ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 листопада 2009р. м. Черкаси Справа № 2а-4322/09/2370
14год. 00 хв.
Черкаський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Новікової Т.В., суддів Гараня С.М. та Мишенка В.В.,
при секретарі Музиченко В.І.,
за відсутності представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, Апеляційного суду Черкаської області про визнання бездіяльності неправомірною та стягнення недоплачених сум,
ВСТАНОВИВ:
Позивачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_1 , ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом від 27.05.2009р. до Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, Апеляційного суду Черкаської області, в якому просили визнати неправомірною бездіяльність та стягнути заборгованість невиплачених сум. Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на неправомірну бездіяльність зазначених центральних органів виконавчої влади щодо невиконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р., якою визнано незаконними:
постанову Кабінету Міністрів України від 21.12.2005р. №1243 «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» в частині встановлення розміру посадового окладу суддів;
пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005р. №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865» ;
пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 856 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.08.2009р. адміністративну справу передано до Черкаського окружного адміністративного суду за підсудністю, на підставі п. 2 ч. І ст.22 КАС України.
Черкаським окружним адміністративним судом 25.08.2009р. прийнято до провадження адміністративну справу, з присвоєнням їй №2а-4105/09/2370 та призначено справу до колегіального розгляду на 10.09.2009р.
Під час судового засідання за клопотанням позивачів позовні вимоги в адміністративній справі № 2а-4105/09/2370 роз’єднано у самостійні провадження відповідно до ухвали суду від 10.09.2009р.
Позовна заява ОСОБА_1 в адміністративній справі №2а-4322/09/2370 до Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, Апеляційного суду Черкаської області, обґрунтована невиконанням відповідачами судового рішення від 21.05.2008р., яке набрало законної сили, щодо перерахунку недоплаченої заробітної плати за період з 2006р. по 2009р., матеріальну допомогу на соціально-побутові потреби, відпускні на загальну суму 48 585грн.42коп. Позивач просить визнати неправомірною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невиконання судового рішення від 21.05.2008р. та стягнути недоплачену заробітну плату у розмірі 48 585грн.42коп, з подальшим нараховуванням та виплатою позивачу заробітної плати та матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускні з урахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р. про визнання незаконним п. 41 постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. «Про оплату праці та щорічне грошове утримання суддів» відповідно до послідуючих змін розміру мінімальної заробітної плати.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач має статус судді та користується пільгами і соціальними гарантіями визначеними Конституцією України та Законом України «Про статус суддів», а відтак на нього поширюються гарантії передбачені чинним законодавством.
Сторони зі справи направили до суду клопотання про розгляд справи за їх відсутності.
Відповідачі не погодилися з позовними вимогами та просили суд відмовити у їх задоволенні.
У запереченні Кабінету Міністрів України від 07.10.2009р. № 4657-04, з посиланням на ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідач не вбачає порушення ним прав позивача, оскільки не бере участь у реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення, так як безпосереднє нарахування та виплату коштів здійснюють відповідні центральні органи виконавчої влади, як головні розпорядники бюджетних коштів, до повноважень яких належить здійснення бюджетних запитів для підготовки проекту Державного бюджету.
