АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/7458/17 Справа № 206/6955/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Петешенкова М.Ю.

Категорія 20

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 грудня 2017 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого - Петешенкової М.Ю.

суддів - Деркач Н.М., Куценко Т.Р.

при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2  на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від  17 травня 2016 року по справі за позовом  ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 за участі третіх осіб ОСОБА_5, Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори, про визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу укладеним, визнання права власності на 1/2 частину квартири, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2013 року позивачка звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилається на те, що 25 грудня 1991 року вона уклала шлюб з відповідачем. У грудні 2002 року, вони за частину своїх грошей та грошей, які вони отримали у кредит, купили двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Кредит сплатили. У червні 2006 року, вона та відповідач ОСОБА_4 продали свою квартиру за адресою: АДРЕСА_1, та віддали гроші відповідачу ОСОБА_3, яка є матір’ю відповідача ОСОБА_4, за квартиру АДРЕСА_2. Після цього, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 переїхали та стали проживати у ІНФОРМАЦІЯ_1. Через обумовлений позивачем та відповідачем ОСОБА_4 час, договір купівлі-продажу з ОСОБА_3 укладений не був. У 2011 році, вона дізналася від відповідача ОСОБА_4, що ще у 2006 році він спірну квартиру отримав у подарунок від матері ОСОБА_3, відповідно до договору дарування. Оскільки вона та відповідач ОСОБА_4 сплатили відповідачу ОСОБА_3 обумовлену грошову суму за квартиру, а відповідач ОСОБА_3 в свою чергу передала їм квартиру, позивач вважає, що відбулася купівля-продаж квартири. Вважає укладений договір дарування удаваним, оскільки вчинений для приховання іншого правочину - договору купівлі-продажу, який вони насправді вчинили. Вона має право на 1/2 частину майна, що було нею та відповідачем набуте за час шлюбу. Так як спірну квартиру ними було придбано у період шлюбу за спільні кошти з продажу спільного майна.

На підставі викладеного, позивач просить визнати договір дарування квартири АДРЕСА_3, укладений у 2006 році між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, недійсним. Визнати, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі продажу-квартири та визнати за ОСОБА_2, право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від  17 травня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – залишити без змін з наступних підстав.

Судом встановлено, що 25 грудня 1991 року ОСОБА_2 (до шлюбу Горб) Л.В. зареєструвала шлюб з ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу, серії ІV-КИ № 436231, актовий запис 865 (а.с.63).

20 червня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого відповідач продав придбану у шлюбі із позивачем квартиру АДРЕСА_4 за 26 тис. доларів США.

22 серпня 2006 року між матір’ю відповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_5.

10 грудня 2005 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_7 у борг 30 000 доларів США на строк до 10 листопада 2007 року (24 червня 2006 року повернув 15 000 доларів США, а 28 грудня 2006 року – ще 10 000 доларів США).

Відповідно до довідки обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив № 300" від 24 вересня 2013року № 29/13 АДРЕСА_6 зареєстровані та проживають ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 (а.с.64).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем не доведено, що у сторін оспорюваного договору при його укладенні був умисел приховати інший правочин, а також те, що їх волевиявлення відповідало юридичним наслідкам, які настають внаслідок укладення договору купівлі-продажу.

Доводи апеляційної скарги позивачки про те, що суд першої інстанції не надав належну оцінку її доказам щодо придбання спірної квартири саме за договором купівлі-продажу, не можуть бути прийняті до уваги з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з’ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-1026цс16 від 07 вересня 2016 року.

Згідно ч. 1 ст. 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судом першої інстанції всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо була надана оцінка наявних в матеріалах справи доказів.

Доводи апеляційної скарги позивачки про те, що відповідач ОСОБА_3 не мала коштів на придбання квартири у м. Перещепине, не могла їм допомагати та віддавала всі гроші своєму молодшому сину, оскільки у нього були проблеми, тому вони купили у неї її квартиру, не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду справи. На підтвердження своєї позиції ОСОБА_2 жодних доказів не надала. Навпаки допитані свідки, які кожен окремо вказували, що саме у відповідача ОСОБА_4 були борги, його мати працювала і завжди допомагала грошима.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та фактично зводяться до незгоди з рішенням суду та особистого тлумачення норм права.

Судом першої інстанції у повному обсязі з’ясовані права та обов’язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, справа розглянута у рамках позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами.

Порушень матеріального чи процесуального закону, які б могли призвести до скасування або зміни рішення суду, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2  – залишити без задоволення.

РішенняСамарського районного суду м. Дніпропетровська від  17 травня 2016 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Судді: М.Ю. Петешенкова

ОСОБА_8

ОСОБА_9