П о с т а н о в а

Іменем України

30 січня 2018 року

м. Київ

справа № 569/11995/15-ц

провадження № 61-1348 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), СинельниковаЄ. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О., та касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 24 лютого 2016 року у складі судді Ковальова І. М. та рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О.,

ВСТАНОВИВ :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої споживачеві неналежним наданням послуг з правової допомоги.

Позовна заява мотивована тим, що 12 листопада 2012 року між нею та ОСОБА_5 було укладено угоду-доручення про надання правової допомоги, за умовами якої відповідачка, як адвокат, взяла на себе зобов'язання виконувати обов'язки захисника її сина - ОСОБА_6, у кримінальній справі по обвинуваченню його за частиною другою статті 185, частиною другою статті 187 КК України, у Рівненському міському суді Рівненської області.

Після укладення вищевказаної угоди-доручення про надання правової допомоги ОСОБА_5 отримала від неї 4 тис. грн і запевнила, що завдяки її професіоналізму сина позивачки - ОСОБА_6, звільнять з-під варти на першому судовому засіданні, відповідачка доведе його невинуватість, за що вона має додатково сплатити ОСОБА_5 гонорар у розмірі 16 тис. грн. У листопаді 2012 року вона сплати відповідачці вищевказані грошові кошти, проте остання квитанції чи платіжного чеку про отримання коштів їй не надала.

У зв'язку з неналежним виконанням своїх обов'язків відповідачкою, як захисником її сина, а саме унаслідок ненадання кваліфікованої правової допомоги, вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 22 травня 2013 року її сина - ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 185, частиною першою статті 187 КК України та призначено покарання із застосуванням статей 70, 71 КК України у вигляді п'яти років шести місяців позбавлення волі. Позивачка звернулася з претензією до ОСОБА_5 про повернення сплачених нею 16 тис. грн в якості гонорару, проте грошові кошти відповідачка не повернула.

Вищевказані обставини підтверджуються рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області від 23 квітня 2015 року, яким дисциплінарна справа щодо відповідачки закрита у зв'язку із закінченням річного строку притягнення її до дисциплінарної відповідальності та встановлено у діях ОСОБА_5 ознаки дисциплінарного проступку, у тому числі невиконання своїх обов'язків щодо подання в установленому законом порядку апеляційної скарги на вирок суду.

Позивачка вказувала про те, що такими протиправними діями відповідачки їй було завдано майнову та моральну шкоду, яка полягає у душевних стражданнях унаслідок незаконного перебування її сина під вартою та його засудження.

З урахуванням викладеного та збільшених позовних вимог ОСОБА_4 просила суд стягнути з ОСОБА_5 на її користь 16 тис. грн у рахунок відшкодування майнової шкоди та 50 тис. грн у відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 лютого 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів сплати нею на користь відповідачки грошових коштів у розмірі 16 тис. грн за угодою-дорученням про надання правової допомоги, унаслідок чого відсутні правові підстави для відшкодування на її користь майнової шкоди. Також ОСОБА_4 не надано доказів на підтвердження заподіяння їй моральної шкоди ОСОБА_5, а також на підтвердження протиправності діяння відповідачки та її вини, розміру спричиненої шкоди.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 8 квітня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_4 задоволена частково, рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено з інших правових підстав.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що доказами у справі підтверджено неналежне виконання відповідачкою як адвокатом взятих на себе зобов'язань за угодою-дорученням про надання правової допомоги. Оскільки відповідачка заперечила факт отримання від позивачки грошової винагороди за вищевказаною угодою-дорученням, а позивачкою належних і допустимих доказів, які б свідчили про фактичну сплату ОСОБА_5 гонорару, не надано, тому відсутні підстави для стягнення на користь ОСОБА_4 суми майнової шкоди.

Незважаючи на заперечення ОСОБА_5 факту неналежного виконання угоди-доручення, за остаточним судовим рішенням у кримінальній справі, син позивачки, інтереси якого раніше представляла відповідачка, був визнаний судом винним у вчиненні злочинів та був засуджений, а не виправданий судом. Крім того, відповідачка не мала повноважень на захист сина позивачки в апеляційному суді. Отже, ураховуючи вищевказані обставини, характер та обсяг страждань позивачки, характер її немайнових втрат, виходячи із засад розумності і справедливості, апеляційний суд констатував факт неналежного виконання з боку відповідачки обов'язків за угодою-дорученням про надання правової допомоги, що є достатньою і справедливою для ОСОБА_4 сатисфакцією моральної шкоди, що була їй завдана.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зазначала, що хоча апеляційний суд і відмовив у позові до неї, проте висновки суду є неправильними, а встановлені рішенням апеляційного суду преюдиційні обставини можуть мати для неї тяжкі наслідки.

