ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 922/2279/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т.Б. - головуючого, Пількова К.М., Чумака Ю.Я.,

секретар судового засідання: Підгірська Г.О.,

за участю представників:

позивача - Парфенкова І.С. (адвокат),

відповідача - Омельницької Т.В. (адвокат),

третіх осіб - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Рідкодуб"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.10.2017 (Медуниця О.Є. - головуючий, Пелипенко Н.М., Гребенюк Н.В.) і рішення Господарського суду Харківської області від 06.09.2017 (суддя Шарко Л.В.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Ягідне"

до Приватного сільськогосподарського підприємства "Рідкодуб",

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 та Дворічанської районної державної адміністрації в Харківській області,

про визнання договорів недійсними,

В С Т А Н О В И В :

У липні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Ягідне" (далі - ТОВ "СП "Ягідне") звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства "Рідкодуб" (далі - ПСП "Рідкодуб") про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, укладених ПСП "Рідкодуб", від 19.10.2016 із ОСОБА_9, від 28.11.2016 із ОСОБА_10, від 25.02.2016 із ОСОБА_11, від 20.01.2017 із ОСОБА_12, від 28.11.2016 із ОСОБА_13, від 31.10.2016 із ОСОБА_14, посилаючись на те, що під час укладення спірних договорів оренди земельних ділянок було порушено норми розділу ІХ "Перехідних положень" Закону України "Про оренду землі" щодо порядку укладання таких договорів, оскільки, укладаючи і реєструючи договори оренди на земельні ділянки, які вже перебувають у користуванні ТОВ "СП "Ягідне" на законних підставах, відповідач порушив законні права позивача.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 12.07.2017 прийнято позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 і Дворічанську районну державну адміністрацію в Харківській області.

У відзиві на позовну заяву ПСП "Рідкодуб" просило відмовити у її задоволенні та зазначило, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що за договорами оренди земельного паю, укладеними між ТОВ "СП "Ягідне" і власниками паїв, фактично здійснюється оренда саме тих земельних ділянок, які було передано ПСП "Рідкодуб" у користування за спірними договорами оренди земельних ділянок власниками цих земельних ділянок.

ПСП "Рідкодуб" у відзиві на позовну заяву наголосило, що фізичні особи, яких було залучено судом як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є сторонами оспорюваних договорів, а отже мають бути відповідачами за вимогами про визнання недійсними таких договорів, оскільки такий спір стосується їх прав і обов'язків. Водночас, зважаючи на положення статей 12 та 21 Господарського процесуального кодексу України, спір за участю фізичних осіб як відповідачів не підлягає вирішенню у господарських судах.

Треті особи ОСОБА_14, ОСОБА_10, ОСОБА_13, ОСОБА_11, ОСОБА_9 подали до суду заяви, в яких просили змінити їх процесуальний статус і залучити до участі у справі як відповідачів, заперечуючи проти позовних вимог ТОВ "СП "Ягідне" і вважаючи, що позов у цій справі стосується їх прав і обов'язків.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 06.09.2017 (суддя Шарко Л.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25.10.2017 (Медуниця О.Є. - головуючий, Пелипенко Н.М., Гребенюк Н.В.), позов ТОВ "СП "Ягідне" до ПСП "Рідкодуб" задоволено, визнано недійсними договори оренди землі, укладені у 2016 році між ПСП "Рідкодуб" і фізичними особами ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14

Суди попередніх інстанцій встановили, що між ТОВ "СП "Ягідне" та фізичними особами було укладено договори оренди земельної частки (паю), а в подальшому ці самі фізичні особи уклали із ПСП "Рідкодуб" оспорювані договори оренди земельних ділянок.

Проте задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, укладених із відповідачем, посилаючись, зокрема на положення Закону України "Про оренду землі", суди дійшли висновку, що на час звернення із позовом до суду договори оренди земельних часток (паїв) є чинними, строк їх дії не закінчився, визначених чинним законодавством підстав для припинення дії цих договорів немає, а виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) не припиняє зобов'язання сторін.

Не погоджуючись із судовими рішеннями, ПСП "Рідкодуб" у касаційній скарзі просить рішення Господарського суду Харківської області від 06.09.2017 і постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.10.2017 у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Так, скаржник вважає помилковим застосування судами до спірних правовідносин норм матеріального права, якими врегульовано питання щодо оренди землі, на той час як позивачем із фізичними особами було укладено договори оренди земельної частки (паю), а також зазначає про залишення судами поза увагою, що норми Закону України "Про оренду землі" не передбачають переважного права на переукладення договору оренди землі орендаря земельної частки (паю) після встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому, як зазначає скаржник, суди не взяли до уваги, що відповідно до пунктів 2.3 договорів оренди земельної частки (паю) припинення зобов'язань сторін за цим договором пов'язано саме з фактом виділення власнику земельної частки (паю) земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Скаржник наголошує, що суди попередніх інстанцій помилково не залучили до участі у справі саме як відповідачів фізичних осіб, які є сторонами оспорюваних договорів оренди земельних ділянок, однак вирішили при цьому питання про права та обов'язки цих осіб.

На думку скаржника, у порушення вимог статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судом прийнято рішення у справі, розгляд якої не належить до повноважень (компетенції) господарського суду.

ТОВ "СП "Ягідне" просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а судові рішення залишити без змін, зазначаючи про неправильне розуміння скаржником норм матеріального права та наголошуючи, зокрема, що у разі передачі земельної частки (паю) в оренду об'єктом правовідносин фактично буде земля, тому у договорах оренди земельної ділянки та оренди земельної частки (паю) предмет збігається, а процедура виділення земельної ділянки в натурі за своєю природою є виключно адміністративною і жодним чином не змінює цивільно-правових відносин, що склалися з об'єктом оренди як до, так і після її проведення.

