РІШЕННЯ
Іменем України
1 грудня 2009 року м. Ужгород
Апеляційний суд Закарпатської області в складі
головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.
суддів ЛЕСКА В.В., ЧУЖІ Ю.Г.
при секретарі ЯНКОВИЧ К.І.
за участю відповідача ОСОБА_2.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 вересня 2009 р. у справі Справа № 22ц-2162/09 Номер рядка статистичного звіту: 44
Головуючий у І-й інстанції ФАЗИКОШ О.В.
Доповідач КОНДОР Р.Ю. за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2. та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, -
встановив:
ОСОБА_3 16.07.2009 р. звернулася до суду із зазначеним позовом до свого сина ОСОБА_4 та онуків ОСОБА_2. і ОСОБА_3 В подальшому зменшила вимоги і позов лише щодо ОСОБА_2. та ОСОБА_3 мотивувала наступним. Позивачка є власником будинку по АДРЕСА_1, за цією адресою, крім неї, зареєстровані її діти ОСОБА_4. та ОСОБА_5., а також зазначені онуки. Після одруження ОСОБА_2 в 2005 р. переїхав жити до своєї дружини на АДРЕСА_2, а ОСОБА_3. – в смт. Солотвино Тячівського району. Реєстрація великої кількості людей у будинку створює позивачці незручності, зокрема, вона не може скористатися пільгами, передбаченими Законом України «Про соціальний захист дітей війни». Факт відсутності відповідачів за даним місцем проживання стверджується актом від 14.07.2009 р., складеним свідками та затвердженим начальником житлово-експлуатаційної організації. Посилаючись на ст.ст. 71, 72, 107 ЖК України, просила визнати ОСОБА_2. та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_1
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 24.09.2009 р. зменшені позовні вимоги задоволено: визнано ОСОБА_2., 1984 р.н., та ОСОБА_3, 1987 р.н., такими, що втратили право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_1
ОСОБА_2 та ОСОБА_3. ставлять в апеляції питання про скасування рішення суду внаслідок неправильного застосування судом матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, суд не дав належну оцінку доказам, які спростовують позовні вимоги, не врахував, що відповідачі тривалий час перебували на службі у Збройних Силах України, стосунки з позивачкою неприязні з її вини тощо. Натомість суд узяв до уваги неналежні докази та обґрунтував своє рішення припущеннями. Просять рішення скасувати, в позові – відмовити.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 апеляцію підтримав. Інші учасники процесу про судове засідання повідомлялися належним чином, до суду не з’явилися. Клопотання позивачки про відкладення розгляду справи через хворобу її представника, висловлене в телеграмі, що надійшла до суду 01.12.2009 р., відхилено. У справі немає даних про уповноваження позивачкою будь-кого на представництво її інтересів під час розгляду справи апеляційним судом, така особа не названа і в телеграмі, твердження про її хворобу – безпідставні. Інші особи клопотання про відкладення розгляду справи не заявляли. Апеляційний суд відповідно до ст. 305 ч. 2 ЦПК України визнав за можливе розглянути апеляцію у відсутність осіб, які не з’явилися.
Заслухавши доповідь судді, пояснення апелянта, обговоривши доводи апеляції, обговоривши доводи учасників процесу, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з його належної доведеності. Однак, з таким рішенням суду погодитись не можна.
У справі встановлено, що ОСОБА_3 є власником будинку по АДРЕСА_1, за цією адресою, крім неї, зареєстровані її діти ОСОБА_4. та ОСОБА_5., а також онуки ОСОБА_2 та ОСОБА_3. (а.с. 5, 7, 8). Договір найму житла в цьому будинку позивачкою з відповідачами не укладався. Ці факти сторонами не оспорюються.
Стосунки між позивачкою з одного боку та її сином ОСОБА_2 і відповідачами по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з іншого –неприязні, позивачка неодноразово звинувачувала ОСОБА_2. у вчиненні злочинів і адмінправопорушень, що підтвердження не знайшли. Зазначене стверджується виправдувальним вироком Мукачівського міськрайонного суду від 29.05.2008 р. щодо ОСОБА_2. за ст. 125 ч. 1 КК України, постановою цього ж суду від 24.12.2008 р. про закриття на підставі ст. 247 п. 1 КУпАП справи про адміністративне правопорушення за ст. 1732 КУпАП щодо ОСОБА_2. (а.с. 17-20), іншими матеріалами справи та доказами, на які послався суд у рішенні. Водночас пославшись на відсутність у цих документах відомостей про проживання відповідачів за даною адресою, місцевий суд не врахував, що документи, складені у зв’язку з іншими подіями, для підтвердження зазначеного факту не є належними доказами, а згаданий вирок суду не належить до тих, що можуть бути враховані в порядку ст. 61 ч. 4 ЦПК України.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 одружився 28.01.2006 р., а ОСОБА_3. – 24.11.2007 р. (а.с. 48, 49). Відповідачі вказували, що іншого житла, крім того, в якому зареєстровані з народження, не мають, як не мають такого і їхні дружини, які зареєстровані за місцем проживання своїх батьків. Укладення шлюбу не означає автоматичних вибуття особи з попереднього місця проживання чи втрати права на користування жилим приміщенням, у якому особа зареєстрована. Тому сприйняті судом доводи позову про те, що ОСОБА_2 після одруження в 2005 році переїхав до дружини, посилання суду на одруження відповідача у 2005 році, а також доводи позову щодо переїзду ОСОБА_3 до дружини без зазначення часу такого – не відповідають фактичним обставинам справи. Суд, визнавши відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням внаслідок вибуття з нього, не встановив з якого дня ці особи вибули з попереднього місця проживання, як це випливає з вимог ст. 107 ч. 2, на яку послався суд, та з відповідних їм положень ст. 167 ч. 2 ЖК України.