Касаційна скарга мотивована тим, що вона належним чином виконувала взяті на себе зобов'язання за угодою-дорученням про надання правової допомоги сину позивачки. Ні вказаною угодою, ні Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вона не була зобов'язана подавати апеляційну скаргу на вирок суду, яким засуджено сина позивачки. Отже, нею надана належна правова допомога сину ОСОБА_4 за зазначеною угодою-дорученням про надання правової допомоги, унаслідок чого відсутні докази заподіяння нею позивачці моральної шкоди.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що угодою-дорученням про надання правової допомоги визначено, що послуги відповідачки, як адвоката, є платними, нею взяті на себе зобов'язання за цією угодою не виконано, вона їй кошти сплатила, а, отже, наявні підстави для стягнення з ОСОБА_5 на її користь сплачених нею грошових коштів, хоча додаткову угоду до угоди-доручення про надання правової допомоги, якою визначався розмір гонорару адвоката, укладено не було. Крім того, наявні підстави для стягнення з відповідачки на користь позивачки моральної шкоди, оскільки констатація апеляційним судом факту неналежного виконання з боку відповідачки зобов'язань за спірною угодою не є достатньою і справедливою сатисфакцією, так як моральна шкода відповідно до положень статті 23 ЦК України визначається у грошовому еквіваленті.

У серпні 2016 року ОСОБА_4 подала заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, посилаючись на те, що доводи відповідачки про надання правової допомоги її сину безоплатно спростовуються умовами угоди-доручення про надання правової допомоги. Рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області від 23 квітня 2015 року встановлено факт неналежного виконання відповідачкою взятих на себе зобов'язань за спірною угодою, унаслідок чого наявні підстави для відшкодування відповідачкою на користь ОСОБА_4 моральної шкоди.

У вересні 2016 року ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_4, посилаючись на те, що у неї фінансові зобов'язання перед позивачкою відсутні, належні докази щодо сплати ОСОБА_4 на її користь грошових коштів за угодою-дорученням про надання правової допомоги відсутні, а, отже, такі доводи позивачки є безпідставними.

Касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_5 - залишенню без задоволення.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду частково не відповідає.

Судом установлено, що вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 1 червня 2012 року сина ОСОБА_4 - ОСОБА_6 визнано винним у скоєнні злочину передбаченого частиною другою статті 186 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 років. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 9 жовтня 2012 року вищевказаний вирок міського суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

12 листопада 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено угоду-доручення про надання правової допомоги, за умовами якої ОСОБА_5, як адвокат, взяла на себе зобов'язання виконувати обов'язки захисника сина ОСОБА_4 - ОСОБА_6, у кримінальній справі по обвинуваченню його за частиною другою статті 185, частиною другою статті 187 КК України, у Рівненському міському суді Рівненської області, а ОСОБА_4 взяла на себе зобов'язання сплатити за надані адвокатом послуги згідно з умовами додаткової угоди, що спростовує доводи відповідачки про безоплатне надання нею правової допомоги.

Вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 22 травня 2013 року сина ОСОБА_4 - ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 185, частиною першою статті 187 КК України та призначено покарання із застосуванням статей 70, 71 КК України у вигляді п'яти років шести місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2013 року апеляційні скарги ОСОБА_4, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 залишено без задоволення, зазначений вирок міського суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року касаційну скаргу засудженого сина позивачки - ОСОБА_6 задоволено частково. За доводами касаційної скарги та в порядку статті 395 КПК України вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 22 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2013 року щодо ОСОБА_6 у частині засудження його за частиною першою статті 187 КК України змінено. Дії ОСОБА_6 перекваліфіковано з частини першої статті 187 КК України на частину другу статті 186 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на 5 років. У частині засудження ОСОБА_6 за частиною другою статті 185 КК України вказані вирок та ухвалу скасовано, а кримінальну справу закрито. Виключено з судових рішень вказівку про застосування статті 71 КК України при призначенні ОСОБА_6 остаточного покарання. Вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 8 липня 2009 року щодо ОСОБА_6 встановлено виконувати самостійно. У решті вирок та ухвалу судів залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2014 року касаційні скарги захисників ОСОБА_4, ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 задоволено частково. За доводами касаційних скарг та в порядку статті 395 КПК України вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 22 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2013 року щодо ОСОБА_6 в частині засудження за частиною першою статті 187 КК України змінено. Дії ОСОБА_6 перекваліфіковано з частини першої статті 187 КК України на частину другу статті 186 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на 5 років. У частині засудження ОСОБА_6 за частиною другою статті 185 КК України вирок та ухвалу суду скасовано, а кримінальну справу закрито. Виключено з судових рішень вказівку про застосування статей 70 і 71 КК України при призначенні ОСОБА_6 остаточного покарання. Вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 8 липня 2009 року щодо ОСОБА_6 встановлено виконувати самостійно. У решті вирок та ухвалу судів залишено без змін.

