Справа № 183/60/17

№ 2/183/1074/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2017 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області, у складі:

головуючої судді Сороки О.В.,

секретаря Дем’яненка Р.К.,

за участю представника позивача ОСОБА_1

відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Новомоковського міськрайоного суду цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання недійсним договору купівлі-продажу,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – ОСОБА_6, приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу, в якому просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме житлового будинку № 79-А, розташованого по вул.Дачній в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області та земельної ділянки площею 0,05578 га, кадастровий номер 1223285000:02:002:0326, укладений 24 липня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_6

В обґрунтування свого позову ОСОБА_5 зазначає, що 24 липня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали між собою договір купівлі-продажу житлового будинку № 79-А, розташованого по вул..Дачній в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області та земельної ділянки площею 0,5578 га, кадастровий номер 1223285000:02:002:0326.

Зазначений будинок належав на праві приватної власності позивачеві, відповідно до укладеного раніше договору купівлі-продажу будинку від 25.09.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_7, за реєстровим № 3886, а також зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за № 3155871, зареєстрованого Новомосковським районним комунальним підприємством бюро технічної інвентаризації «Інветаризатор» в Єдиному реєстрі прав власності на нерухоме майно, реєстраційний номер 21693408. Позивач також зазначає, що раніше, зазначене право власності на будинок було зареєстроване в реєстрі речових прав 24.07.2013 року, реєстраційний номер об’єкту 113363312232.

Оскаржуваний договір купівлі-продажу від 24.07.2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений на підставі виданої позивачем у 2013 році довіреності на ім’я ОСОБА_3, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_6 Зацікавленість позивача у видачі такої довіреності та майбутнього продажу будинку була обумовлена незадовільним фінансовим станом для його утримання, необхідності сплати всіх комунальних платежів та земельного податку. Таким чином, ОСОБА_5 зазначає, що нею було прийняте рішення про продаж будинку та переїзд до місяця проживання родичів у Миколаївську область. Надаючи довіреність на ім’я ОСОБА_3, вона була впевнена, що її будуть інформувати про наміри продажу та погодження комерційної вартості, а також погодження осіб, які можуть стати майбутніми покупцями. 23.07.2016 року термін дії виданої довіреності закінчився, тому вона у приватному порядку звернулася до ОСОБА_3 для з’ясування інформації щодо продажу будинку або необхідності видачі нової довіреності. Однак, позивачем було з’ясовано, що 24 липня 2013 року належний їй на праві власності будинок був проданий, ніякої попередньої інформації щодо комерційної вартості будинку, умов договору, факту отримання коштів від продажу будинку та самого повідомлення про продажу будинку їй не було надано, її письмове звернення до співвідповідачів також залишилося без відповіді.

Посилаючись на вимоги ст.ст. 229-233, ч.3 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України, позивач зазначає у своєму позові про те, що не мала наміру продавати спірне майно за інвентаризаційною вартістю, яка була значно меншою від комерційної, не була повідомлена про продаж будинку, не отримувала кошти від продажу будинку, тому просить поновити строк позовної давності та визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, надав пояснення виключно у вигляді відтворення тексту та вимог позовної заяви, в зв’язку з чим судом, відповідно до п.4 ч.1 ст. 169 ЦПК України, було поставлене питання про обов’язкову участь позивача в судовому засіданні для надання пояснень по суті позову. Позивач в судовому засіданні, яке здійснювалося в режимі відеконференцзв'язку, надала пояснення про те, що маючи намір на продаж будинку, який належав їй на праві власності, вона в 2013 році познайомилася з ОСОБА_8, якого сприймала, як ріелтора з продажу нерухомого майна. Оскільки вона мала намір виїхати на постійне місце проживання в Миколаївську область, задля здійснення всіх необхідних дій для продажу будинку по вул.Дачній, 79А в с.Орлівщина Новомосковського району, вона 23.07.2013 року видала довіреність на ім’я ОСОБА_3, який, у разі наявності реального покупця будинку, повинен був узгодити з нею істотні умови договору. Позивач наполягала на тому, що підписана нею довіреність не ідентифікує особу ОСОБА_2, оскільки довіреність не містить ідентифікаційного номеру та інших анкетних даних. При цьому позивач не заперечувала ту обставину, що ОСОБА_2 вона добре знає, остання являється колишньою дружиною її брата. Крім того, позивач надала пояснення, що всі правовстановлюючі документи на будинок знаходилися всередині самого будинку, періодичний догляд за будинком здійснював її батько, однак при цьому позивач не надала чітких пояснень на підставі якого документу належав їй на праві власності будинок за № 79-А по вул.Дачній в с.Орлівщина Новомосковського району. Позивач вважає недійсним укладений договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_8, оскільки не отримувала від продажу кошти, виданою довіреністю вона не уповноважувала ОСОБА_3 на укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_2, він повинен був лише підшукувати покупця та погодити з нею, у разі необхідності, всі умови договору купівлі-продажу, а сума вартості майна була нею визначена у довіреності навмання.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнала, надала пояснення про те, що знайома з ОСОБА_5 досить тривалий час. Остання висловила думку про продаж свого будинку, розташованого в с.Орлівщина Новомосковського району, по вул..Дачній, 79А. Між нею та ОСОБА_5 відбулася попередня домовленість про всі істотні умови договору купівлі-продажу, розрахунок за продаж будинку повинен був відбутися 23.07.2013 року під час укладення договору купівлі-продажу у приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_6 Прибувши в зазначений час до нотаріуса вони ознайомилися з проектами договорів, після чого нотаріус їх запросив до кімнати розрахунків, де вона передала ОСОБА_5 обумовлену суму продажу будинку у розмірі 836887 грн. Нотаріус впевнився в тому, що ми розрахувалися один з одним, запитав чи не має претензій з приводу продажу будинку, однак подальшу підписання договорів саме 23.07.2013 року не відбулося з технічних причин. Як повідомив приватний нотаріус ОСОБА_6, з технічних причин не можливий доступ до реєстрів. В свою чергу, ОСОБА_5 повідомила, що спізнюється на потяг до Миколаєва, тому відповідач запропонувала їй перекласти вчинення угоди на інший день, однак ОСОБА_5 таку пропозицію відкинула. Оскільки на укладення угоди ОСОБА_9 прибула разом зі своїм знайомим ОСОБА_8, який дійсно обізнаний у сфері нерухомості, ОСОБА_5 погодилася видати на його ім’я довіреність, якою уповноважила останнього лише на продаж будинку їй. І довіреність, і договір купівлі-продажу мали посилання на те, що розрахунок відбувся до підписання договору купівлі-продажу. На наступний день між нею та ОСОБА_8, який діяв по довіреності від ОСОБА_5, у приватного нотаріуса ОСОБА_6, у якого вже зберігалися всі документи, необхідні для продажу будинку та земельних ділянок, була посвідчена угода купівлі-продажу. З того часу вона безперешкодно користується будинком, сплачує всі комунальні послуги та податки, позивач протягом всього часу не висловлювала жодної претензії з приводу купівлі-продажу будинку, її батько перебував у будинку виключно, як гість.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засідання позов не визнав, надав пояснення про те, що він знайомий з ОСОБА_2 Остання в липні 2013 року попросила його підшукати нотаріуса, у якого можливо було б посвідчити угоду купівлі-продажу будинку, що знаходиться в с.Орлівщина Новомосковського району. Оскільки він знає ОСОБА_6, як кваліфікованого нотаріуса, він порекомендував звернутися до нього. 23.07.2013 року він разом з ОСОБА_2 приїхали до приватного нотаріуса ОСОБА_6, туди ж приїхала ОСОБА_5 Відповідачеві відомо, що 23.03.2013 року між сторонами відбувся розрахунок за проданий будинок, вони узгодили між собою всі умови договору купівлі-продажу, однак посвідчити договір в той день не мали можливості через технічні збої та неможливість доступу до реєстрів. Зважаючи на те, що ОСОБА_5 поспішала на потяг та не мала наміру приїхати знову для підписання договору, нотаріус запропонував оформити довіреність на іншу особу, ОСОБА_5 погодилися видати довіреність на його ім’я, але лише для укладення договору. Жодних дій по цій довіреності він не вчиняв, заперечував доводи позивача про наявність попередніх правовідносин з ОСОБА_5, оскільки являється знайомим ОСОБА_9

