УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

Червинської М.Є., Мазур Л.М., Попович О.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу, за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_6, подану адвокатом - СулаковимОлексієм Павловичем, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 1 листопада 2015 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір позики, відповідно до умов якого останній позичив у нього 46 тис. доларів США, які зобов'язався повернути до 15 січня 2016 року, про що останнім було складено розписку. Оскільки в зазначений строк ОСОБА_5 борг не повернув, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь суму боргу у розмірі 46 тис. доларів США, що за курсом НБУ на день подання позову складає 1 244 502 грн 40 коп.

У червні 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору позики, укладеного 1 листопада 2015 року між її чоловіком ОСОБА_5 та ОСОБА_4, посилаючись на те, що вона не надавала своєї згоди на укладання вказаного правочину.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2017 року, позов ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 боргу в розмірі 46 тис. доларів США, що за курсом Національного банку України на день подання позову складає 1 244 502 грн 40 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі, поданій адвокатом, ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-МІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність оскаржуваних судових рішень в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом установлено, що 1 листопада 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір позики, відповідно до умов якого останній позичив у позивача грошову суму в розмірі 46 тис. доларів США. Гроші позичальник зобов'язувався повернути до 15 січня 2016 року, про що складено розписку.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені ознаками, у такій самій кількості, такого ж роду та такої ж якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшов до правильного висновку про те, що оскільки відповідач взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконав, грошові кошти у встановлений у договорі строк позивачу не повернув, то є підстави для стягнення боргу

Такі висновки судів ґрунтуються на законі та узгоджуються з матеріалами справи.

Також колегія суддів погоджується з висновками попередніх судів про безпідставність та необґрунтованість позову ОСОБА_6

Так, заперечуючи проти позову ОСОБА_4 та обґрунтовуючи свій позов, ОСОБА_6 посилалась на те, що вона знала про отримання її чоловіком ОСОБА_5 1 листопада 2015 року у боргу в ОСОБА_4 грошових коштів, проте своєї згоди на укладання вказаного правочину вона не надавала та до позичених грошей не має жодного відношення.

Згідно ч.2 ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Урахувавши, що договір позики не породжує правових наслідків для ОСОБА_6, оскільки нею не надано доказів укладення правочину відповідачем в інтересах сім'ї та, врахувавши, що положення ст. 65 ЦК України щодо порядку розпорядження майном регулюють відносини, які стосуються саме розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання позики (оскільки договір позики є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору), суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору позики.

Доводи касаційної скарги висновків попередніх судів не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни або скасування не встановлено.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_6, подану адвокатом - Сулаковим Олексієм Павловичем, відхилити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Колегія суддів: М.Є. Червинська

Л.М. Мазур

О.В.Попович