Статтею 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Відповідно до частини першої статті 906 ЦК України збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною третьою статті 10 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частиною четвертою статті 60 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до частиною першою статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 59 ЦПК України 2004 року обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Судом установлено, що ОСОБА_5 заперечувала факт отримання від ОСОБА_4 грошових коштів за угодою-дорученням про надання правової допомоги від 12 листопада 2012 року.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Частинами першою та другою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Судом також установлено, що в укладеній сторонами угоді-доручення про надання правової допомоги від 12 листопада 2012 року порядок обчислення гонорару невизначений, додаткова угода, в якій сторони повинні були визначити умови оплати наданих відповідачкою послуг, ними укладена не була.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що позивачкою належних та допустимих доказів щодо сплати нею на користь відповідачки грошових коштів за угодою-дорученням про надання правової допомоги, у тому числі квитанцій, платіжних доручень, не надано.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про відшкодування майнової шкоди, завданої неналежним наданням відповідачкою послуг з правової допомоги, не підтверджені належними доказами, а показання свідків щодо зазначених вище обставин не є такими доказами, оскільки згідно з пунктом 3 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Проте колегія суддів не може погодитися з висновками апеляційного суду у частині відмови у стягненні моральної шкоди з огляду на таке.

Рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області від 23 квітня 2015 року дисциплінарна справа щодо ОСОБА_5 закрита у зв'язку із закінченням річного строку притягнення її до дисциплінарної відповідальності. Проте у діях ОСОБА_5 встановлено ознаки дисциплінарного проступку, а саме невиконання своїх обов'язків щодо неподання в установленому законом порядку апеляції на вирок суду (пункт 5 частина друга статті 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») та порушення інших обов'язків адвоката, передбачених законом, щодо зайняття у справі позиції всупереч волі клієнта (пункт 7 частини другої статті 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Зазначене рішення дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури не скасовано і не змінено.

При цьому апеляційний суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_5 неналежно виконувала умови угоди-доручення про надання правової допомоги від 12 листопада 2012 року, проте суд зазначив, що констатація цього факту є достатньою сатисфакцією для відшкодування ОСОБА_4 моральної шкоди.

Частини перша і третя статті 23 ЦК України передбачають право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Отже, порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно зі статтею 23 ЦК України є факт порушення прав особи, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері цивільних правовідносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України 2004 року).

До таких правових висновків за подібних обставин дійшов і Верховний Суд України у постанові від 25 квітня 2012 року № 6-23 цс 12.

Також апеляційний суд керувався положеннями статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якою при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Таким чином, апеляційний суд у порушення вищевказаних положень закону та вимог статей 212-214, 303, 316 ЦПК України 2004 року належним чином не дослідив, чи є констатація факту неналежного виконання відповідачкою зобов'язання за спірною угодою-дорученням про надання правової допомоги достатньою і справедливою сатисфакцією, заподіяної позивачці моральної шкоди.

Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на те, що сатисфакція заподіяної моральної шкоди, не замінює поняття відшкодування моральної шкоди й визначення її розміру та не перевірив, чи не суперечать такі обставини положенням частини третьої статті 23 ЦК України.

При новому розгляді апеляційному суду слід врахувати вищенаведене, належним чином дослідити зібрані у справі докази.

Крім того, апеляційному суду необхідно дослідити умови угоди-доручення про надання правової допомоги для з'ясування: чи передбачає такий правочин відшкодування моральної шкоди; за які саме дії відповідачки позивачка просила відшкодувати моральну шкоду, які норми права регулюють відшкодування шкоди у договірних відносинах і чи можливе застосування статті 23 ЦК України до договірних правовідносин; чи наявні підстави для відшкодування моральної шкоди за умов, передбачених частиною другою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Доводи касаційної скарги ОСОБА_5 про те, що вона належним чином виконувала взяті на себе зобов'язання за угодою-дорученням про надання правової допомоги сину позивачки, безпідставні та спростовуються вищевказаними доказами, у тому числі рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області від 23 квітня 2015 року, яке нею не оскаржувалося.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 квітня 2016 року у частині вирішення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про відшкодування моральної шкоди скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У решті рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 квітня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є.В. Синельников

С.Ф. Хопта

Ю.В. Черняк