УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №285/406/16-ц Головуючий у 1-й інст. Літвин О. О.

Категорія 2 Доповідач Миніч Т. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 грудня 2017 року Апеляційний суд Житомирської області у складі:

головуючого – судді Миніч Т.І.

суддів: Трояновської Г.С.,

ОСОБА_1

секретаря

судового засідання ОСОБА_2

з участю сторін

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_3

на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 29 серпня 2016 року під головуванням судді Літвин О.О.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя,

встановив:

У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом. Просила визнати об’єктами спільної сумісної власності подружжя житловий будинок по провулку Кірова,12 в смт.Городниця Новоград-Волинського району Житомирської області (будинок 1) та незакінчений будівництвом житловий будинок по провулку Залізничному,9 в с.Дальник ІІ Овідіопольського району Одеської області (будинок 2); виділити їй в натурі незакінчений будівництвом житловий будинок по провулку Залізничному,9 в с.Дальник ІІ Овідіопольського району Одеської області; залишити на праві власності ОСОБА_3 житловий будинок по провулку Кірова,12 в смт.Городниця Новоград-Волинського району Житомирської області. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що з 26.11.1977 року по 24.05.1995 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. За час шлюбу ними набуто спірне нерухоме майно. Після розірвання шлюбу вони домовились, що в користуванні відповідача залишається Будинок 1, де він проживав і продовжує проживати надалі, а в її користуванні – Будинок 2, в якому вона проживає. Посилаючись на те, що в даний час виникла необхідність введення Будинку 2, що залишився в її користуванні, в експлуатацію, а відповідач, який офіційно є його забудовником, відмовився оформити правовстановлюючі документи на нього, просила провести розподіл майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема виділити їй в натурі Будинок 2, а відповідачу залишити на праві власності Будинок 1.

Рішенням Новоград Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 29 серпня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.

Визнано об’єктами спільної сумісної власності подружжя житловий будинок по провулку Кірова, 12 в смт. Городниця Новоград-Волинського району Житомирської області та незакінчений будівництвом житловий будинок по провулку Залізничному, 9 в с.Дальник ІІ Овідіопольського району Одеської області.

Виділено ОСОБА_4 в натурі незакінчений будівництвом житловий будинок по провулку Залізничному, 9 в с. Дальник ІІ Овідіопольського району Одеської області.

Залишено на праві власності ОСОБА_5 житловий будинок по провулку Кірова, 12 в смт. Городниця Новоград-Волинського району Житомирської області. Цим же рішенням стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір в сумі 3 277 (три тисячі двісті сімдесят сім) грн. 75 коп.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне дослідження та з’ясування обставин справи, просить зазначене рішення суду скасувати і направити справу на новий розгляд до Овідіопільського районного суду Одеської області. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивачем не було надано до суду висновок незалежної експертизи про визначення вартості спірного майна. Із фотознімків будівель вбачається, що будинок 1- це звичайна хатина, а будинок 2- розкішний триповерховий котедж. Суд безпідставно зазначив в рішенні суду, що між сторонами існувала усна домовленість, оскільки ніякої домовленості між ними не було. Вважав, що позивачем пропущений строк позовної давності.

Розглянувши справу в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно зі статтями 22, 28 Кодексу про шлюб та сім’ю України та статтею 16 Закону України «Про власність», які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, частки яких є рівними.

З матеріалів справи вбачається, що сторони з 26.11.1977 року по 24.05.1995 року перебували у шлюбі (а.с.9).

Будинок 1, який оформлений на відповідача (свідоцтво про право приватної власності на жилий будинок від 29.01.1996 року), згідно акту про закінчення будівельних робіт та вводу в експлуатацію індивідуального домоволодіння від 24.11.1995 року був збудований сторонами за період часу з березня 1981 року по вересень 1983 року (а.с.7;8).

Будівництво ж Будинку 2 було розпочато в 1991 році, що підтверджується рішенням засідання виконкому Дальникської сільської ради від 22.03.1991 року про виділення земельної ділянки для будівництва Будинку 2, будівельним паспортом та актом виносу в натурі меж земельної ділянки від жовтня 1991 року, планом забудови земельної ділянки, рішенням виконавчого комітету Овідіопольської районної ради № 461 від 19.09.1991 року про дозвіл на будівництво Будинку 2, пояснювальною запискою до проекту забудови земельної ділянки та довідкою Дальницької сільської ради Одеської області від 09.02.2016 року про перейменування вулиць (а.с.10;11;12;13;14;15;16).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що питання про визнання за позивачем права власності на Будинок 2 в позовних вимогах не ставилося та доказів про те, що відповідачем на будівництво Будинку 2 фактично внесено власні кошти і його вартість значно перевищує вартість Будинку 1, суду надано не було і не заявлялись клопотання про витребування таких доказів.

Проте погодитися з висновками суду неможливо зважаючи на наступне.

Із змісту ч.1 ст.60 ЦПК (в редакції на час постановлення рішення) випливає, що на позивача покладається обов»язок довести заявлені вимоги, а на відповідача – заперечення щодо цих вимог.

В даному випадку, саме відповідач є забудовником Будинку 2, а тому позивач повинна була довести обсяг своїх затрат на його будівництво після розірвання шлюбу.

Крім того, визнання Будинку 2 спільною власністю подружжя та виділення його в натурі позивачці ототожнюється із визнанням права власності на нього.

Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до роз»яснень, що викладені в п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя"(надалі постанови Пленуму) вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з»ясовувати джерело і час його придбання…

При цьому вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи із дійсної вартості на час розгляду справи (п.22 постанови Пленуму).

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

У висновках Верховного Суду України, які містяться у постановах від 16.12.2015 р. у справі № 6-2710цс15, 08.11.2015 р № 6-388цс15 та від 27.05.2015 р. № 6-159цс15, зазначено, що "…новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними".

Матеріали справи свідчать про те, що дозвільними документами на забудову передбачалося будівництво Будинку 2 розміром 6,4х8,4 м., загальною площею 60,8 кв.м., житловою – 41,71 кв.м.(а.с.125-139).

Разом з тим, будівництво проводиться із істотним відступленням від проекту (а.с.61). А тому в силу ч.1 ст.376 ЦК є самочинною забудовою.

Відповідно до роз»яснень, що викладені в п.6 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного Кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» самочинно збудовані житлові будинки не є об»єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку…

Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов»язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах .

В даному випадку, вирішуючи спір, суд першої інстанції наведеного не врахував, не встановив обсяг спільного майна подружжя та його вартість, не звернув уваги на те, що право власності на Будинок 2 не може бути визнано в судовому порядку та дійшов передчасного висновку про обгрунтованість позову.

За наведених обставин та відповідно до п.2 ч.1 ст.376 ЦПК оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового – про відмову в позові.

Керуючись ст.ст.258,259,367,374,376,381-384 ЦПК України, суд, -   

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 29 серпня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий: Судді:

Повний текст постанови складений 28.12.2017 року.