ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 362/3042/17

Провадження № 2/362/119/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01.12.23 року Васильківський міськрайонний суд Київської області в складі:

головуючого судді Лебідь-Гавенко Г.М.,

за участі секретарів Шевченко М.В., Матушевської Я.В., Берковської Д.С., Жеребко Ю.І.,Тельнової О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні без фіксування технічними засобами в порядку ч. 2 ст. 247 ЦПК України в м. Василькові Київської області в порядку загального позовного провадження цивільну справуза позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення та визнання такими, що втратили право на користування житловим приміщенням; за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , треті особи: Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець Олександр Анатолійович, ОСОБА_5 , про визнання права на користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в:

       У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила: виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення; визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 ; зняти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання у будинку АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не чинити їй перешкоди у здійсненні нею права володіння, розпорядження вказаним будинком та земельною ділянкою, за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнути з   ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на її користь понесені судові витрати.

В обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (далі – житловий будинок та/ або спірний будинок), а також земельної ділянки, розташованої під вказаним будинком на підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області, реєстр №1507 та реєстр №1510.

Вказувала, що в житловому будинку зареєстровані та проживають відповідачі, які незважаючи на неодноразові прохання не здійснили у відповідному відділі зняття з реєстрації місця проживання, не виявили бажання виселитись та звільнити земельну ділянку. Невиконання відповідачами її вимог останні жодним чином не обгрунтовують.

Зазначала, що реєстрація та проживання відповідачів у спірному будинку обмежує її права як власника майна на володіння, користування та розпорядження належним їй майном.

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з зустрічним позовом, в якому просили визнати за ними право користування жилим приміщенням за адресою: будинок АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача понесені судові витрати.

В обґрунтування своїх вимог посилалися на те, що у 1980 році ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 та з цього часу в якості члена сім?ї наймача вселилася в будинок АДРЕСА_1 та з того часу постійно проживала та продовжує проживати в цьому будинку, а також разом з дітьми: ОСОБА_3 , 1982 року народження та ОСОБА_4 , 1988 року народження, які з народження зареєстровані та постійно проживають в цьому будинку, вели спільне господарство.

Крім того, посилалися на те, що вони протягом усього часу проживання у спірному будинку сплачують витрати за комунальні послуги, користуються медичними послугами та послугами поштового зв`язку.

Третя особа - ОСОБА_5 подав до суду пояснення на зустрічну позовну заяву, в якій зазначав, що зустрічний позов не визнає повністю, вважає, що він суперечить законодавству України, тому в його задоволенні слід відмовити. Вказував, що спірний будинок належав його матері, який він отримав у спадщину, він був єдиним власником цього будинку та земельної ділянки на якій він розташований. У 2015 році він продав, а ОСОБА_1 купила вказане нерухоме майно. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є членами сім?ї ОСОБА_1 і не ведуть з нею спільне господарство, тому на підставі ст. ст. 64, 150, 156 ЖК України, ст. ст. 383, 391, 405 ЦК України вони втратили право користування цим будинком. ОСОБА_2 має у приватній власності житло, а ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є членами її сім?ї, вони разом проживають і ведуть спільне господарство. Тому на підставі ст. 64 ЖК України мають право проживати в зазначеному житлі (т.1 а.с.224-225).

Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (т.2 а.с.244-251).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.11.2019 року вказану справу передано судді Лебідь-Гавенко Г.М. (т.3 а.с. 2).

Ухвалою судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 28.11.2019 року прийнято цивільну справу №362/3042/17 до свого провадження, вирішено розгляд даної справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання (т.3 а.с. 3-4).

27.12.2019 року від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, в якому вона зазначала, що посилання позивачів у зустрічному позові в обгрунтування своїх вимог на положення ст. ст. 64 і 65 ЖК УРСР не грунтуються на вимогах закону, оскільки спірний будинок був приватною власністю ОСОБА_5 , а позивачі за даним позовом вселилися в цей будинок як члени власника будинку ОСОБА_5 , а відтак відносини між ними регулюються ст. 156 ЖК УРСР та ст. 405 ЦК України так як право проживання у будинку виникло в них на підставі того, що вони були членами сім?ї власника будинку ОСОБА_5 і це право було похідним від права власності ОСОБА_5 на цей будинок. Після продажу ОСОБА_5 будинку право власності в останнього на цей будинок припинилося, отже виходячи з положень ст. ст. 383, 391, 405 ЦК України та ст. 156 ЖК УРСР з припиненням права власності ОСОБА_5 на будинок втрачається й право користування цими приміщеннями у членів його сім?ї. Крім того, вказувала, що позивачі за зустрічним позовом вводять в оману суд, коли стверджують, що не мають іншого житла. ОСОБА_2 має у приватній власності житло та земельну ділянку, а її діти згідно зі ст. 64 ЖК УРСР є членами її сім?ї та пов`язані з нею побутом, ведуть з нею спільне господарство, а відтак згідно зі ст. 156 ЖК УРСР мають право користуватися належним їй житлом нарівні із власником ОСОБА_2 . Посилаючись на викладене, вважала, що правове обґрунтування відмови в задоволенні зустрічного позову та задоволення первісного позову повністю узгоджується з судовою практикою розгляду судами подібних справ, зокрема, з постановами Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №243/7004/17-ц, від 27 лютого 2019 року в справі №357/7940/16-ц, від 14 серпня 2019 року в справі № 702/101/18, від 9 жовтня 2019 року в справі №695/2427/16-ц та справі №523/12186/13-ц. Крім того, вважала, що судові витрати, які складаються з судового збору та витрат на проїзд з м. Києва у м. Васильків для участі у розгляді справи слід покласти на відповідачів (т.3 а.с.13-18).

