Єдиний унікальний номер 233/3228/17 Номер провадження 22-ц/775/2116/2017

Номер провадження 22-ц/775/2116/2017

Доповідач Груіцька Л.О.

Категорія 46

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2017 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Груіцької Л.О.,

суддів: Новосьолової Г.Г., Новосядлої В.М.,

секретар Ротар Я.Б.,

за участю: позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмуті Донецької області матеріали цивільної справи № 233/3107/17,

за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2, подану в інтересах ОСОБА_1 на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року,(суддя Мартишева Т.О., рішення ухвалене 09 листопада 2017 року у м. Костянтинівка Донецької області),

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_1В, до ОСОБА_3, ОСОБА_4В, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_3І, до ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно задоволено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, таким що підлягає скасуванню.

В обґрунтування апеляційної скарги вказав на те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 з лютого 2013 року не зверталася до суду про захист її порушеного права, жодного доказу в обґрунтування заперечень проти позову та в обґрунтування зустрічного позову, суду не надала, рішення суду першої інстанції прийняте на припущеннях та на безпідставному співчутті відповідачці.

ОСОБА_1В, та його представник ОСОБА_2 у судовому засідання просили рішення Костянтинівського суду скасувати, та ухвалите нове, яким задовольнити позовну заяву ОСОБА_1, визнати відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком, у задоволенні зустрічного позову відмовити,доводи апеляційної скарги підтримали.

ОСОБА_3І та ОСОБА_4, у судове засідання не з’явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, про що свідчать телефонограми від 14 грудня 2017 року, зареєстровані в Журналі телефонограм за №№5929,5930( а.с.126-127), суд не повідомили про причини неявки у судове засідання, відповідно до ч.3 ст. ст. 131 ЦПК України вважаються такими, що не з’явилися у судове засідання без поважних причин.

Відповідно до п.9 Розділу 13 Перехідних положень ЦПК України у редакції від 03.10.2017 року, який набрав чинності з 15.12.2017 року, справи у судах апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідача, позивача ОСОБА_1, його представника ОСОБА_2, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга повинна бути залишена без розгляду з такого.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони з 11.11.1998 року по 26.01.2013 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого ОСОБА_1 придбав будинок, що розташований за адресою: вулиця Трудова, будинок № 78, м. Костянтинівка, який позначений на генеральному плані літерою А-1, з надвірними будівлями: огорожа – літера N, водопровід – літера В на підставі договору купівлі-продажу від 28.05.2004 року. Вказаний договір був нотаріально завірений та право власності було зареєстровано на ОСОБА_1

У вказаному будинку до 2013 року разом із ОСОБА_1 проживали ОСОБА_5 та донька ОСОБА_4 Після 2013 року в цьому будинку не проживали.

19.02.2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали в простій письмовій формі угоду про мирний поділ спільного сумісно придбаного майна, набутого в період шлюбу в наступному порядку. Належний їм, житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за адресою: вулиця Трудова, будинок № 78, м. Костянтинівка, залишається у повному розпорядженні та віданні ОСОБА_1, з правом розпоряджатися за власним бажанням. За вказану частину будинку за правом сумісної власності подружжя ОСОБА_1 виплачує половину його вартості, що в грошовому виразі складає 7000 грн., ОСОБА_5, на час підписання вказаної угоди. Претензій про поділ спільного майна один до одного не мають. Гроші в розмірі 7000 грн. ОСОБА_5 отримала. Інших вимог один до одного не висували та зобов’язались не висувати їх в наступному. Угода була підписана сторонами та складена в присутності адвоката ОСОБА_6

Вказані обставини визнаються сторонами та підтверджуються копіями договору купівлі-продажу від 28.05.2004 року, витягу з реєстру про реєстрацію права власності, домової книги вказаного будинку, копією рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16.01.2013 року, яке набрало законної сили 26.01.2013 року, копією письмової угоди від 13.02.2013 року.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання спірного будинку сумісною власністю подружжя та визнання за нею права власності на ? частину будинку, суд першої інстанції виходив з того, що угода на яку посилався позивач ОСОБА_1 по первісному позову в обгрунтування доказів щодо розподілу сумісного майна подружжя та його права власності на будинок № 78 по вул. Трудовій у м. Костянтинівка Донецької області, у суперечь ч.3 ст.69 СК України нотаріально посвідчена не була. З цих підстав визнав спірний будинок об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, поділив будинок та визнав за ОСОБА_3 і ОСОБА_1 право власності на ? частину будинку за кожним.

Рішення суду є законним та обгрунтованим з такого.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно з частиною першою статті 66 СК України подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Частинами першою та другою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Те ж саме зазначено й у частині четвертій статті 372 ЦК України.

Виходячи із зазначених норм сімейного права домовленість про порядок користування спільним майном подружжя може бути досягнута в усній, простій письмовій або письмовій нотаріальній формах, а договір про поділ спільного майна підлягає нотаріальному посвідченню.