Не погоджуючись з позовними вимогами, Міністерство фінансів України у запереченні від 01.10.2009р. №31-28030-03-26/26339, з посиланням на вимоги законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, Закону України «Про оплату праці» та указів Президента України «Про додаткові заходи щодо матеріального забезпечення суддів» від 19.09.1996р. №856/96, «Про деякі заходи матеріального забезпечення суддів у зв’язку з додатковим навантаженням» від 05.03.2002р. №220/2002, «Про надбавки до посадових окладів за кваліфікаційні класи суддів і арбітрів» від 17.10.1994р. № 614/94, «Про розміри надбавок до посадових окладів суддів за кваліфікаційні класи» від 21.08.1999року № 1048/99, постанову Кабінету Міністрів України «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» від 13.12.1999р. № 2288, вважає здійснення виплат позивачеві відповідних сум лише у межах бюджетних асигнувань, передбачених Державним бюджетом України на 2006-2009рр., виділених на оплату праці суддів, які були фактично здійсненні Державним казначейством України на 100% по відношенню до плану. На думку відповідача, Державна судова адміністрація України , як головний розпорядник коштів виділених для організації і діяльності судової влади, відповідальний орган за фінансове забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та оплату праці суддів, повинен був розробити бюджетний запит до Міністерства фінансів України про виділення коштів з Державного бюджету на відшкодування у 2009р. недоотриманої заробітної плати суддям, щомісячного (довічного) грошового утримання, для подальшого подання пропозицій, і врахування при розробленні проекту Державного бюджету України, передбаченого пп.10 п. 1ст.126 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002р. № 3018-ІІІ, ст. 32 Бюджетного кодексу України, Порядку обслуговування Державного бюджету за видатками, затвердженого наказом Державного казначейства України від 25.05.2004р. №89, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 10.06.2004р. № 716/9315.
Державна судова адміністрація України з позовними вимогами не погодилася та просила суд у задоволенні позову відмовити. Посилаючись на норми Конституції України та п. 7 ст. 23 Бюджетного кодексу, відповідач вважає виплати щодо соціального захисту суддів не є багаторічним призначенням, а визначаються бюджетним призначенням на відповідний рік, а тому можуть бути здійснені в межах річної суми видатків, встановлених Бюджетним кодексом України. Відповідач вважає, що оскільки сума коштів вказана у позовній заяві належить до асигнувань які не були передбачені в Державному бюджеті України на 2006-2009рр., тому і не передбачені в кошторисах видатків відповідних бюджетних установ.
Не погоджуючись з позовними вимогами, Державне казначейство України посилається на відсутність його перебування у трудових відносинах з позивачем, а тому не може здійснювати виплату заробітної плати позивачеві, оскільки зазначені функції віднесені до повноважень Державної судової адміністрації України, як головного розпорядника бюджетних коштів які виділяються на утримання судової влади.
Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи на яких грунтуються позовні вимоги, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, а також з врахуванням клопотань представників сторін про розгляд справи за їх відсутності, колегія суддів дійшла наступного.
ОСОБА_1 – суддя Апеляційного суду Черкаської області з 27.05.2008 року, має 2 кваліфікаційний клас, ідентифікаційний код НОМЕР_1. В період з 2006 по 2009 рр. отримувала заробітну плату, з врахуванням посадового окладу в розмірі 9 мінімальних заробітних плат, у сумі 2 988грн.00коп. (тобто 332грн. х 9 = 2 988грн.), надбавки за кваліфікаційний клас, надбавки за виконання особливо важливої роботи в розмірі 25% посадового окладу, надбавки за вислугу років у відсотках від посадового окладу та щомісячної премії, розмір якої визначався наказами голови суду, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці судді» № 865 від 03.09.2005р., з подальшими змінами в редакції від 31.12.2005р. «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
За період з січня 2006р. по квітень 2009р. позивачеві була нарахована та виплачена заробітна плата у сумі 79 622грн.02коп . Належна до виплати заробітна плата, з врахуванням зміни мінімальної заробітної плати, становить 128 207грн.44коп. Не донарахована позивачеві заробітна плата та нарахування на заробітну плату становить 48 585грн.42коп. Отже, загальна сума заборгованості становить 48 585грн.42коп .(довідка Апеляційного суду Черкаської області від 2009р. № 0-438).