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, дійшов до наступного висновку.

Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно із ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом.

Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, до яких відноситься також і договір.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст.ст. 237, 244, 245 ЦК України, довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, ґрунтується на договорі та визначає правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Вольова спрямованість правочину характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, що реалізується через відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складання заповіту, прийняття спадщини, складання довіреності, підписання договору тощо). У правочині зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Суду надано належним чином завірену копію довіреності, у відповідності до якої ОСОБА_5 уповноважує ОСОБА_3 продати ОСОБА_10 за ціну 836887 грн. належні їй на праві приватної власності земельні ділянки, кадастрові номери 1223285000:02:002:0325, 1223285000:02:002:0326 та розташоване на них домоволодіння, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, Новомосковський район, с.Орлівщина, вул.Дачна, 79а. За цією довіреністю позивач надала право ОСОБА_3 подавати та одержувати від її імені необхідні заяви, в тому числі про сімейний стан, довідки, запити, інші документи, подавати заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, проводити державну реєстрацію у відповідних органах, а також подавати та одержувати будь-які документи, що видані, оформлені або отримані під час проведення державної реєстрації прав, розписуватися за неї, підписати договори купівлі-продажу нерухомого майна, повідомити нотаріуса про те, що гроші нею отримані від покупця повністю, сплачувати необхідні платежі та державне мито, а також виконувати всі дії та формальності, пов’язані з цією довіреністю (а.с. 80).

Відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України, докази встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

А згідно вимог ст. 61 ЦПК України – обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Посилання позивача на те, що вона у довіреності, яка посвідчена 23.07.2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_6, не ідентифікувала особу покупця - ОСОБА_2, нічим не підтверджено та не доведено. Навпаки, з пояснень сторін та самого позивача вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 певний час знали один одного, оскільки ОСОБА_2 являлася дружиною брата позивача.

Зазначена вище довіреність не скасована та не визнана у встановленому законом порядку недійсною.

24 липня 2013 року ОСОБА_3, який діяв за довіреністю, посвідченою 23.07.2013 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу, від імені ОСОБА_5 продав ОСОБА_2 будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: Дніпропетровська область, Новомосковський район, с.Орлівщина, вул.Дачна, 79а. Одночасно з домоволодінням було відчужено земельну ділянку площею 0,5578га, кадастровий номер 1223285000:02:002:0326 (а.с. 77).

Відповідно до п.5 зазначеного договору продаж нерухомого майна за домовленістю сторін вчиняється за 675906 грн., які продавець отримав повністю від покупця до підписання цього договору.

Того ж дня, тобто 24.07.2013 року, ОСОБА_3, який діяв за довіреністю, посвідченою 23.07.2013 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу, від імені ОСОБА_5 продав ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5578 га, кадастровий номер 1223285000:02:002:0326 (цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку), що розташована за адресою: Дніпропетровська область, Новомосковський район, с.Орлівщина, вул.Дачна, 79а. Продаж вчинено за 128406 грн., які продавець отримав від покупця повністю до підписання цього договору (а.с. 78).

24.07.2013 року, ОСОБА_3, який діяв за довіреністю, посвідченою 23.07.2013 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу, від імені ОСОБА_5 продав ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1474 га, кадастровий номер 1223285000:02:002:0325 (яка передана для особистого селянського господарства), що розташована за адресою: Дніпропетровська область, Новомосковський район, с.Орлівщина, вул.Дачна, 79а. Продаж вчинено за 32575 грн., які продавець отримав від покупця повністю до підписання цього договору (а.с. 79).