Апеляційним судом встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про одруження, шлюб між ОСОБА_1В, та ОСОБА_7. було зареєстровано 11 листопада 1998 року (а.с.48).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 28 травня 2004 року, ОСОБА_1 придбав будинок по вул. Трудова 78, м. Костянтинівка.(а.с.17-18)

Згідно прибудинковій книзі відповідачі були зареєстровані у спірному будинку (а.с.20-22).

16 січня 2013 року шлюб між ОСОБА_1, та ОСОБА_5 було розірвано (а.с.23)

19 лютого 2013 року між ОСОБА_1В, та ОСОБА_5 була затверджена угода про відмову претензій на спірне майно яке було набуте під час шлюбу. Нотаріально угода не засвідчена. За спірний будинок позивач передав 7000 грн. (а.с.24).

25.09.2017 року ОСОБА_3 заявила зустрічну позовну заяву про визнання житлового будинку № 78 по вул. Трудовій у м. Костянтинівка Донецької області об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнати за нею право власності на ? частину вказаного будинку. Позов подано після розірвання шлюбу.

Заява про застосування строку позовної давності сторонами до суду не заявлена.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3І, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України у редакції діючої на час постановлення рішення, обґрунтовано виходив із того, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності; у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними. Враховуючи те, що спірний будинок було придбано під час перебування у шлюбі це є їх спільною сумісною власністю, з цих підстав суд обґрунтовано визнав за ОСОБА_3І, право власності на 1/2 частини будинку.

Колегія суддів не бере до уваги в обґрунтування апеляційної скарги доводи ОСОБА_1 у тій частині, що він не зміг заявити про сплив позовної давності, внаслідок розходження між уточненими позовними вимогами позивача та зустрічним позовом, оскільки ОСОБА_3 уточнила свій позов під запис по закінченні судового розгляду справи та перед судовими дебатами з такого.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст.. 31 ЦПК України, у редакції діючої на час виникнення правовідносин, сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Позов у цивільному процесі - це письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

Предмет позову - це матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій заінтересованості - отримати певне матеріальне благо.

Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об'єктивуються у поданих доказах. Верховний Суд України відзначив, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.

Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається. Верховний Суд України відзначив, якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності з ЦПК і одночасною відмовою від раніше заявлених вимог.

Зміна підстав або предмет позову здійснюється шляхом подання суду відповідної письмової заяви. Отже, усною заявою це процесуальне право не може бути реалізоване і така заява не породжує правових наслідків. Проте, якщо позивач бажає змінити підстави або предмет позову, він може клопотати про оголошення перерви в судовому засідання для надання йому можливості скласти відповідну заяву.

З матеріалів справи встановлено, що відповідно до зустрічного позову ОСОБА_3, остання просила визнати житловий будинок № 78 по вул. Трудовій у м. Костянтинівка Донецької області об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнати за нею право власності на ? частину вказаного будинку. Позов подано після розірвання шлюбу по сплину позовної давності.

Відповідно до ст.72 Сімейного Кодексу України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Частиною 2 ст. 20 СК України передбачено субсидіарне застосування положень ЦК України, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених ч. 1 ст. 20 СК України.

Тому у випадках передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК України мають застосовуватися правові приписи, закріплені в ч. 3 ст. 267 ЦК України. Тобто, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_3 не подавала суду відповідної судової заяви про зміну предмету позову, або відмову від позову. Позов подала після розірвання шлюбу. ОСОБА_1 на протязі усього розгляду справи мав можливість звернутися до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності, оскільки відповідно до ст. 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 цього Кодексу. Проте такої заяви суду не надав.

Суд також законно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком № 78 по вул. Трудовій у м. Костянтинівка Донецької області оскільки невід’ємною умовою становлення правової держави є дотримання прав і свобод громадянина, особливо тих, що гарантовані Конституцією. В умовах сьогодення у суспільстві все більш зміцнюється та виходить на перший план розуміння права на житло, як одного з природних і невід'ємних прав людини. Так, права людини, що невідривно пов'язані з житловими, встановлені та захищаються низкою нормативних актів, що діють в Україні.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги у частині того, що суд першої інстанції прийняв рішення на припущеннях, оскільки жодне припущення у рішенні відсутнє.

Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги того, що спірне майно було придбане не за кошти подружжя, а за кошти матері ОСОБА_1В, є необґрунтованим, оскільки суду першої інстанції вказані обставини не були доведені позивачем під час розгляду справи.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Таким чином, колегія суддів, переглядаючи справу в межах апеляційного оскарження та заявлених позовних вимог, підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачає, у зв'язку з чим апеляційна скарга повинна бути залишена без задоволення.

Керуючись ст. ст. 374,375,381-382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 09 листопада 2017 року, - без змін.

Повний текст постанови буде виготовлений до 26 грудня 2017 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Л.О.Груіцька

Судді: Г.Г.Новосьолова

ОСОБА_8