АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/7317/17 Справа № 175/5124/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Красвітна Т.П.

Категорія 21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2017 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого – Красвітної Т.П.,

суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.,

при секретарі Шило С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі ОСОБА_2 на рішення Дніпропетровського районного суду  Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору дарування недійсним, –

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 02.12.2009 року між сторонами було укладено договір дарування, однак він вважав що укладає договір довічного утримання. Тому, уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку №93 по вул. Севастопольській в м. Підгородне Дніпропетровського району Дніпропетровської області, а також скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/2 частину вказаного житлового будинку (а.с. 133-135).

Справа слухалась судами неодноразово. Рішенням Дніпропетровського районного суду  Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі у зв»язку з порушенням, без поважних причин, строку позовної давності.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а оскаржуване рішення змінити в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову, виходячи з наступного.

Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що 02.12.2009  року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено у письмовій нотаріальній формі договір дарування житлового будинку, за умовами якого позивач, як дарувальник, безоплатно передає у власність відповідачці, як обдарованій, належний йому на праві приватної власності житловий будинок №93 по вул. Севастопольській в м. Підгородне Дніпропетровського району Дніпропетровської області на земельній ділянці, площею 2813 кв.м.; житловий будинок відчужується разом з земельною ділянкою (а.с. 66 т.1). Відповідно до п. 1.2 вказаного вище договору, на цій земельній ділянці розташований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

02.12.2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено у письмовій нотаріальній формі договір дарування земельної ділянки, за умовами якого позивач, як дарувальник, безоплатно передає у власність відповідачці, як обдарованій, належну йому на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,2813 га по вул. Севастопольській, 93 в м. Підгородне Дніпропетровського району Дніпропетровської області; земельна ділянка відчужується разом з житловим будинком (а.с. 80 у т. 1). Згідно змісту первісної та уточненої позовних заяви, дійсність даного договору дарування не оспорюється позивачем.

Також встановлено, що 06 березня 2009 року ОСОБА_2 за попередньо досягнутою домовленістю з ОСОБА_3 уповноважив її бути його представником в підприємствах, установах та інших організаціях з питань одержання необхідних документів для дарування належного йому на праві приватної власності будинку та земельної ділянки, що розташовані за адресою: м. Підгородне Дніпропетровського району та області, вул. Севастопольська, 93 (а.с. 50 т.1).

Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду  Дніпропетровської області від 27 жовтня 2011 року у цивільній справі №2-5719/11 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 шлюб, зареєстрований 09 березня 1989 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. Рішенням встановлено, що сторони припинили шлюбні відносини та спільне проживання з 2007 року. Заочне рішення набрало законної сили 08.11.2011 року (а.с. 8 т.1).

09 грудня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, відповідно до копії паспорту позивача серії АЕ №705544, яка долучена до матеріалів справи.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що ОСОБА_2 20 грудня 2012 року був знятий з реєстрації за адресою вул. Севастопольська, 9 у м. Підгородне Дніпропетровського району Дніпропетровської області, що підтверджується копією паспорту позивача серії АЕ №705544.

В цей же день, тобто 20 грудня 2012 року, позивач зареєстрував своє місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_1, що також підтверджується копією його паспорту (а.с. 17 зворот). Згідно пояснень позивача в судовому засіданні апеляційного суду, він фактично проживає за вказаною адресою з моменту реєстрації.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 знаходився на лікуванні у відділенні променевої терапії з 21.11.2011 року по 08.12.2011 року, де йому було проведено певне лікування та направлено в онкологічний диспансер, що підтверджується випискою з медичної карти стаціонарного хворого №4895/131614 (а.с. 40 т.1).

В подальшому, ОСОБА_2 знаходився на стаціонарному лікуванні в хірургічному відділенні з 01.01.2012 року по 03.02.2012 року, де 24.01.2012 року йому було зроблено операцію, що також підтверджується виписним епікризом з медичної картки стаціонарного хворого №131614 (а.с. 41 т.1).

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами 1, 2 ст. 215 діючого ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, де закріплено, що зміст правочину не має суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

За змістом ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» судам роз’яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Частиною 1 ст. 717 ЦК України встановлено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Зазначена правова позиція Верховного Суду України викладена в постановах №6-202цс15 від 21 жовтня 2015 року №6-93цс16 від 16 березня 2016 року, яка, відповідно до ст. 360-7 ЦПК України, є обов'язковою для всіх судів України.

Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам у їх сукупності, - колегія дійшла висновку про недоведеність позову, відсутність підстав для його задоволення, зважаючи на наступне.

На час укладення оспорюваного договору (02.12.2009  року) позивач, ІНФОРМАЦІЯ_2, був працездатним, мав повні 58 років та не досяг пенсійного віку; викладене стверджується копією паспорта позивача, що долучена до матеріалів справи та його особистими поясненнями у судовому засіданні суду апеляційної інстанції.

Суду не представлені докази, що відповідають вимогам ст.ст. 58, 59 ЦПК України, на підтвердження доводів позивача про те, що на час укладення оспорюваного договору він мав тяжке захворювання, потребував догляду та сторонньої допомоги. Твердження позивача, що у зв»язку з інфарктом він лікувався у народного цілителя, яким і було встановлено вказаний діагноз, – критично оцінюються колегією суддів, оскільки народний цілитель не є фахівцем в галузі медицини. Клопотань про витребування відповідних документів з медичних установ, про допит у якості свідків лікарів з медичною освітою, про призначення відповідної судової експертизи позивачем не заявлено, що стверджується журналом та звукозаписом судового засідання суду апеляційної інстанції. Згідно представлених суду належних письмових доказів, на онкологічне захворювання позивач захворів наприкінці 2011 року, коли і звернувся до медичної установи. Отже, апелянтом не доведено ні факт наявності певного захворювання станом на 02.12.2009  року, ні факт потреби у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі на час укладення оспорюваного договору.

Апеляційним судом встановлено, що, після укладення 02.12.2009 року оспорюваного договору дарування, 09 грудня 2011 року позивач ОСОБА_2 зареєстрував новий шлюб з ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_3), що стверджується копією паспорта позивача.

20.12.2012 року ОСОБА_2 самостійно знявся з реєстрації в будинку №93 по вул. Севастопольській в м. Підгородне Дніпропетровського району Дніпропетровської області та зареєструвався у якості проживаючого ІНФОРМАЦІЯ_4; згідно пояснень позивача в судовому засіданні, він, з моменту реєстрації, фактично постійно проживає ІНФОРМАЦІЯ_5. Згідно змісту уточненої позовної заяви (а.с. 133 – 135), житловий будинок по вул. Межовій, 10 у м. Підгородне був придбаний на ім»я відповідачки 14.08.2007 року, під час перебування у шлюбі з позивачем.

Відповідно до змісту уточненої позовної заяви, безпосередньо після укладення оспорюваного договору позивач був обізнаний про необхідність змінити місце свого проживання з будинку №93 по вул. Севастопольській на будинок по вул. Межовій, 10, однак відповідачка дозволила йому пожити в спірному будинку (а.с. 133, зворот).

Про вільне волевиявлення позивача щодо укладення оспорюваного договору дарування, усвідомлення умов укладеного договору дарування свідчить факт видачі позивачем 06 березня 2009 року на ім»я відповідачки ОСОБА_3 довіреності, що оформлена у письмовій нотаріальній формі, якою позивач уповноважив відповідачку бути його представником в підприємствах, установах та інших організаціях з питань одержання необхідних документів для дарування належного йому на праві приватної власності будинку та земельної ділянки, що розташовані за адресою: м. Підгородне Дніпропетровського району та області, вул. Севастопольська, 93 (а.с. 50 т.1).

Доводи позивача, згідно його пояснень у судовому засідання суду апеляційної інстанції, щодо обіцянки відповідачки жити з ним однією сім»єю та поховати його після смерті - не свідчать про наявність домовленості між сторонами щодо укладення договору довічного утримання.

Крім того, зміст й правові наслідки оспорюваного правочину були детально роз»яснені позивачу нотаріусом при його підписанні, про що зазначено у пункті 3.1 договору дарування.

Враховуючи вищевикладене, колегія дійшла висновку про недоведеність тверджень позивача щодо неправильного сприйняття ним фактичних обставин договору дарування, що вплинуло на його волевиявлення, тому підстави для визнання оспорюваного договору недійсним за ч. 1 ст. 229 ЦК України відсутні. Саме з наведених підстав повинно бути відмовлено у задоволенні позовної вимоги про визнання договору дарування недійсним та у задоволенні позову в частині вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на 1/2 частину спірного житлового будинку, яка є похідною та правові підстави для її задоволення також відсутні.

Місцевий суд у повному обсязі фактичні обставини справи не встановив, безпідставно застосував строк позовної давності, тому оскаржуване рішення підлягає зміні в частині правового обгрунтування відмови у задоволенні позову; в іншій частині рішення підлягає залишенню без змін.

Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, розглянувши справу у межах заявлених позовних вимог та змісту доводів апеляційної скарги, враховуючи правильне застосування положень ст. 88 ЦПК України, колегія дійшла висновку, що оскаржуване рішення місцевого суду підлягає зміні в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову

Керуючись ст.ст. 209, 218, 303, 307, 309, 313-316 ЦПК України, колегія суддів, –

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду  Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року – змінити в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку.

Головуючий

Судді