Заперечуючи позов, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. також зазначали, що тривалий час не проживали в будинку внаслідок проходження служби в Збройних Силах України: перший – з 26.11.2004 р. по 28.07.2008 р., другий – з 25.10.2005 р. по 13.07.2009 р., тобто в період, вибуттям з будинку в якому умотивовано позов. На ствердження цих обставин подали довідки Мукачівського об’єднаного міськвійськкомату від 28.07.2009 р. №№ 447/1 і 448/1 (а.с. 14, 15). Оглянутими апеляційним судом оригіналами цих довідок та військовими квитками ОСОБА_2. НОМЕР_1 і ОСОБА_3 НОМЕР_2 підтверджується зазначений час військової служби відповідачів, причому до моменту звільнення в запас перший з них продовжував службу за контрактом з 28.07.2005 р., другий – з 13.07.2006 р.
Спірні правовідносини регулюються ЖК України та у відповідній частині нормами законодавства про військову службу, соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей.
Відповідно до ст. 8 ч. 1 ЦК України, ст. 71 ч.ч. 1, 2, ч. 3 п. 1, ст. 72, ст. 163 ЖК України, в судовому порядку наймача чи члена сім’ї власника будинку може бути визнано таким, що втратив право користування жилим приміщенням, якщо він понад шість місяців був відсутній без поважної причини; понад цей строк жиле приміщення зберігається за такою особою у випадку призову на строкову військову службу – протягом усього періоду проходження військової служби, перебування на військовій службі військовослужбовців надстрокової служби - протягом перших п’яти років перебування на військовій службі. За змістом норм Законів України «Про військовий обов’язок і військову службу» (ст. 40), «Про Збройні Сили України» (ст. 16), «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (ст.ст. 1-2, ст. 12 ч. 2), за військовослужбовцями, які вступили на військову службу за контрактом, зберігається право на жилу площу, яку вони займали до вступу на військову службу, на них поширюються й інші гарантії соціального і правового захисту, передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, норми ст. 71 та ст. 107 ЖК України регулюють різні правовідносини: щодо відсутності без поважних причин зареєстрованого в жилому приміщенні наймача або члена його сім’ї та щодо розірвання договору найму жилого приміщення наймачем, втрати права користування ним внаслідок вибуття його на інше місце проживання. Одночасне застосування обох цих підстав і норм не відповідає вимогам закону. Мотиви позову, що полягали у неможливості користування пільгами, отже – стосувалися лише утримання жилого приміщення, не належать до підстав, з яких особу може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням. З підстав, передбачених Главою 6 ЖК України, а також вимоги, що випливають з норм ст.ст. 64, 156, 162 ЖК України і стосуються участі членів сім’ї власника будинку в його утриманні, позивачка вимоги не заявляла.
Суд розглядає справу в межах заявлених вимог і під час ухвалення рішення вирішує питання про те, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, чи є інші фактичні дані, які мають значення для справи, якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню, рішення про задоволення позову може бути ухвалено лише за умови його доведеності належними і допустимими доказами (ст.ст. 11, 212-214 ЦПК України).
Суд першої інстанції вищенаведених фактів і норм матеріального права не врахував та прийшов до помилкового висновку про доведеність позову. З огляду на встановлене, показання свідків, якими обґрунтовано рішення, не можуть бути враховані, оскільки суперечать обставинами справи і належним доказам, наданим відповідачами. Суд не встановив факти відсутності відповідачів у зареєстрованому місці проживання без поважних причин і факти їх вибуття у відповідний час на інше місце проживання, внаслідок чого необґрунтовано послався на Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Суд, застосувавши при вирішенні спору також норми ЦК України та ЖК України щодо захисту права власності, вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачка не заявляла позов з цих підстав, не обґрунтовувала його відповідними фактами та обставинами. Заперечення відповідачів по суті спору не були спростовані.
З урахуванням вищенаведеного, апеляцію слід задовольнити, рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 309 ч. 1 п.п. 1, 2, 4 ЦПК України – скасувати, в позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2. і ОСОБА_3 – відмовити. Апеляційний суд бере до уваги, що позивачка на власний розсуд розпорядилася своїми процесуальними правами і відмова в даному позові прав ОСОБА_4 не порушує.
Керуючись ст. 307 ч. 1 п. 2, ст. 309 ч. 1 п.п. 1, 2, 4, ст.ст. 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд –
вирішив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2. та ОСОБА_3 задовольнити, рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 вересня 2009 р. у даній справі – скасувати, в позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2. та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, – відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і протягом двох місяців з цього дня може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України.
Головуючий Судді