ТОВ "СП "Ягідне" також не погоджується із доводами скаржника щодо порушення судами норм процесуального права, акцентуючи, що у наведеному випадку саме відповідачем було порушено його права, а отже судами правомірно розглянуто цей спір.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши викладені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Предметом спору у цій справі є вимога ТОВ "СП "Ягідне" до ПСП "Рідкодуб" про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, укладених між ПСП "Рідкодуб" і фізичними особами ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 з підстав порушення права позивача на користування земельними ділянками, переданими за оспорюваними договорами, які йому було передано у користування за договорами оренди земельних часток (паїв).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що одержання власниками документів, які посвідчують права на земельні ділянки не може бути підставою для припинення права користування позивача земельними частками (паями), оскільки визначений статтями 140, 141 Земельного кодексу України, статтею 31 Закону України "Про оренду землі" перелік підстав для цього є вичерпним і наведеними нормами не передбачено такої підстави припинення дії договору оренди як отримання державних актів на право власності на земельну ділянку.

Проте, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що предметом договору оренди є конкретна земельна ділянка, тобто частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина 1 статті 79 Земельного кодексу України). У разі оренди земельної частки (паю) предметом договору оренди є право на земельну частку (пай), що перебуває у колективній власності, а право на таку земельну частку засвідчується сертифікатом.

За змістом пункту 8 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України сільськогосподарські підприємства, які до введення у дію цього Кодексу уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть, за бажанням власників цих часток (паїв), замовити землевпорядній організації виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк.

Згідно з пунктами 16, 17 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України громадянам - власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Частиною 2 розділу ІХ "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" передбачено, що після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що факт виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) не є безумовною підставою припинення раніше укладеного договору оренди цих часток (паїв).

За змістом статті 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї (стаття 791 Земельного кодексу України).

Згідно з підпунктом "ґ" частини 1 статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Статтею 12 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" установлено, що оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) здійснюється землевпорядною організацією, яка виконала землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). Власнику однієї чи більше земельної частки (паю) в межах земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видається один державний акт на право власності на земельну ділянку.

За змістом статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно з пунктом "а" частини 1 статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є громадяни на землі приватної власності.

Відповідно до статті 90 Земельного кодексу України власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 202 Цивільного кодексу України).

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" - прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Згідно з абзацом 2 пункту 3.5 цього Рішення Конституційного Суду України, відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту інтересів є визнання правочину недійсним.

За змістом частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги до чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (постанова Верховного Суду України від 06.07.2016 р. № 910/1891/14).

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15.12.2017, яка діяла на час подання позову та прийняття оскаржуваних судових рішень) передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 21 цього Кодексу сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу.

Тобто позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

За змістом наведеної норми сторони - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Сторонами у господарському процесі є учасники спірного матеріального правовідношення.

Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник).

Статтями 23, 24 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно. Господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Згідно зі статтею 27 цього Кодексу треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

Зі змісту цієї норми вбачається, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов'язки щодо однієї зі сторін. Отже, особа, яка бажає взяти участь у справі як третя особа без самостійних вимог, має перебувати з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін. Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість в результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Причому предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співучасника у справі, а не третьої особи.Отже, не є можливим покладення на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-яких матеріально-правових обов'язків, а також установлення чи захист їхніх прав. Отже, є неможливим винесення рішення або ухвали суду про права чи обов'язки цих третіх осіб.

Як убачається зі змісту позовної заяви, ТОВ "СП "Ягідне" звернулося до суду з вимогою про визнання недійсними договорів оренди землі, укладених між ПСП "Рідкодуб" і власниками земельних ділянок - фізичними особами ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 із підстав порушення його прав як землекористувача за раніше укладеними договорами оренди земельних часток (паїв) із зазначеними фізичними особами.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ТОВ "СП "Ягідне" послалося на порушення своїх прав саме внаслідок укладення оспорюваних договорів оренди земельних ділянок.

Натомість позивачем заявлено вимогу про визнання недійсними договорів тільки до ПСП "Рідкодуб", на той час як сторонами цих спірних угод є також і власники земельних ділянок - фізичні особи ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13та ОСОБА_14, які, у свою чергу, є сторонами спірного матеріального правовідношення.

Проте суди попередніх інстанцій установили, що зазначені фізичні особи - ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 також є сторонами оспорюваних договорів, однак не можуть бути залучені до участі у справі як відповідачі, оскільки у такому разі склад сторін буде суперечити вимогам статті 1 Господарського процесуального кодексу України, залучили цих фізичних осіб як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, без урахування приписів чинного на час прийняття оскаржуваних у справі судових рішень процесуального законодавства та дійшли передчасного висновку, що склад сторін узгоджується з вимогами статті 1 Господарського процесуального кодексу України, тобто розглянули справу односторонньо, не з'ясували дійсних прав і обов'язків сторін стосовно предмету спору, не перевірили усіх обставин, що мають значення для справи, чим порушили вимоги статті 43 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи).

За змістом частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній після 15.12.2017, яка діяла на час здійснення касаційного провадження), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Пунктом 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з частиною 3 статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин колегія суддів вважає висновок судів першої та апеляційної інстанцій передчасним і таким, що зроблений без дослідження всіх зібраних у справі доказів, тому судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду слід урахувати наведене, надати оцінку правомірності вимог позивача, оцінити всі доводи учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення позову, виходячи з його предмета та підстав.

Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України ).

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 2 частини 1 статті 308, статтями 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України , Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Рідкодуб" задовольнити частково.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25.10.2017 та рішення Господарського суду Харківської області від 06.09.2017 у справі № 922/2279/17 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т.Б. Дроботова

Судді К.М. Пільков

Ю.Я. Чумак