КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/11566/17 Суддя (судді) першої інстанції: Літвінова А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Безименної Н.В.

суддів Аліменка В.О. та Бєлової Л.В.

за участю секретаря судового засідання Цюпка Б.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадянки Афганістану ОСОБА_6 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у справі за адміністративним позовом Громадянки Афганістану ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернулася в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просила:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.08.2017 №350-17 про відмову у визнанні громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаною постановою позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. На думку апелянта, оскаржувана постанова ухвалена судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи на підставі неповно з'ясованих обставин справи. Зокрема, апелянт вказує, що судом першої інстанції було протиправно не взято до уваги інформацію про країну походження позивача.

До Київського апеляційного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останній підтримує позицію суду першої інстанції та вказує на відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача та третьої особи ОСОБА_5, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що громадянка Афганістану ОСОБА_6 звернулась до головного управління Державної міграційної служби в місті Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 11.04.2017 №45, в якій зазначено, що остання була змушена залишити країну свого постійного проживання через те, що її країна знаходиться в стані військового конфлікту, а в місті Кабул, де саме вона мешкала, дуже небезпечно. Так, заявником повідомлено, що існує загроза з боку представників угрупування "Талібан".

За результатами розгляду даної заяви та вивченням матеріалів особової справи, головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві складено висновок від 03.05.2017 щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийнято наказ від 03.05.2017 №194 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Афганістану ОСОБА_6".

Наказом головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 03.07.2017 №288 на підставі подання продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Афганістану ОСОБА_6 .

30.08.2017 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 350-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону №3671-VI, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.

Позивачем від Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві отримано повідомлення від 07.09.2017 року № 239 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або тимчасового захисту.

Вважаючи відмову відповідача неправомірною, позивач звернулася з даним позовом в суд.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела факт наявності основних підстав, за яких особі може бути надано статус біженця, а оскаржуване рішення вважав таким, що прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надане, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Предметом даного спору є визнання неправомірним рішення № 350-17 від 30.08.2017 про відмову у визнанні Громадянки Афганістану ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з положеннями п. 1 ст. 1 цього Закону біженець - біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань

Частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року стосовно статусу біженця) Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців( далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про надання їй статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Згідно з п. 164, А, гл. V Керівництва особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

УВКБ ООН у своїй позиції «Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Як вбачається з матеріалів особової справи, в заяві-анкеті позивач зазначала, що до країни походження, а саме Афганістан, не може повернутися через загальне насильство, що підтверджується інформацією щодо країни походження, зокрема, з боку угрупувань «Талібан».

Вказувала, що в Україну позивач прибула у березні 2017 року нелегально. Документи, які підтверджують її особу, відсутні.

Позивач вказує на те, що у зв'язку із військовим конфліктом в країні походження проживання в ній є неможливим, а в разі повернення в країну громадянської належності її життю та життю її близьких може загрожувати небезпека.

Разом з тим, позивачем не надано доказів на підтвердження викладених в заяві обставин щодо існування загрози її життю на батьківщині.

Також, при проходженні співбесіди та заповненні реєстраційного листа позивач зазначала, що вона не була членом жодної релігійної, військової чи громадської організації та не зазнавала переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів.

Відтак, жодних аргументованих свідчень щодо наявності факту переслідування в країні походження за конвенційними ознаками, а так само побоювань стати жертвою таких переслідувань позивач не надала.

Посилання позивача на інформацію по країні походження та яка свідчить про небезпечний стан для населення, колегія суддів відхиляє, оскільки остання вказує на загальновідому ситуацію в країні і не містить інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні її громадянської належності.

Крім того, наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути виключною підставою для оформлення документів про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня.2004 року ст. 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту.

Таким чином, матеріали особової справи з урахуванням інформації про країну походження та заявлених позивачем обставин надають підстави стверджувати про відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, а також, що не існує розумної можливості того, що саме заявнику буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.

Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що відповідач дійшов правильного висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, доводи заявника є необґрунтованими.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв у відповідності з Законом та міжнародними правовими актами, у межах своєї компетенції.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в справі, підтверджених доказами, колегія суддів апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Керуючись ст. ст. 243, 310, 315, 316, 321, 322, 329 КАС України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Громадянки Афганістану ОСОБА_6 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 21 лютого 2018 року.

Головуючий суддя Н.В. Безименна

Судді В.О.Аліменко

Л.В.Бєлова

Головуючий суддя Безименна Н.В.

Судді: Бєлова Л.В.