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» від 21.12.2005р. №1243 , «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865» від 31.12.2005р. № 1310 , встановлено розміри посадових окладів суддям відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865 , виходячи з розміру мінімальної заробітної плати у сумі 332грн.00коп . (станом на 21.12.2005р.), з подальшою забороною здійснювати перерахунок та підвищення мінімальної заробітної плати.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2009р., визнано незаконними постанови Кабінету Міністрів України від 21.12.2005р. №1243 «Про питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» в частині встановлення розміру посадового окладу суддям; пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005р. №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865» та пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Разом з тим, рішенням Ради суддів України від 27.06.2008р. №105 зобов’язано Державну судову адміністрацію України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди України обрахувати і включити до бюджетного запиту на 2009р. кошти, необхідні для здійснення перерахунку заробітної плати, щомісячного грошового (довічного) утримання та вихідної допомоги суддям за період з 01.06.2005р. по 31.12.2005р. та за період з 2005 по 2008рр., а також підготувати пропозиції про внесення змін до скасованих постанов Уряду.
Однак, центральними органами виконавчої влади належного фінансування та виплат суддям не здійснювалося.
Не погоджуючись з невиплатою заборгованості та не проведенням відповідного перерахунку згідно судового рішення від 21.05.2008р., яке набрало законної сили, позивач звернувся до суду за захистом порушених прав щодо перерахування та виплати заробітної плати та інших передбачених законом виплат. На думку позивача, у зв’язку з неодноразовим підвищенням рівня мінімальної заробітної плати, неодноразово підвищувалась зарплата державним службовцям , однак позивачеві відповідні виплати не здійснювалися.
Причиною виникнення спору стало питання проведення перерахунку та виплати позивачеві заробітної плати, з врахуванням судового рішення від 21.05.2008р., яке набрало законної сили та відповідно до вимог законодавства про статус суддів.
З врахуванням вимог ст. 159 КАС України, на підставі повного і всебічного з’ясування обставин справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з огляду на наступне.
Правовими та організаційними засадами, які визначають статус суддів, з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя є Конституція України, Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992р. № 2862-ХІІ, Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002р. № 3018-ІІІ, інші законодавчі акти.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно Конституцією України та законами України, якими гарантовано незалежність і недоторканість суддів (частина перша статті 126 Конституції України). А згідно з частиною першою статті 130 Основного Закону, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Встановлені конституційні засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами дій суб’єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади, як однієї з найважливіших ознак правової держави.
Зазначені конституційні норми поширюються на всі без винятку органи державної влади, у тому числі й на компетенцію вищого органу у системі виконавчої влади – Кабінету Міністрів України.
Закріплюючи на найвищому конституційному рівні гарантії незалежності і недоторканості суддів , які є втіленням і носіями судової влади, Конституція України надає можливість судовій владі діяти самостійно і незалежно від законодавчої чи виконавчої влади.
Виходячи з системного аналізу законодавства про статус суддів і судоустрій в Україні, в розумінні ч.1 ст. 130 Конституції України вбачається, що складовою основою конституційної гарантії незалежності і недоторканості суддів є їх матеріальне і соціальне забезпечення, які не можуть бути скасовані чи звужені іншими нормативними актами держави, оскільки держава, виконуючи свій обов’язок, забезпечує відповідне фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Невід’ємними елементами статусу суддів є матеріальне та соціально-побутове забезпечення, в тому числі і заробітна плата суддів (ст.ст. 42-45 Закону України «Про статус суддів»). А тому невиплата, або зменшення розміру заробітної плати, свідчить про скасування, або звуження змісту і обсягу гарантій незалежності і недоторканості суддів та порушенням конституційних гарантій, закріплених Основним Законом України.
Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечують особливий порядок фінансування та організаційне забезпечення діяльності судів , встановлених законом (п.7 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002р. № 3018-ІІІ, ч.3 ст. 3 Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992р.№2862-ХІІ). Реалізація належного фінансового забезпечення судів та виплати суддям гарантованої державою заробітної плати, пов’язана з діяльністю центральних органів виконавчої влади: Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Державною судовою адміністрацією України, Державним казначейством України та судом в якому працює суддя.
