги при вирішенні питання щодо віднесення майна, яке придбане сім’єю, до спільного майна подружжя.

Судом встановлено, що 20.12.2010 року ОСОБА_3 набув у власність квартиру АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу від 20.12.2010 року.

29.11.2013 року ОСОБА_3 став власником автомобіля марки Mercedes-Benz, модель Vito, номер кузова НОМЕР_2, д.н. НОМЕР_3, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру МВС України та договором купівлі-продажу № 2347/2016/204583 де ОСОБА_3 зазначений власником вказаного вище автомобіля з 29.11.2013 року на підставі реєстрації прав Центром ДАІ 2304.

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 20.02.2012 року № 6-97цс11 для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Враховуючи, що вказане вище майно придбане за час спільного проживання позивачки та ОСОБА_3 однією сім’єю як чоловіка та жінки, за рахунок спільних коштів та зусиль, на нього поширюється правовий режим спільного майна подружжя.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_13 надав ОСОБА_3 у 2013 році 8000 доларів США для купівлі автомобіля, які в подальшому віддав за рахунок власних коштів є безпідставними з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Враховуючи середній курс гривні по відношенню до долара США протягом 2013 року близько 800 грн. за 100 доларів США, для укладення договору позики на суму 8000 доларів США додержання письмової форми договору є обов’язковим.

Скаржником не надано допустимих та належних доказів на підтвердження позики ОСОБА_3 в ОСОБА_13 коштів в сумі 8000 доларів США на купівлю автомобіля Mercedes-Benz, модель Vito.

Судом вірно встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 23.11.2016 року, зареєстрованого в Реєстрі за № 2012, ОСОБА_3 відчужено квартиру АДРЕСА_6 та відповідно до договору купівлі-продажу № 2347/2016/204583 від 23.11.2016 року автомобіль Mercedes-Benz, модель Vito, номер кузова НОМЕР_2, д.н. НОМЕР_3 на користь ОСОБА_5.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Так, згідно з ч.ч. 3, 5 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.  Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Суд першої інстанції, вирішуючи питання щодо відповідності зазначених договорів купівлі-продажу вимогам ч.ч. 3, 5 ст. 203 ЦК України, правильно виходив з того, що ОСОБА_5 є рідним сином ОСОБА_3, спірні договори купівлі-продажу укладені 23.11.2016 року через два дні після отримання ОСОБА_3 копії позовної заяви та додатків (21.11.2016 року), в судовому засіданні ОСОБА_3 не зміг пояснити мотиви укладення договорів та чому, в такому разі ним було саме продано рідному сину майно, а не подароване, ОСОБА_5 як під час укладення спірних договорів так і на час розгляду справи навчається в м. Києві, а тому об’єктивно не використовує спірну квартиру та автомобіль.

Крім того, ОСОБА_3 після відчуження автомобіля Mercedes-Benz, модель Vito, номер кузова НОМЕР_2, д.н. НОМЕР_3 продовжує ним користуватися, що підтверджується постановою Токмацького районного суду Запорізької області від 29.12.2016 року, якою його притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 124 КУпАП за фактом правопорушення, яке вчинене 16.12.2016 року.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність внутрішньої волі як у ОСОБА_3 так і в ОСОБА_5 на настання між ними прав та обов’язків продавця та покупця, а спірні договори укладені формально з метою недопущення виконання рішення суду про поділ спільного майна осіб, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі, таким чином вони укладені з порушенням ч.ч. 3, 5 ст. 203 ЦК України, а тому повинні бути визнані недійсними.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно ч. 2 ст. 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї

Як зазначено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 20.01.2016 року справа № 6-27617ск15 у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст. ст. 78,81 ЦПК України), і це є її процесуальним обов'язком.

Відповідачем ОСОБА_3 таких доказів не надано, а тому суд вирішуючи питання про поділ спільного майна обґрунтовано виходив з принципу рівності часток ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у спільному майні.

З огляду наведеного судова колегія вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування судового рішення, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 27 листопада 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 27 березня 2018 року.

Головуючий:

Судді: