РІШЕННЯ
Іменем України
3 грудня 2009 року м. Ужгород
Апеляційний суд Закарпатської області в складі
головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.
суддів ЧУЖІ Ю.Г., ЛЕСКА В.В.
при секретарі МОЛНАР Е.А.
за участю позивачки ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_4., відповідачів ОСОБА_2., ОСОБА_3. і їх представника адвоката ОСОБА_5.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 вересня 2009 р. у справі Справа № 22ц-2085/09 Номер рядка статистичного звіту: 21
Головуюча у І-й інстанції ЖИГАНСЬКА Н.М.
Доповідач КОНДОР Р.Ю. за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2. і ОСОБА_3 про розірвання договору дарування будинку та виселення з будинку, -
встановив:
ОСОБА_1 13.05.2009 р. звернулася до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_2. і ОСОБА_3., мотивуючи його наступним. 03.07.2002 р. позивачка уклала договір, за яким подарувала своєму онукові ОСОБА_2. будинок НОМЕР_1 з надвірними спорудами, розташований в АДРЕСА_1. Договір уклала, перебуваючи у майже безпорадному стані та сподіваючись, що їй буде забезпечено право довічного користування цим будинком і належне утримання. Проте, стосунки з ОСОБА_2. та його дружиною ОСОБА_3. погіршилися, останні погрожували вигнати позивачку з будинку, обмежили її в користуванні будинком, вчиняли щодо неї насильство, не опікуються нею. Посилаючись на ст. 727 ч.ч. 4, 5 ЦК України, ст. 116 ч. 1 ЖК України та уточнивши вимоги, просила продовжити строк позовної давності для звернення до суду, розірвати договір дарування згаданого будинку, скасувати державну реєстрацію права власності на цей будинок за ОСОБА_2. і виселити з нього ОСОБА_2., ОСОБА_3. з дітьми ОСОБА_6, 2005 р.н., і ОСОБА_7, 2008 р.н., без надання іншого житла.
Рішенням Свалявського районного суду від 16.09.2009 р. змінений позов задоволено частково. Розірвано укладений 03.07.2002 р. ОСОБА_1 з ОСОБА_2. договір дарування будинку № 3 (колишній НОМЕР_1) з надвірними спорудами, що по АДРЕСА_1, та скасовано державну реєстрацію права власності на цей будинок за ОСОБА_2. В решті позову – відмовлено.
ОСОБА_2. оскаржив зазначене рішення в частині задоволення позову, ставить в апеляції питання про його скасування в цій частині з відмовою в позові внаслідок неправильного застосування судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. На думку апелянта, суд невірно застосував до спірних правовідносин ЦК України (2003 р.) і безпідставно задовольнив позов, який не було доведено.
В іншій частині рішення суду учасниками процесу не оскаржено.
У письмових запереченнях на апеляцію позивачка ОСОБА_1 вказує на її необґрунтованість і на законність рішення суду, яке просить залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення апелянта, відповідачки та їх представника, які апеляцію підтримали, позивачки та її представника, які апеляцію не визнали, просять її відхилити, а законне, на їх думку, рішення суду – залишити без змін, обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.
Під час апеляційного розгляду справи встановлено, що правильним зазначенням імені відповідача є «ОСОБА_2».
Задовольняючи змінений позов у частині розірвання оспореного договору дарування та скасування державної реєстрації права власності на будинок за ОСОБА_2., суд першої інстанції виходив з доведеності цього позову та з наявності для його задоволення підстав, передбачених ст. 651 ч. 2, ст. 727 ч. 4 ЦК України (2003 р.). Однак, з таким рішенням погодитись не можна, оскільки своїх висновків суд дійшов внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.
Позивачка підставами для вимоги про розірвання договору дарування, пред’явленої через сім років після його укладення, зазначила своє сподівання на забезпечення обдарованим їй належних умов життя, права довічного користування будинком, що відповідачами виконано не було, а також посилалась на вчинення відповідачами насильства щодо неї.
Відповідно до договору, укладеного в нотаріальній формі 03.07.2002 р., ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2. трикімнатний житловий будинок НОМЕР_1 житловою площею 56,3 м2 з надвірними спорудами, розташований в с. Неліпині Свалявського району, вартістю 67548,00 грн., право власності на будинок зареєстроване за обдарованим ДВП Технічної інвентаризації по Свалявському району 26.07.2002 р. (а.с. 5). Позивачка та відповідачі проживають у даному будинку.