14.07.2020 року від ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до суду надійшло заперечення на відзив на зустрічну позовну заяву, в якому вони зазначали, що з наведеними аргументами у відзиві не погоджуються, свій зустрічний позов повністю підтримують і просять його задовольнити, у задоволенні первісного позову вважають, що слід відмовити з огляду на наступне. Посилання позивача за первісним позовом про наявність власного житла та земельної ділянки є необгрунтованим, оскільки остання не надала суду належних та допустимих доказів. З 25 березня 2013 року шлюбні стосунки з ОСОБА_5 припинено, однак у них (у колишньої дружини та дітей) відсутнє будь-яке інше житло. Житловий будинок АДРЕСА_1 є їхнім єдиним місцем проживання, в якому вони проживають та зареєстровані. Крім того, вказували, що ОСОБА_1 мала можливість виявити факт проживання в житловому будинку членів сім?ї власника цього будинку і могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості. Вважали, що дії сторін за договором купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18.08.2015 року були недобросовісними стосовно них: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та спрямованими на позбавлення останніх права користування житлом. Посилаючись на наведене, просили відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольнити зустрічний позов (т.3 а.с. 29-41).

Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15.08.2023 року закрито підготовче провадження та призначено дану справу до розгляду по суті (т.4 а.с.234-237).

05.09.2023 року від представника ОСОБА_1 – адвоката Приходько С.В. до суду надійшли додаткові пояснення з приводу позовних вимог за первісним та за зустрічним позовами, в яких останній зазначав, що Верховний Суд, переглядаючи в касаційному порядку аналогічні справи зазначав, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно з законом і легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі №447/455/17). У даній справі саме ОСОБА_1 несе надмірний тягар внаслідок втручання у її право власності в зв`язку з тим, що принцип пропорційності порушується діями відповідачів за первісним позовом. Так, відповідач ОСОБА_2 має у власності власне окреме житло, а саме частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 та частину земельної ділянки площею 0,113 га за цією ж адресою, а також земельну ділянку площею 0,102 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства за адресою: АДРЕСА_2 , що набуто нею у власність в порядку спадкування на підставі рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07.12.2011 року в справі №2-2056/2011. Отримавши у спадщину вказане майно, в якому відповідачка могла б проживати після того, як розлучилася зі своїм чоловіком ОСОБА_5 , вона свідомо не здійснювала реєстрацію свого права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, щоб це не вплинуло на прийняття рішення щодо її виселення в даній справі. Крім того, у березні 2020 року ОСОБА_2 продала належну їй земельну ділянку в АДРЕСА_3 площею 0,1141 га. Більш того, у відповідача ОСОБА_4 також наявне на праві власності житло – квартира, загальною площею 65,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 . Таким чином, виселення відповідачів не порушуватиме їхніх прав на житло, оскільки вони забезпечені іншим житлом (мають його у власності), тоді як своїм проживанням у спірному будинку, належному ОСОБА_1 вони порушують її права, як власниці цього будинку і прийняття рішення про позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням у даному будинку буде дотримано баланс між інтересами ОСОБА_1 яка зазнає несправедливого втручання та інтересами відповідачів, які мають інше житло. Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 15.08.2018 в справі №595/1271/16-ц та від 25.04.2019 в справі №761/13293/16-ц вказував, що з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім?ї. Отже, відповідачі не мають законних підстав для проживання в спірному будинку, відтак їхній зустрічний позов не може бути задоволений судом. Враховуючи викладене, просив позовні вимоги за первісним позовом задовольнити в повному обсязі, в задоволенні зустрічного позову відмовити в повному обсязі (т.4 а.с. 240-243).

11.09.2023 року від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до суду надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів – копії акту депутата Глевахівської селищної ради щодо обстеження умов проживання за адресою АДРЕСА_1 від 30 червня 2023 року (т.4 а.с.245-247).