Всі три договори купівлі-продажу були посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстровані в реєстрі за номерами 2217, 2221, 2224 – відповідно.

Таким чином, сукупна ринкова вартість проданого майна складає 836887 грн., що є рівнозначною сумою, визначеною у довіреності ОСОБА_5, якою вона уповноважила ОСОБА_3 повідомити нотаріуса про отримання нею коштів від покупця.

Слід звернути увагу на ту обставину, що в кожному з договорів купівлі-продажу містяться дані про оціночну вартість майна, яке проведено 16.04.2013 року, 08.04.2013 року відповідно, тобто за деякий час до відчуження нерухомого майна. Проведення оціночної вартості нерухомого майна є обов’язковою умовою для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, а виданою довіреністю ОСОБА_3 не уповноважувався ОСОБА_5 на вчинення цих дій.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема ч. 2 ст. 203 ЦК України, за якою особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі ст. 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Судом встановлено, що для посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна нотаріусу були також подані правовстановлюючі документи, на підставі яких ОСОБА_5 набула право власності на житловий будинок та земельні ділянки. Такими документами є договори купівлі-продажу від 25.09.2008 року.

В судовому засіданні позивач наполягала на тому, що домоволодіння за № 79а по вул.Дачній в с.Орлівщина Новомосковського району та земельні ділянки, належали їй на підставі договорів дарування, які зберігалися всередині будинку станом на липень 2013 року. При цьому позивач не змогла пояснити суду, яким чином правовстановлюючі документи були передані нотаріусу для посвідчення договору купівлі-продажу, яким чином були зібрані всі інші документи, необхідні для нотаріального посвідчення правочину.

Крім того, вимоги ст.ст. 229-233 ЦК України, на які позивач посилається у своєму позові як на підставу недійсності правочинів, передбачають, що правочин може бути визнаний судом недійсним з різних підстав, а саме: якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст. 229 ЦК України).

У відповідності до ч.1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним, що передбачено вимогами ч.1 ст. 231 ЦК України.

ОСОБА_6 правочин вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, такий правочин, відповідно до вимог ст.232 ЦК України, визнається судом недійсним.

Статтею 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснено судам, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваними. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

В свою чергу, пунктами 20-22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено підстави при яких правочин визнається вчиненим під впливом обману На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Закон передбачає, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, а обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. При цьому особа має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Детальний аналіз пояснень сторін, а також поданих письмових доказів не дає суду підстав для визнання правочину недійсним. Крім того, позицію позивача на недійсність одного правочину – договору купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований на земельній ділянці площе 0,5578, кадастровий номер 1223285000:02:002:0326, суд розцінює, як свідоме ухилення позивача від обов’язку доведення кожної обставини, яка підлягає доказуванню.

Оскаржуваний договір дійсно містить посилання на те, що зазначена земельна ділянка відчужується одночасно з нерухомим майном – житловим будинком та господарськими спорудами, однак така одночасність засвідчена наступним договором купівлі-продажу (а.с. 78), та не може бути розцінена судом, як подвійне відчуження земельної ділянки.

Зазначивши у позові різні підстави для визнання правочину недійсним, та пославшись лише на норми матеріального права, позивач, відповідно до вимог ст.11 ЦК України, розпорядилася своїм правом щодо предмету позову на власний розсуд, однак не довела жодної обставини, які підлягають доказуванню. Основною підставою недійсності правочину позивач вважає лише неотримання нею грошових коштів.

Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 203, 215, 229-233, 655 ЦК України, ст.ст. 10, 60, 88, 213, 214 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

Відмовити ОСОБА_5 у задоволенні її позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана в апеляційний суд Дніпропетровської області через Новомосковський міськрайонний суд в десятиденний термін після його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутніми в судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Сорока О.В