Відповідно до ч.І ст.8, ч.2 ст.19 Конституції України та ч.І ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вирішуючи спір, суд звертає увагу, що зазначена конституційна норма зобов’язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі закону , тобто у своїй діяльності повинні приймати такі рішення, які не суперечать чинному законодавству, а їх управлінські функції не повинні виходити за межі закону. Зокрема, Основний Закон України встановлює для суб’єкта владних повноважень спосіб діяльності передбачений Конституцією та законами України, а також визначає сферу його компетенції, тобто яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень, які повинні спиратися тільки на компетенційні права і обов’язки, а тому використовувати у своїй діяльності тільки ті засоби, форми і прийоми, які передбачені законом. Всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадові особи повинні діяти в межах повноважень визначених і встановлених у законодавчих актах.
Держава в особі державних органів здійснює політику відповідно до принципу законності. Тому дотримання принципу законності є обов’язком для центральних органів виконавчої влади, інших державних органів, їх посадових осіб, які зобов’язані діяти лише на підставі, у порядку, у спосіб та в межах своєї компетенції, оскільки підзаконні нормативно-правові акти стосуються безпосередніх виконавців вимог нормативно-правових актів – посадових осіб, а також підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності) та громадян.
Виходячи з визначення терміну « законність », суд зазначає, що це комплексне поняття, яке тісно пов’язане з терміном « закон» та охоплює сфери діяльності - від прийняття норм закону до їх реалізації.
Таким чином, реалізація державою певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, в особі суб’єктів владних повноважень є "гарантією стабільності суспільних відносин" між державними органами і громадянами , породжуючи при цьому у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп.
Як вбачається з матеріалів справи, порушення прав позивача виявлено у не вчиненні дій відповідачів, тобто в бездіяльності центральних органів виконавчої влади, а саме, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, Апеляційного суду Черкаської області щодо здійснення фінансування, виплати та перерахунку заробітної плати позивачеві відповідно до постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р.
В порушення вимог ст.ст.20, 21 Бюджетного кодексу України, Державна судова адміністрація України , як головний розпорядник бюджетних коштів та учасник бюджетного процесу , не звернулася з бюджетним запитом до Міністерства фінансів України для подальшої підготовки пропозицій до Кабінету Міністрів України при розробленні проекту Державного бюджету України, чим порушено принцип відповідальності учасника бюджетного процесу, яким передбачено, що кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу (п.11 ч.1ст.7 Бюджетного кодексу України).
Як вбачається з матеріалів справи, в переліку відповідачів в адміністративній справі зазначено Апеляційний суд Черкаської області, як суб’єкт владних повноважень, на який законодавством покладено обов’язок проінформувати Державну судову адміністрацію України – головного розпорядника бюджетних коштів на утримання судової системи щодо наявності заборгованості перед позивачем по виплаті заробітної плати, відповідно до постанови суду від 21.05.2008, яким визнано незаконним п. 41 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005р. №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865» та пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
В матеріалах справи також відсутній доказ відповідача - Апеляційного суду Черкаської області про звернення до Державної судової адміністрації України щодо неналежної виплати позивачеві заробітної плати, а також не надано до суду заперечення проти адміністративного позову на спростування позовних вимог, відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України.
Отже, враховуючи норми п.1 ч.І ст. 17 КАС України, бездіяльність суб'єктів владних повноважень проявляється у їх пасивній поведінці, тобто в не вчиненні дії, яка має вплив на реалізацію прав , свобод та інтересів фізичної особи.
Суд звертає увагу, що не здійснення перерахунку коштів позивачеві, розглядається як відмова державного органу у реалізації його права, яка обумовлена юридичною значущістю та негативними наслідками для заявника, оскільки не надає і не визнає за собою суб’єктивного права позивача на реалізацію конституційної гарантії та охоронюваних правовідносин з приводу отримання від держави соціальних послуг, а також реалізації особою свого абсолютного права.
