152/1133/16-ц

2/125/19/2018

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22.03.2018 року м. Бар

Барський районний суд Вінницької області у складі:

головуючого - судді Хитрука В.М.

за участю секретаря Мазур К.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Бар цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю

ВСТАНОВИВ:

Свої вимоги до суду позивач мотивувала тим, що в 1991 році, маючи намір придбати квартиру, вона передала відповідачу грошові кошти у розмірі 2500 доларів США та запропонувала останньому оформити у нотаріуса договір купівлі – продажу. ОСОБА_2 повідомив, що у зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів на квартиру та браку часу у їх оформленні, зобов’язався здійснити це в майбутньому. Щоб узаконити проживання позивачки відповідач запропонував тимчасово оформити договір оренди на її ім'я до його приїзду. Погодившись з цим, 15 серпня 1991 року був укладений договір оренди на п’ять років. В 1991 році позивачка разом з членами своєї сім'ї вселилася у квартиру № 7, по вулиці Будівельників, буд. 6, м. Шаргород, Вінницької області. Позивач добросовісно і відкрито володіє вказаною квартирою 25 років, сплачує комунальні послуги. ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру № 7, по вулиці Будівельників, буд. 6, м. Шаргород, Вінницької області.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 позов підтримали повністю, надали пояснення відповідно до викладених в позові обставин.

Представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, суду пояснив, що ОСОБА_5 не може вважатись особою, яка добросовісно володіла нерухомим майном, оскільки після закінчення строку оренди по договору оренди від 15.09.1991 вона знала про відсутність у неї підстав для користування, володіння чи набуття права власності на квартиру. ОСОБА_5 було відомо, що власник квартири є ОСОБА_2 який не укладав з нею будь-яких угод щодо квартири, окрім договору оренди від 15.09.1991, тому володіння, користування квартирою після 15.09.1996 р. є недобросовісним володінням.

Свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 у судовому засіданні підтвердили, що ОСОБА_5 з 90-х років постійно проживає у квартирі № 7, по вулиці Будівельників, 6, в м. Шаргород, Вінницької області. ОСОБА_2 виїхав в Ізраїль на постійне місце проживання з сім’єю. Інші обставини справи свідкам не відомі, зокрема щодо факту передачі грошей чи купівлі-продажу квартири.

Суд, заслухавши доводи сторін, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, прийшов до висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити.

Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2011 року.

При цьому суди мають виходити з того, що коли строк давнісного володіння почався раніше 1 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк з 1 січня 2001 року. Разом із тим, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю. (п. 11 Постанови)

Можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК, а також частини четвертої статті 344 ЦК, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Судом встановлено, що ОСОБА_2, будучи членом житлово-будівельного кооперативу № 4, повністю внісши 12 серпня 1991 року свій пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1, став власником квартири № 7, по вулиці Будівельників, буд. 6, м. Шаргород, Вінницької області, на підставі закону.

Статтею 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

15.08.1991 року між власником квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_5 укладено договір оренди, відповідно до умов якого орендодавець ОСОБА_2 передав в оренду ОСОБА_5 квартиру № 7, по вулиці Будівельників, буд. 6, м. Шаргород, Вінницької області, строком на п’ять років.

11 лютого 2011 року ОСОБА_1 звернулася до Шаргородського міського голови із заявою про видачу свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2.

21 лютого 2011 року Виконавчий комітет Шаргородської міської ради Вінницької області видав свідоцтво про право власності на житловий об’єкт нерухомого майна квартиру, згідно з яким виконком посвідчує, що квартира № 7 у житловому будинку № 6 по вул. Будівельників у м. Шаргород дійсно належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.

Згідно з інформаційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно №36579852 від 22 квітня 2015 року право власності на квартиру № 7 у житловому будинку № 6 по вул. Будівельників у м. Шаргород зареєстровано за ОСОБА_1 23 лютого 2011 року на підставі свідоцтва про право власності від 21 лютого 2011 року, виданого Виконавчим комітетом Шаргородської міської ради Вінницької області.

ОСОБА_1 не була членом житлово-будівельного кооперативу № 4 та не вносила пайових внесків за квартиру, окрім того, вона також не подавала документів, установлених законодавством, які підтверджують її право власності на квартиру № 7 у житловому будинку № 6 по вул. Будівельників у м. Шаргород.

Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2016 року № 152/1222/15-ц визнано незаконним та скасовано рішення Виконавчого комітету Шаргородської міської ради Вінницької області № 33 від 16 лютого 2011 року, в частині оформлення за ОСОБА_1 права власності на квартиру № 7 у житловому будинку № 6 по вул. Будівельників у м. Шаргород Вінницької області. Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності від 21 лютого 2011 року на квартиру № 7 у житловому будинку № 6 по вул. Будівельників у м. Шаргород Вінницької області, видане Виконавчим комітетом Шаргородської міської ради Вінницької області на ім’я ОСОБА_1. Скасовано рішення від 23 лютого 2011 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на квартиру № 7 у житловому будинку № 6 по вул. Будівельників у м. Шаргород Вінницької області за ОСОБА_1. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири укладеним.

Відповідно ч. 4, ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону бо на незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з ч.1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України та п. 9 постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» інститут набувальної давності базується на сукупності таких обставин: тривалого добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним. Тривалість володіння передбачає, що має закінчиться визначений законодавством строк перебування речі у володінні певної особи.

Відкритість та безперервність володіння теж є необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю і означають, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, а також те, що протягом зазначеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'являвся правомочною особою позов про повернення майна.

Однією з основних умов для набуття права власності за набувальною давністю є добросовісне володіння, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю, інакше кажучи, обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна.

Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна.

Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК).

Відповідно до п.13 постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 лютого 2014 року «»Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК, а також частини четвертої статті 344 ЦК, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Крім того, такий висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України висловленою в постанові від 20 травня 2015 року у справі № 911/130/14 /3-87цс15 за позовом про визнання права власності за набувальною давністю, де зазначено, що відповідно до ч.ч. 1, 4 ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі ст. 334 ЦК України можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння. Норми цієї статті не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов'язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

З наведеного можна зробити висновок, що встановлюючи, чи є володіння добросовісним, насамперед слід встановити, що володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю, тобто обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна.

Одночасно з цим право власності за набувальною давністю можна визнати лише за особою, яка фактично не є законним володільцем такого майна, тобто особа, яка володіє майном по волі власника і завжди знає хто є власником майна, не може вимагати визнання за нею права власності за давністю володіння.

Крім того, застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння (наприклад, договір), а сторона посилається на строк набувальної давності, - то така сторона обрала невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

Таким чином, визначені ст. 344 ЦК України правила набувальної давності та відповідні роз’яснення судової практики для визнання права власності за набувальною давністю потребують одночасної наявності з одного боку добросовісності володіння (коли особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності), з іншого – відсутності у володільця титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю.

При цьому, в позовній заяві та в судовому засіданні встановлено, що позивач вважає себе власником спірної квартири, оскільки придбала її за домовленістю з колишнім власником ОСОБА_2, тобто проживає у вказаній квартирі на відповідній правовій підставі, але не зареєструвала своє право власності на вказане майно. Як вказано вище, наявність у володільця певної правової підстави для володіння майном виключає можливість набуття права власності на таке майно за набувальною давністю.

Пунктом 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (яка підлягає застосуванню відповідно до ст.9 Конституції України, та ст.2, ч.1 ст.8 ЦПК та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), закріплено принцип, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи безстороннім судом, а пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу зазначає , що «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...».

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У своїх висновках Європейський суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Верховенство права, як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «ОСОБА_9 проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Європейський суд зазначає, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції»). Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення у справі «Прессос компанія ОСОБА_9О.» та інші проти Бельгії»).

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_5 про визнання права власності на житловий будинок в порядку набувальної давності, не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не доведено наявності сукупності умов для набуття права власності за набувальною давністю, що передбачено положеннями ст. 344 ЦК України. Інших доказів позивачем не надано.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 344 ч.1, 344 ч.4, п.9 Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07.02.2015 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», ст.ст.12, 13, 229, 264, 265, 273, 268 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю відмовити повністю.

Скасувати застосовані ухвалою Барського районного суду від 23.11.2017 заходи забезпечення позову у виді накладення арешту на квартиру № 7, по вулиці Будівельників, буд. 6, м. Шаргород, Вінницької області та заборони вчиняти будь які дії стосовно вказаної квартири.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів до Апеляційного суду Вінницької області шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції, а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.    

Суддя: