Особи
Учасники процесу:
Ім`я Замінене і`мя Особа
Судове рішення #69890220


Постанова

іменем України

28 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 569/2760/13-ц

провадження № 61-4564 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з додатковою відповідальністю «Рівненський завод будівельних матеріалів»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 липня 2016 року у складі судді Панас О. В. та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 1 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Шеремет А. М., Бондаренко Н. В.,

ВСТАНОВИВ :

12 лютого 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Відкритого акціонерного товариства «Рівненський завод будівельних матеріалів» (далі - ВАТ «Рівненський ЗБМ»), правонаступником якого є Товариство з додатковою відповідальністю «Рівненський завод будівельних матеріалів» (далі - ТДВ «Рівненський ЗБМ») про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що спільним рішенням адміністрації та профкому ВАТ «Рівненський ЗБМ» від 21 вересня 1994 року її сім'ї була надана квартира АДРЕСА_1 для завершення будівництва та проведення ремонтних робіт. З 1994 року до 1998 року вона за власні кошти та власними силами завершила будівництво квартири і з того часу до 2011 року разом із сім'єю проживала у ній. За рішенням Рівненського міського суду від 11 листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 31 березня 2010 року, у 2011 році вона була виселена із спірної квартири без надання іншого жилого приміщення. Через дії відповідача, який залишив її без даху над головою, вона з 1999 року захищає своє право у суді. Дії відповідача вважає неправомірними і такими, що порушили її звичний спосіб життя, вплинули на стан здоров'я, на її стосунки з членами сім'ї та іншими людьми, спричинили їй моральну шкоду. Враховуючи викладене, посилаючись на статті 1212, 1213 Цивільного кодексу України року (далі - ЦК України) та з урахуванням уточнених позовних вимог, просила стягнути з відповідача на її користь 132 577 грн витрат, понесених на будівництво вищевказаної квартири, і 50 тис. грн - на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ТДВ «Рівненський ЗБМ» на користь ОСОБА_1 34 104 грн та у прибуток держави України - 1 378 грн судового збору. В задоволені решти вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 лише частково підтвердила витрати на будівництво та ремонт спірної квартири, а саме - в розмірі 34 104 грн. ТДВ «Рівненський ЗБМ» одержав за рахунок ОСОБА_1 дане майно без достатньої підстави, а тому в силу статті 469 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року(далі - ЦК Української РСР), чинної на час виникнення спірних правовідносин (аналогічні положення закріплені й у статтях 1212, 1213 ЦК України), зобов'язане відшкодувати позивачу його вартість. ОСОБА_1 втратила право користування майном, яке було набуте за її кошти, у 2011 році, а звернулася до суду з даним позовом 12 лютого 2013 року, тобто в межах трирічної позовної давності. Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження факту заподіяння їй такої шкоди, в тому числі - на підтвердження неправомірного характеру дій відповідача та наявності його вини.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 1 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, апеляційну скаргу ТДВ «Рівненський ЗБМ» задоволено. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 липня 2016 року в частині задоволення позову та стягнення 34 104 гривень понесених витрат і 1 378 гривень судового збору скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В решті рішення суду першої інстанції (про відмову в позові про відшкодування моральної шкоди) залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що вселення позивача разом із сім'єю в 1998 році у спірну квартиру відбулося з непередбачених законом чи договором підстав. Наявність спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «Рівненський ЗБМ» від 21 вересня 1994 року № 9 про попереднє виділення ОСОБА_1 і членам її сім'ї квартири АДРЕСА_2 будь-яких правових наслідків з приводу повернення понесених позивачем витрат на будівництво і ремонт цієї квартири для відповідача не створює. Не зобов'язує відповідача це рішення і до вчинення будь-яких дій на користь ОСОБА_1 При цьому апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про відсутність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди.

28 листопада 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просила скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 1 листопада 2016 року та змінити рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 липня 2016 року в частині визначення розміру матеріальної та моральної шкоди, і задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що після розподілу квартир у недобудованому будинку АДРЕСА_4 в місті Рівне їй була попередньо виділена квартира АДРЕСА_2 в якій вона разом із сім'єю провели ремонтні роботи та з 1998 року стали там проживати. Оскільки на підставі рішення суду її було виселено із спірної квартири, то відповідач збагатився за її рахунок без підстави, передбаченої законом чи підзаконними актами, привласнивши понесені нею витрати на будівництво та ремонт квартири. Суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права в частині пред'явленого нею позову про відшкодування матеріальної шкоди, однак необґрунтовано не стягнув її у розмірі, який був визначений висновком судової будівельно-технічної експертизи від 29 квітня 2016 року. Обидва рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди є незаконними, так як нею доведено неправомірність дій відповідача.

17 лютого 2017 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито провадження у вказаній справі.

11 квітня 2017 року ТДВ «Рівненський ЗБМ» подало до суду заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначило про законність та обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції і просило відмовити у задоволенні касаційної скарги у зв'язку з її безпідставністю. Позивач не підтвердила належними доказами понесенні нею витрати на ремонт спірної квартири, а лише перерахувала роботи та витрати, які нібито проведені за її рахунок. Будівництво житлового будинку тривало до 2000 року, а тому згідно зі статтею 5 ЦК України до прав і обов'язків сторін, що виникли в той період, застосовуються норми ЦК Української РСР, за якими вартість робіт слід оцінювати станом на 1994-1998 роки. З цією метою слід встановити, які саме роботи і в який період виконувалися. Натомість експерт провела свої розрахунки станом на час проведення експертизи. Більшість наданих позивачем видаткових накладних стосовно купівлі будівельних матеріалів видані на прізвища осіб, що не брали участі у справі (ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_2, ОСОБА_3). Документи, видані на прізвище "ОСОБА_17", датуються до або після 1994-1998 років. Позивач свої вимоги підтверджує лише показаннями свідків, які є непослідовними і суперечливими. Висновок експертизи є необґрунтованим, оскільки у 1994 році експерт квартиру не оглядав, а станом на час проведення експертизи там зроблено ремонт новим власником. Незрозумілими є обсяг, характер і грошовий вираз виконаних будівельних робіт. У 1999 році при звільненні з підприємства позивачу було запропоновано з'явитися до адміністрації товариства та надати докази понесених витрат на будівництво. Через 17 років, коли у квартирі вже 5 років живе інша особа і зроблено ремонт, встановити вартість та обсяг проведених робіт неможливо. Сім'я ОСОБА_1 з 1998 по 2011 рік незаконно проживала у спірній квартирі, що встановлено рішеннями судів. ТДВ «Рівненський ЗБМ» протиправних дій по відношенню до позивача не вчиняло.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

31 січня 2018 року справу № 2-1974/11 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «Рівненський ЗБМ», правонаступником якого є ТДВ «Рівненський ЗБМ», від 21 вересня 1994 року № 9 ОСОБА_1 і членам її сім'ї попередньо виділено квартиру АДРЕСА_7 з виключенням із списку черговості після закінчення будівництва квартири та здачі її робочій і державній комісіям. Цим рішенням передбачалося завершення будівництва житлового будинку і квартир у ньому за кошти підприємства та осіб, яким попередньо виділено ці квартири.

Листом від 5 квітня 1999 року № 01/097 ВАТ «Рівненський ЗБМ» повідомило ОСОБА_1 про те, що у зв'язку із звільненням її з роботи спільним рішенням адміністрації підприємства та профспілкового комітету від 29 березня 1999 року її знято з квартирної черги і на основі цього перерозподілено квартири в будинку. Позивачу було запропоновано з'явитися на підприємство з метою вирішення питання щодо відшкодування понесених витрат на будівництво житлового будинку АДРЕСА_8

Однак відшкодування даних витрат відповідачем проведено не було, що сторонами не заперечувалося.

Визнавалася сторонами і та обставина, що ОСОБА_1 з квітня 1999 року по час вирішення справи в судах попередніх інстанцій до ТДВ «Рівненський ЗБМ» з питанням про відшкодування витрат на будівництво не зверталася.

Рішенням позачергових зборів акціонерів ВАТ «Рівненський ЗБМ» від 27 березня 2004 року вирішено передати спірну квартиру у власність іншої особи - ОСОБА_4

На виконання зазначеного рішення зборів акціонерів було укладено договір купівлі-продажу квартири від 25 травня 2005 року, за умовами якого ВАТ «Рівненський ЗБМ» продало, а ОСОБА_4 купив квартиру АДРЕСА_3 за ціною 39 181 грн 24 коп. з розстроченням платежу строком на 20 років (240 місяців). Договір посвідчено нотаріально, зареєстровано в реєстрі за № 1791.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 31 березня 2010 року, у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та за позовом ОСОБА_1 до ВАТ «Рівненський ЗБМ», ОСОБА_5 про визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права на частку в спільній частковій власності на квартиру позов ОСОБА_4 задоволено, виселено ОСОБА_1 та членів її сім'ї зі спірної квартири, а в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вселення позивача разом з сім'єю в 1998 році у спірну квартиру відбулося з непередбачених законом чи договором підстав.

За таких обставин суд першої інстанції, дійшов правильно висновку про те, що права позивача на відшкодування понесених у зв'язку з ремонтом належного відповідачу майна підлягають судовому захисту.

Відповідно до частини першої статті 469 ЦК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно придбане майно цій особі. В разі неможливості повернути безпідставно придбане майно в натурі повинна бути відшкодована його вартість, що визначається на момент придбання.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 4 жовтня 1991 року № 71 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно.

Відповідно до пункту четвертого Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки спірні правовідносини між сторонами продовжували існувати і після набрання чинності ЦК України, до цих правовідносин підлягають застосуванню положення цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї статті застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Судом першої інстанції встановлено, що 29 квітня 2016 року судова будівельно-технічна експертиза проведена лише в частині приведення вартості робіт та витрат на придбання матеріалів до цін 2016 року. В судовому засіданні експерт Володько Ю. В. підтвердила, що у висновку експертизи врахований перелік будівельно-монтажних робіт, який був складений ОСОБА_1

Так, згідно з висновком експерта від 29 квітня 2016 року № Е-06/16 вартість робіт станом на час проведення експертизи складає: 132 577 грн з врахуванням загальновиробничих витрат; 108 067 грн - без врахування загальновиробничих витрат.

Допитані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_7, ОСОБА_2 показали, що допомагали ОСОБА_1 проводити будівельно-ремонтні роботи у квартирі АДРЕСА_2, в яку після добудови вселилася сім'я ОСОБА_1 За чиї кошти і де були придбані матеріали, свідки чітко вказати не змогли.

Квитанції на придбання будівельних матеріалів, видані на ім'я сторонніх осіб, датовані до 1994 року, суд першої інстанції не взяв до уваги, оскільки належних доказів на підтвердження того, що ці матеріали були використані при будівництві спірної квартири, не здобуто. Також суд дійшов висновку, що частина будівельних матеріалів надавалася ОСОБА_1 відповідачем, частина робіт проводилася також за рахунок останнього.

Актом виконаних робіт (форма № 2) за вересень 1993 року підтверджується, що ВАТ «Рівненський ЗБМ» наймав будівельні бригади для виконання робіт у спірній квартирі.

Оцінивши в сукупності дослідженні докази, пояснення сторін та показання свідків, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позов у частині стягнення понесених позивачем витрат на будівництво та ремонт квартири підлягає частковому задоволенню в розмірі 34 104 грн. При цьому судом були враховані проведені роботи та витрати на придбання матеріалів згідно з додатком до висновку експертизи від 29 квітня 2016 року № Е-06/16.

Такі висновки місцевого суду відповідають встановленим обставинам справи і вимогам закону, а доводи касаційної скарги про те, що суд необґрунтовано не стягнув понесені позивачем витрати у розмірі, який був визначений судовою будівельно-технічною експертизою від 29 квітня 2016 року, цих висновків не спростовують.

У зв'язку з наведеним, висновок суду апеляційної інстанції про те, що наявність спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «Рівненський ЗБМ» про попереднє виділення ОСОБА_1 і членам її сім'ї спірної квартири, з якої їх у подальшому було виселено, не створює для відповідача будь-яких правових наслідків з приводу повернення понесених позивачем витрат на будівництво і ремонт цієї квартири, ґрунтується на неправильному застосуванні вищенаведених норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення в цій частині.

Статтею 60 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

В обґрунтування заявлених позовних вимог у частині відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 вказувала на неправомірність дій відповідача, зокрема і щодо звільнення її з роботи за станом здоров'я, і щодо зняття її з квартирного обліку на підприємстві, і щодо продажу іншій особі на завідомо несправедливих умовах квартири, яку вона своєю важкою працею і власними коштами облаштовувала з членами своєї сім'ї.

Разом з тим, жодних належних і допустимих доказів на підтвердження будь-якої із зазначених обставин, в тому числі на підтвердження неправомірного характеру дій відповідача та наявності його вини, позивач не надала.

Відмовляючи у задоволенні позову у вищевказаній частині, суди попередніх інстанції правильно виходили з того, що ознаки неправомірності в діях та рішеннях ТДВ «Рівненський ЗБМ» відсутні, про щосвідчить рішення Рівненського міського суду від 11 листопада 2008 року, що набрало законної сили, яким ОСОБА_1 та члени її сім'ї були виселені зі спірної квартири. Крім того, відповідач пропонував позивачу з'явитися на підприємство з метою вирішення питання щодо відшкодування понесених витрат на будівництво та ремонт квартири, що підтверджується вищевказаним листом ВАТ «Рівненський ЗБМ» від 5 квітня 1999 року № 01/097.

Висновки суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, щодо необґрунтованості позовних вимог у частині відшкодування моральної шкоди є законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи і не спростовані позивачем.

Разом з тим, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення 34 104 грн понесених витрат і 1 378 грн судового збору, апеляційний суд припустився помилки у застосуванні матеріального закону.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що рішення Апеляційного суду Рівненської області слід скасувати у вищезазначеній частині і залишити в силі в цій частині рішення Рівненського міського суду Рівненської області.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 1 листопада 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення 34 104 грн понесених витрат і 1 378 грн судового збору скасувати, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 липня 2016 року в цій частині залишити в силі.

В решті Рівненського міського суду Рівненської області від 21 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 1 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук

Судді:С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

С. О. Погрібний



Коментарі
Коментарі відсутні
Потрібна автентифікація

Потріблно залогінитись, щоб коментувати

Логін Реєстрація