Відповідачами не вчинено відповідних дій щодо фінансування та виплати заборгованості, а тому спірні правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання невиплачених сум заробітної плати суддям, основані на принципі юридичної визначеності , який не дозволяє державі посилатися на відсутність коштів при реалізації прав та свобод громадян , закріплених у конституційних та інших актах, створюючи при цьому ситуацію правової невизначеності держави стосовно джерела фінансування.
Законом України «Про статус суддів» (ст.44) чітко визначено матеріальне та побутове забезпечення суддів і встановлено розміри їх посадових окладів, які нараховуються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Зокрема, посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя.
За змістом норми Закону України «Про статус суддів», заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років, інших надбавок. Гарантований мінімальний посадовий оклад судді не може бути меншим встановленого вищеназваного співвідношення. А тому не виконання цього принципу є порушенням конституційного права суддів на отримання заробітної плати визначеної Законом.
Встановлюючи мінімальну заробітну плату (ст.3 Закону № 108/95-ВР від 24.03.1995р.), держава гарантує громадянам граничний її мінімум, як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (абз.2 ст. 9 Закону № 108/95-ВР), до якої не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.
З врахуванням статусу позивача – судді апеляційного суду, як професійного судді, якому гарантовано належне фінансове та матеріально-технічне забезпечення (ч. І ст. 130 Конституції України, ст.3 Закону № 2862-ХІІ ), держава взяла на себе обов’язок забезпечити реалізацію цих гарантій, а тому вони не можуть бути звужені або скасовані іншими нормативними актами (ч.3ст. 22 Конституції України). При прийнятті нових законів, або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права.
Зазначена правова позиція викладена в практиці Європейського Суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), яка обумовлена принципом юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, а також принципом відповідальності держави , який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку реалізацію гарантій незалежності суддів, включаючи заходи правового захисту матеріального і соціального забезпечення, тому невиконання такого публічного зобов’язання є протиправним.
Суд звертає увагу, що позивач є професійним суддею апеляційного суду і наділений державою певним правовим статусом , який включає право на елементи матеріального і соціального захисту , зокрема право на отримання належної заробітної плати, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, тому держава взяла на себе публічне зобов’язання забезпечити належний матеріальний рівень зазначеної категорії осіб, а саме, забезпечити реалізацію конституційних гарантій незалежності і недоторканості судді, встановивши при цьому певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується забезпеченням реалізації їх соціального захисту.
Як вбачається зі змісту абзацу другого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.06.2005р. № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України», посадовий оклад Голови Верховного Суду України з 01.06.2005р. визначено у 15 розмірів мінімальної заробітної плати.
З огляду на приписи частини другої статті 44 Закону України «Про статус суддів», зміні підлягали й посадові оклади решти суддів судів України.
Проте лише постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865 «Про оплату праці суддів» та згідно з додатком 4 до неї, установлено тільки з 01.01.2006р. застосування правила посадового окладу судді апеляційного суду, який мав становити 9 розмірів мінімальної заробітної плати.
В той же час, постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2005р. № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865», з подальшим доповненням пунктом 41, встановлювалися розміри посадових окладів суддів відповідно до розміру мінімальної заробітної плати – 332 гривні , із забороною в подальшому здійснювати перерахунок при підвищенні мінімальної заробітної плати, яка визнана незаконною згідно судового рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 травня 2008р.
Кабінет Міністрів України в порушення конституційних вимог п. 14 ст. 92 Конституції України вийшов за межі своєї компетенції та перебрав на себе функцію законодавця щодо встановлення розмірів посадових окладів суддів, поставивши в залежність виплату заробітної плати суддям від розмірів мінімальної заробітної плати, з одночасною забороною їх перерахування, чим допустився обмеження гарантій незалежності і недоторканості суддів.
Як вбачається з матеріалів справи та відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону України «Про статус суддів», позивачеві, як судді апеляційного суду, протягом 2006р. – 2009р. підлягали виплаті оклади у розмірах: з 1 січня 2006р. – 3 500грн ., з 1 липня 2006р. – 3 750грн ., з 1 грудня 2006р. – 4000грн ., з 1 квітня 2007р. – 4 200грн.
Отже, за період з січня 2006р. по квітень 2009р. позивачеві була нарахована та виплачена заробітна плата у сумі 79 622грн.02коп . Належна до виплати заробітна плата, з врахуванням зміни мінімальної заробітної плати, становить 128 207грн.44коп. Не донарахована позивачеві заробітна плата та нарахування на заробітну плату становить 48 585грн.42коп. Отже, загальна сума заборгованості становить 48 585грн.42коп .
Судове рішення від 21.05.2008р. набрало законної сили, однак відповідачами, в порушення вимог ст. 129 Конституції України та ст.ст.7,14 Кодексу адміністративного судочинства України, не здійснено відповідного перерахунку коштів позивачеві. Обов’язковість рішень суду є конституційною засадою судочинства передбаченою Конституцією України та відтвореною у нормах Кодексу адміністративного судочинства України.
Наслідком набрання законної сили судовим рішенням від 21.05.2008р. є його преюдиційність, коли обставини, які були встановлені даною постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі, не можуть оспорюватися в іншій судовій справі і є обов’язковими при винесенні іншого судового рішення.
КАС України встановлює обов'язковість судового рішення як одного з основних положень адміністративного процесу і закріплює його значення як принципу адміністративного судочинства, адже виконання судового рішення є кінцевою метою судового захисту особи.
Крім того, обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, Конституції та законів України, як право на судовий захист.
Отже, суд звертає увагу, що невиплата позивачеві належних сум, є звуженням його природного права на отримання належної заробітної плати від держави як конституційної гарантії, пов’язаного з одночасним порушенням державою конституційної гарантії недоторканості судді, втручанням виконавчої влади у виключну сферу судової влади, що порушує фундаментальний принцип поділу влади, як демократичної організації держави в розумінні ст. 6 Конституції України.
А тому, виходячи з системного аналізу ст. 55 Конституції України, ст. 2 КАС України щодо бездіяльності центральних органів виконавчої влади та невиплати позивачеві недоплачених коштів, суд вважає, що жоден правовий акт (нормативний чи індивідуальний) не може бути виведено з-під контролю судової влади на предмет конституційності, законності цього акта чи його відповідності правовому акту вищої сили – Конституції України.
Суд звертає увагу, що конституційні норми за своїм походженням належать до норм першої черги і тому не можуть застосовуватися опосередковано. У співвідношенні конституційних норм з іншими нормами права та пріоритетності їх застосування, обумовлених ієрархічним місцем законодавчих актів в системі законодавства, Конституція України має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції України), з врахуванням загальновизнаного способу розв’язання суперечностей в законодавстві, який полягає у першочерговому застосуванні положення того акту, який має вищу юридичну силу.
Такий висновок суду ґрунтується на нормах законів України «Про статус суддів» від 15.12.1992р. №2862-ХІІ, «Про судоустрій України» від 07.02.2002р. №3018-ІІІ, рішеннях Конституційного Суду України від 24.06.1999р. № 6-рп/99, від 20.03.2002р. №5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 01.12.2004р. №19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), від 01.12.2004р. №20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій), від 11.10.2005р. №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), від 18.06.2007р. № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів).
З урахуванням викладеного та з наявних в матеріалах справи доказів колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачі фактично звузили зміст та обсяг прав позивача, чим порушили конституційні гарантії незалежності та недоторканості осіб з визначеним державою правовим статусом, та вийшли за межі своїх повноважень щодо реалізації права на належне фінансове забезпечення позивача.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими в частині позовних вимог, а тому підлягають до часткового задоволення.
Зокрема, в частині вимог про визнання протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України, Міністерству фінансів України, Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Черкаської області щодо невиконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р. та проведення перерахунку заробітної плати ОСОБА_1 відповідно до змін розміру мінімальної заробітної плати , позов підлягає до задоволення.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідачів недоплачену заробітну плату та матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускні у сумі 48 585грн.42коп ., суд з врахуванням п. 4 ч. 1 ст. 162 КАС України, зазначає, що стягненню з відповідачів на користь позивача певної суми грошових коштів підлягають кошти у тому випадку, якщо відповідачі всупереч закону не здійснювали відповідну виплату.
З матеріалів справи вбачається, що позивач в період з січня 2006р. по квітень 2009р. отримував щомісячну заробітну плату у визначених законодавством розмірах, з врахуванням внесених постановами Кабінету Міністрів України змін до розміру заробітної плати позивача, про що свідчать розрахунки та довідка Апеляційного суду Черкаської області про проведені нарахування та виплати позивачу.
Оскільки підставою для звернення до суду з позовною заявою стала постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р., яка набрала законної сили, а тому право на звернення до суду щодо перерахунку коштів у позивача виникло після набрання законної сили судового рішення від 21.05.2008р.
За таких обставин, на думку суду, вимога позивача може бути реалізована шляхом зобов’язання відповідачів - Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України через Державну судову адміністрацію України та Державне казначейство України профінансувати та виділити Апеляційному суду Черкаської області кошти щодо перерахування та виплати ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі та матеріальній допомозі на соціально-побутові потреби, відпускні у сумі 48 585грн.42коп. за період з 2006р. по 2009р., з врахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р.
Разом з тим, суд не може погодитися з позовними вимогами про звернення до негайного виконання судового рішення, в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 256 КАС України, оскільки негайне виконання постанови суду можливе у випадку присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць , які не виплачувалися позивачеві. Оскільки позивач щомісячно отримував заробітну плату, тому в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо зобов’язання відповідачів в подальшому нараховувати та виплачувати позивачу заробітну плату з врахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва про визнання незаконними постанови Кабінету Міністрів України від 21.12.2005р. №1243 «Про питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» в частині встановлення розміру посадового окладу суддям; пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005р. №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865» та пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів», суд зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Законодавством передбачений захист прав, свобод та інтересів осіб, як наступний, тобто такий що передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Оскільки, позовні вимоги заявлені до настання порушеного права позивача на отримання відповідних коштів, тобто до порушення такого права, тому суд не вбачає підстав для його задоволення.
Крім того, суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог позивача щодо зобов’язання Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України включити до проекту закону України про Державний бюджет України на відповідний рік, невиплачені позивачеві кошти у сумі 48 585грн.42коп.
Відповідно до вимог ст. 93 Конституції України, законопроекти, поправки до них чи законодавчі пропозиції вносяться у письмовій формі до Верховної Ради України суб’єктами права законодавчої ініціативи.
Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України (ч. 1 ст.93 Конституції України).
Права законодавчої ініціативи – це право на подання до Верховної Ради України на обов’язковий розгляд нею законодавчої пропозиції, законопроекту чи поправки до законопроекту. Процедура здійснення цього права встановлюється насамперед Регламентом Верховної Ради України. Законодавча пропозиція повинна містити проект рішення Верховної Ради, який пропонується комітету Верховної Ради для прийняття, супровідну записку з обґрунтуванням необхідності їх розробки і прийняття, а також характеристику цілей, завдань та основних положень майбутніх законів, вказівку на їх місце в системі чинного законодавства, а також очікувані соціально-економічні та інші наслідки їх застосування. У разі внесення законодавчої пропозиції, законопроекту або поправки, реалізація яких потребує матеріальних або інших витрат за рахунок державного чи місцевих бюджетів, додаються їх фінансово-економічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат. Внесення ініціативних законопроектів супроводжується вказівкою на те, що ініціатор вносить законопроект для врахування його положень головним по законопроекту комітетом або наполягає на його розгляді Верховною Радою України у першому читанні. Отже, подання законопроектів суб’єктом права законодавчої ініціативи, передбачає дотримання відповідної процедури, яка визначає вимоги до їх оформлення, змісту, структури та викладу.