Укладення зазначеного договору регулюється нормами ст.ст. 41, 42, 44, 47, 151, 153, 154, 243, 244 ЦК України (1963 р.), відповідно до яких договір дарування нерухомого майна є односторонньою безоплатною реальною угодою, укладається у письмовій нотаріальній формі та не може бути обумовлений виконанням будь-яких зобов’язань майнового чи немайнового характеру з боку обдаровуваного на користь дарувальника. Не тягне виникнення таких зобов’язань і факт прийняття дару. Згаданий договір не містить умов, що не передбачені для договору дарування, в т.ч. і умови про право довічного користування дарувальником подарованим будинком. Усні твердження з цього приводу до уваги не беруться. Питання про недійсність договору, зокрема, з підстав, передбачених ст.ст. 56, 57, 58 ЦК України (1963 р.), ніким не ставилося. Отже, доводи позову щодо обумовлення договору дарування обов’язком обдаровуваного забезпечити дарувальнику право довічного користування будинком із забезпеченням відповідних умов проживання не ґрунтуються на законі та не мають підтвердження доказами. Поряд з цим, сторона на власний розсуд розпоряджається своїми цивільними та процесуальними правами і добровільна заява, зроблена відповідачами в апеляційному суді про те, що вони не ставили і не ставитимуть питання про позбавлення позивачки права проживання у даному будинку, не суперечить закону.
Згідно із п. 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (2003 р.), правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків розірвання договору застосовуються до договорів, що були укладені до 01.01.2004 р. і продовжують діяти після набрання чинності цим Кодексом.
Право власності ОСОБА_2. на одержаний у дар будинок виникло на підставі зазначеного договору з моменту його державної реєстрації згідно із чинним на відповідний час законодавством (ст.ст. 2, 8, 12, 13 Закону України «Про власність», ст.ст. 4, 128, 227, 243, 244 ЦК України (1963 р.)). Тобто, спірний договір був укладений, виконаний сторонами, а відповідне зобов’язання – припинене згідно з його умовами та законом (ст.ст. 5, 161, 162, 167, 216 ЦК України (1963 р.)) до набрання чинності ЦК України (2003 р.). Підстав примусового розірвання договору дарування ЦК України (1963 р.) не передбачав, тим більше, не можуть бути такими підставами факти, що з’явилися після виконання договору, зокрема – у 2008 р., на що вказувала позивачка.
Суд першої інстанції цих обставин не врахував. Оскільки спірні правовідносини регулюються законом, що був чинним на час укладення та виконання спірного договору, суд не мав підстав застосовувати до них норми ЦК України (2003 р.). За таких обставин, відсутність в договорі умов, істотним порушенням яких вмотивовано позов, і, відповідно, на які не послався суд і в рішенні, мотиви, якими керувалася позивачка при укладенні договору, відсутність у справі доказів про вчинення будь-ким з відповідачів умисного злочину проти життя, здоров’я, власності дарувальника, неврахування судом положень частини 1 статті 727 ЦК України (2003 р.), тлумачення судом спеціальних норм ст. 727 та загальних норм ст. 651 цього Кодексу всупереч їх дійсному змісту тощо – значення не мають. Нормами ЖК України, на які посилалася позивачка, ці правовідносини не регулюються.
Отже, для розірвання оспореного договору суд першої інстанції передбачених законом підстав не мав. Внаслідок цього, безпідставно було задоволено і похідну вимогу, що не має без розірвання договору самостійного значення, про скасування державної реєстрації права власності на будинок за ОСОБА_2.
Виходячи з викладеного, на підставі ст. 309 ч. 1 п. 4 ЦПК України апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції щодо задоволення позову – скасувати, в цьому позові – відмовити, в решті рішення суду – залишити без змін. Апеляційний суд констатує також, що повна відмова в позові не порушує прав осіб, яких стосувалися похідні від розірвання договору вимоги позивачки.
Керуючись ст. 307 ч. 1 п. 2, ст. 309 ч. 1 п. 4, ст.ст. 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд –
вирішив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2. задовольнити, рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 вересня 2009 р. у даній справі в частині задоволення позову про розірвання укладеного 03.07.2002 р. ОСОБА_1 з ОСОБА_2. договору дарування будинку № 3 (колишній НОМЕР_1) з надвірними спорудами, що по АДРЕСА_1, та скасування державної реєстрації права власності на цей будинок за ОСОБА_2. – скасувати, в цьому позові – відмовити, в решті рішення суду – залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і протягом двох місяців з цього дня може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України.
Головуючий Судді