20.09.2023 року від представника ОСОБА_1 – адвоката Приходько С.В. надійшло до суду клопотання про встановлення додаткового строку для долучення доказів – Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.09.2023 № 346555058 (т. 5 а.с.1).

01.12.2023 року від ОСОБА_3 до суду надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи у якості доказів Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта за №355323997 (т.5 а.с.49-49а).

Представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_8 подав до суду клопотання, в якому зазначав, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити. Проти вимог за зустрічним позовом заперечує повністю та просить їх відхилити. Також просив розгляд даної справи призначений на 01.12.2023 року провести за відсутності позивача та його представника (т.5 а.с. 50).

Представник ОСОБА_3 – адвокат Людкевич Х.Є. подала до суду заяву, в якій просила дану справу розглянути без участі ОСОБА_3 та її представника за наявними матеріалами та доказами у справі. Також просила у первісному позові ОСОБА_1 відмовити та зустрічний позов задовольнити (т.5 а.с. 51).

        ОСОБА_2 , ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилися, про розгляд справи повідомлялися належним чином, клопотань про відкладення або розгляд справи у їх відсутності до суду не направляли (т. 5 а.с. 36, 40, 43, 45, 46).

       Треті особи в судове засідання не з`явилися, про розгляд справи повідомлялися належним чином, клопотань про відкладення або розгляд справи у їх відсутності до суду не направляли.

Інших заяв та клопотань до суду не надходило.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи відзив на зустрічну позовну заяву, відповідь на відзив, письмові пояснення, в межах позовних вимог та відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, дійшов висновку, що первісний позов підлягає задоволенню частково, в задоволенні зустрічного позову слід відмовити виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 13 ЦПК України  визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 серпня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець О.А., за реєстровими № №1507 та 1510, ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі – спірний будинок та/або житловий будинок) та земельної ділянки, площею 0,0840 га, кадастровий номер 3221455300:01:065:0028, на якій він розташований зазначений житловий будинок, що підтверджується копіями вказаних договорів (т.1 а.с.11-12).

З договору купівлі-продажу житлового будинку від 18 серпня 2015 року вбачається, що ОСОБА_5 (Продавець) продав, а ОСОБА_1 (Покупець) купила житловий будинок, загальною площею 81,2 кв. м, житловою площею 49,4 кв. м. Продаж сторонами вчинено за суму 295 000 грн, які Продавець повністю отримав до підписання цього договору. Вказаний житловий будинок належав ОСОБА_5 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом за реєстровим №2767, виданого ОСОБА_9 , державним нотаріусом Васильківської державної контори 17 липня 1984 року та зареєстрованого у Фастівському районному бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу №2, реєстр №734 від 18 липня 1984 року (п. п. 1-3, 5 договору).

У пункті 10 вказаного договору зазначено, що житловий будинок, що відчужується візуально оглянутий Покупцем до підписання договору. Недоліків та дефектів, які б перешкоджали його використанню за цільовим призначенням не виявлено.

Згідно з пунктом 15 договору купівлі-продажу житлового будинку від 18 серпня 2015 року Продавець – ОСОБА_5 стверджував, що житловий будинок, що є предметом цього договору, є його особистою приватною власністю, майно не є спільною сумісною власністю, і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на це майно-немає, про що зазначається в заяві, і зміст якої нотаріусом до покупця доведений.

За змістом вказаний договір купівлі-продажу житлового будинку будь-яких даних про те, що в будинку проживають та зареєстровані будь-які особи та/або будь-яких умов відносно таких осіб не містить.

Крім того, доказів про те, що ОСОБА_1 , купуючи житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, знала про проживання в ньому ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 ,  ОСОБА_4 - членів сім`ї колишнього власника цього житлового будинку та/або наявності будь-яких домовленостей щодо проживання відповідачів у будинку, матеріали справи не містять, і судом не встановлено.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що у спірному будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які перешкоджають їй належним чином користуватися та вільно володіти та розпоряджатися своєю власністю.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 після укладення 20 вересня 1980 року шлюбу з ОСОБА_5 згодом вселилася в спірний будинок.

У шлюбі в них народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1  та         ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 25 березня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 розірвано.

Відповідно до копій паспортів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 зареєстровано місце проживання за цією ж – 01.08.1984, а ОСОБА_4 – 05.10.2004 (т.1 а.с. 177-179).

Згідно з Актом обстеження житлово-побутових умов від 21.07.2017 року депутата Глевахівської селищної ради VII скликання ОСОБА_10 та Довідкою від 21 липня 2017 р. № 1225, виданою виконавчим комітетом Глевахівської селищної ради ОСОБА_2 проживає та зареєстрована в спірному будинку з 1981 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з народження і по теперішній час (т.1 а.с. 78, 81).