З огляду на зазначене, суд не знаходить підстав для задоволення позову щодо зобов’язання Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України про включення до проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік, невиплачені кошти позивачеві у сумі 48 585грн.42коп., оскільки законодавством встановлена відповідна процедура та визначено коло суб’єктів права законодавчої ініціативи відповідно до ст. 93 Конституції України та ст.ст. 34, 109 Бюджетного кодексу України.
За зазначених обставин, суд звертає увагу на те, що позивач може лише опосередковано реалізувати право включення до проекту Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік не виплачених сум заборгованості, шляхом подання до Державної судової адміністрації України законодавчої пропозицій для подальшого опрацювання її Кабінетом Міністрів України та подання до комітету Верховної Ради України.
Враховуючи наведене, суд констатує порушення прав позивача щодо отримання належної заробітної плати, однак позивачем не надано належного обгрунтування позивних вимог та не доведено їх в повному обсязі, тому суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання не чинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.
Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачі не надали суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності своєї бездіяльності.
Суд не погоджується з клопотанням відповідача – Державного казначейства України про пропущення позивачем річного строку звернення до суду встановленого ст. 99 КАС України, як загального строку подання адміністративного позову для захисту прав, свобод та інтересів особи з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав.
За змістом позовних вимог вбачається, що позивач звернувся до суду про стягнення на його користь невиплаченої суми заборгованості по заробітній платі , що належить до обов’язкових виплат , у сумі 48 585грн.42коп . відповідно до вимог законодавства та з врахуванням постанови суду від 21.08.2008р., яка набрала законної сили, відповідно до ст. Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про статус суддів», КЗпП.
Суд звертає увагу, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч.2 ст. 233 КЗпП).
Отже, суд дійшов висновку, що загальний строк подання адміністративного позову для захисту прав, свобод та інтересів особи, який становить один рік з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, встановлений ч. 1 ст. 99 КАС України, до даних правовідносин не застосовується.
Дослідивши обставини справи, проаналізувавши вищезазначені правові норми, суд приходить до висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання судових витрат, суд зазначає, що оскільки судове рішення ухвалене на користь особи, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або з відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
З врахуванням ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Суд зазначає, що оскільки позивачем документально не підтверджене здійснення судових витрат, пов’язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідачів не підлягають.
На підставі ч.3 ст.160 КАС України в судовому засіданні 09.11.2009р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено на 16.11.2009р., про що повідомлено сторін після проголошення вступної та резолютивної частини постанови в судовому засіданні, з урахуванням вимог ч. 4 ст. 167 КАС України.
Керуючись ст.ст. 9, 69-71, 94, ч.3 ст.122, ст.ст.158-163 КАС України, Черкаський окружний адміністративний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Черкаської області в частині не проведення перерахунку та виплати заробітної плати, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускні ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) за період з 2006р. по 2009р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» від 03 вересня 2005року №865, з урахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р.
3. Зобов’язати Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державну судову адміністрацію України профінансувати та виділити Апеляційному суду Черкаської області кошти у розмірі 48 585грн.42коп . (сорок вісім тисяч п’ятсот вісімдесят п’ять гривень 42 коп.) не донарахованої заробітної плати та матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускні ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) за період з 2006р. по 2009р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» від 03 вересня 2005року №865, з урахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008 р.
4. Зобов’язати Апеляційний суд Черкаської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) заборгованість по заробітній платі, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, відпускні у сумі 48 585грн.42коп . (сорок вісім тисяч п’ятсот вісімдесят п’ять гривень 42 коп.) за період з 2006р. по 2009р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» від 03 вересня 2005 року №865, з урахуванням постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2008р.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими ст.ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Головуючий суддя Т. В. Новікова
Суддя С.М. Гарань
Суддя В.В.Мишенко
Повний текст постанови виготовлений 20.11.2009р.