Справа № 22ц-5510/08 Головуючий у 1 інстанції Букрєєва І.А.
Категорія 26 Доповідач Олейникова Л.С.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 серпня 2008 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого Соломахи Л.І.
суддів Оленійкової Л.С., Шевченко В.Ю.,
при секретарі Петрушенко А.О.,
за участю:
позивача ОСОБА_1
представник відповідача ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м.Єнакієве Донецької області про відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою відповідача - відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м.Єнакієве Донецької області на рішення Єнакіївського міського суду Донецької області від 19 червня 2008 року, -
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Єнакіївського міського суду Донецької області від 19 червня 2008 року з відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м.Єнакієве Донецької області на користь ОСОБА_1 стягнуто на відшкодування моральної шкоди 12 000 грн..
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на невідповідність рішення суду фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та відмовити позивачу в задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач посилається на те, що з 01 січня 2007 року дія Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" в частині відшкодування застрахованим моральної шкоди Законом України „Про державний бюджет України на 2007 рік" на 2007 рік зупинена, в зв'язку з чим підстави для задоволення позову відсутні. Крім того, позивач не надав доказів заподіяння йому моральної шкоди, а саме, висновку МСЕК про встановлення йому факту заподіяння моральної шкоди. Суд також не врахував, що ст.237-1 КЗпП України не виключає відповідальності роботодавця по відшкодуванню моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення законних прав працівника, в зв'язку з чим Фонд не є належним відповідачем по справі. Суд не врахував, що позивачем пропущено тримісячний строк для зверненням до суду, передбачений ст.233 КЗпП України. Крім того, судом дана невірна оцінка глибині моральних страждань позивача, не врахована його залишкова працездатність.
Представник відповідача ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги підтримала, просила рішення суду скасувати та відмовити позивачу в задоволенні позову.
В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 проти доводів апеляційної скарги відповідача заперечував, просив рішення суду залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, дослідивши матеріали цивільної справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін з наступних підстав:
При розгляді справи суд першої інстанції встановив, що позивач тривалий час 21 рік 9 місяців працював на вугільних підприємствах на підземних роботах. Внаслідок дії шкідливих умов праці він отримав професійне захворювання вібраційну хворобу, що підтверджується актом розслідування професійного захворювання від 16 лютого 2003 року. Рішенням МСЕК від 19 березня 2003 року йому вперше за цим професійним захворюванням встановлена стійка втрата професійної працездатності 40% - за вібраційною хворобою, він визнаний інвалідом 3 групи за професійними захворюваннями безстроково.
Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що внаслідок професійного захворювання позивачу заподіяна моральна шкода та стягнув на її відшкодування 12 000 грн..
Розглядаючи справу по суті, суд обґрунтовано виходив з того, що правовідносини, які виникли між сторонами в зв'язку з відшкодуванням моральної шкоди, заподіяної внаслідок професійних захворювань, регулюються Законом України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999р. (з наступними змінами).
Згідно частини 1 ст.9 Закону України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992р. (з наступними змінами) відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", тому довід відповідача, що моральну шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження здоров'я, повинно відшкодовувати підприємство, яке не забезпечило небезпечні умови праці, не ґрунтується на законі.
Згідно з п/п "є" п.1 частини 1 ст.21 та частини 3 ст.28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (до внесення змін до нього Законом від 23 лютого 2007 року № 717-V) у разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування у встановленому законодавством порядку зобов'язаний виплатити потерпілому грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння йому цієї шкоди. Зазначені норми не містили будь яких інших додаткових умов щодо відшкодування моральної шкоди.
Законом України „Про внесення змін до Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 лютого 2007 року № 717-V, який набу чинності 20 березня 2007 року, з Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" виключені підпункт „є" пункту 1 частини першої ст.21, частина 3 ст.28, які передбачали зобов'язання Фонду у разі настання страховогу випадку відшкодувати заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я грошову суму за моральну шкоду.
Проте страховий випадок з позивачем стався 19 березня 2003 року коли йому МСЕК була встановлена втрата професійної працездатності, тобто до внесення зазначених змін до Закону. На час виникнення між сторонами правовідносин по відшкодуванню моральної шкоди, а саме на 19 березня 2003 року, положення п/п „є" п.1 частини 1 ст.21 та частини 3 ст.28 Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" діяли.
Частиною 3 ст.34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", на положеннях якої ґрунтується апеляційна скарга, передбачено, що моральна шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом соціального страхування за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів.
Як зазначив Конституційний Суд України в рішенні від 27 січня 2004р. по справі №1-9/2004 за конституційним зверненням Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Кіровоградській області про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 34 Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (справа про відшкодування моральної шкоди Фондом соціального страхування) положення частини 3 статті 34 Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" треба розуміти як визначення порядку, процедури та розмірів відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, в окремому випадку - лише у разі відсутності втрати потерпілим професійної працездатності.
Зазначене положення частини третьої статті 34 Закону не позбавляє застрахованого працівника, який втратив професійну працездатність, права на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної умовами виробництва, і не виключає обов'язку Фонду соціального страхування від нещасних випадків відшкодовувати моральну шкоду, заподіяну умовами виробництва, у випадках тимчасової чи стійкої втрати потерпілим професійної працездатності (статті 1, 5, частина п'ята статті 6, частина друга статті 13, підпункт "є" пункту 1 частини першої статті 21, частина третя статті 28).
З обставин справи вбачається, що позивачу встановлена стійка втрата працездатності, у зв'язку з чим суд обґрунтовано, виходячи з положень ст.21 та ст.28 Закону, дійшов висновку про наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди в зв'язку з встановленням професійного захворювання і стягнув на її відшкодування з відповідача грошову компенсацію.
Цей висновок суду відповідає роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, які викладені в постанові від 31 березня 1995р. „Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди", де зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних та фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема у моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я (п.З).
Згідно ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи. Доказами, на підставі яких суд встановив наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди, є акти про розслідування професійного захворювання, рішення МСЕК про встановлення позивачу стійкої втрати працездатності, виписки із історії хвороби. Певний засіб доказування -
висновок МСЕК про наявність факту заподіяння моральної шкоди передбачений лише у випадку, якщо потерпілому не встановлена втрата професійної працездатності.
Визначаючи розмір моральної шкоди, суд врахував характер та обсяг фізичних та душевних страждань, яких зазнав позивач, їх тривалість, ступінь втрати професійної працездатності, обмеження щодо працездатності, і визначив її розмір в сумі 12 000 грн..
Апеляційний суд вважає, що розмір моральної шкоди, визначений судом першої інстанції, є розумним, виваженим та справедливим.Позивач отримав професійне захворювання, став інвалідом і відновлення стану його здоров'я неможливо. Згідно висновку МСЕК йому заборонена тяжка фізична праця, що обмежує можливості його працевлаштування.
Згідно підпункту 2 пункту 44 розділу II „Внесення змін до деяких законодавчих актів законодавчих актів України" у Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатност" у пункт 3 розділу XI „Прикінцеві положення" внесені зміни - після абзацу третього доповнено новим абзацом такого змісту: „відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної (немайнової) шкоди застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 1 січня 2008 року".
Проте Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 положення пункту 44 розділу II Закону України „Про Державний бюджет України на 2008 рік та пров внесення змін до деяких законодавих актів України" визнано такими, що не відповідаєть Конституції України (є неконституційними) і втратили чинність з дня ухвалення Конституціним Судом цього рішення.
Доводи відповідача про те, що позивач пропустив трьохмісячний строк для звернення до суду, передбачений ст.233 КЗпП України, не ґрунтуються на законі.
Трьохмісячний строк, передбачений ст.233 КЗпП України, стосується звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору. По цій справі позивач звернувся до суду для захисту його порушеного права, яке виникло на підставі не трудових, а страхових правовідносин.
Позов ОСОБА_1 випливає з порушення його особистих немайнових прав, а саме, порушення права на життя та на охорону здоров'я у процесі його трудової діяльності. Відповідно до ст.268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" такі випадки не встановлені. Крім того, відповідно до ст.268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Враховуючи викладене, висновки суду першої інстанції про заподіяння позивачу моральної шкоди в зв'язку із ушкодженням його здоров'я та наявності у позивача права на відшкодування моральної шкоди відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має, доводи апеляційної скарги необгрунтовані і не спростовують висновків суду, тому відповідно до частини 1 ст.308 ЦПК України апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін.
Керуючись ст.307, ст.308, ст.314, ст.315 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -
УХВАЛ ИВ:
Апеляційну скаргу відповідача - відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м.Єнакієве відхилити.
Рішення Єнакіївського міського Донецької області від 19 червня 2008 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена
в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців
з дня набрання нею законної сили.