З копій Довідки №117 від 12.09.2017 року, виданої Глевахівською амбулаторією, Довідки12/9-2017 р. Укрпошти в смт Глеваха та квитанцій вбачається, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 перебувають на обліку в амбулаторії, користуються послугами поштового зв`язку, ОСОБА_2 сплачуються витрати за спожиті комунальні послуги (т.1 а.с. 79-80, 83-135).

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_2 не погоджуючись з відчуженням ОСОБА_5 житлового будинку та земельної ділянки, належних йому на праві особистої приватної власності, згідно з договорами купівлі-продажу від 18 серпня 2015 року зверталась до суду з позовами про  визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя та його виділення в натурі та про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року. 

Згідно з рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2016 року у справі № 362/6789/15-ц у задоволенні позову  ОСОБА_2 про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя та його виділення в натурі відмовлено (т.1, а. с. 36-39, т.3 а.с.203-206).

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 липня 2016 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 з інших підстав (т.1 а.с. 232-234, т.3 а.с. 207-209).

Постановою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року рішення Апеляційного суду Київської області від 21 липня 2016 року скасовано. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2016 року залишено в силі (т.1 а.с. 236-239, т. 3 а.с.210- 217).

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2017 року в справі №362/2139/16-ц позов ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року задоволено (т.3 а.с.218-222).

Рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено (т.1 а. с.13-17, т.3 а.с.223-227).

Постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року  рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року залишено без змін (т.3 а.с.228-236).

Розгляд даної справи здійснювався судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області  від 15 травня 2018 року позов  ОСОБА_1 задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 із житлового будинку по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено (т.2 а.с. 52-55).

Постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області  від 15 травня 2018 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення суду посилання на статті 116, 157 ЖК Української РСР та статтю 405 ЦК України. В іншій частині рішення суду залишено без змін (т.2 а.с.161-164).

Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року скасовано, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції (т.2 а.с.244-251).

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у своїй постанові зазначив, що суди вирішуючи спір виходили лише з одного факту, а саме, ОСОБА_1  є власником житлового будинку, а оскільки відповідачі не є членами її сім?ї й мали похідне право на проживання від прав колишнього власника, то підлягають автоматичному виселенню. Крім вищенаведеного, суди взагалі не врахували такі фактичні обставини, а інші - не повністю встановили. ОСОБА_1 , придбаваючи житло, знала про проживання в ньому відповідачів, а саме членів сім`ї колишнього власника цього житла. Суди не вказали, чи набули вони охоронюваного законом право на мирне володіння майном у законний спосіб. При цьому не зазначили, чи виявила ОСОБА_1 розумну дбайливість про інтереси відповідачів, чи відмовляються відповідачі від свого права користування жилим приміщенням. Суди взагалі не дали правової оцінки тому, що відповідачі проживають у спірному житловому будинку доволі тривалий період (колишня дружина  з дня одруження, з 1980 року, а їхні діти з дня народження, а саме з 1982 року та з 1988 року). Суди не дослідили обставини того, чи мають відповідачі інше житло для проживання, що у цій справі має важливе юридичне значення для правильного вирішення спору.

Під час розгляду даної справи судом також встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 08 жовтня 2010 року, виданого державним нотаріусом Васильківської районної державної нотаріальної контори Смоліною І.В. ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , успадкувала після смерті матері ОСОБА_12 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 , на підставі заповіту, частину житлового будинку з господарськими та побутовими надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_2 (т.3 а.с. 24, 201).

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 7 грудня 2011 року в справі № 2-2056/2011 за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_13 визнано за ОСОБА_14 право власності в порядку спадкування за заповітом на земельну ділянку площею 0,102 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, яка розташована в АДРЕСА_2 та на частину земельної ділянки площею 0,113 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка розташована в АДРЕСА_2 (т.3 а.с.197).

З нотаріально завіреного пояснення по справі щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 23 грудня 2019 року ОСОБА_13 (брата ОСОБА_2 ) вбачається, що успадкована ОСОБА_2 частина житлового будинку АДРЕСА_2 є відокремленою від іншої його частини, як і частина господарських та побутових приміщень. В одній частині цього будинку проживає він (брат ОСОБА_2 ), а інша його частина постійно використовується ОСОБА_2 та племінниками ( ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ) для зберігання свого майна. Також він та ОСОБА_2 успадкували по частині земельної ділянки, яка складається і 2-х частин, площею 0,113 га та 0,102 га, які обробляються ОСОБА_2 (т.3 а.с.26,199).

Відповідно до Актів депутата Глевахівської селищної ради VIII Л. Максимової від 26 серпня 2022 року та від 30 червні 2023 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована та проживає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Разом з нею за цією ж адресою зареєстровані та проживають донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зі слів сусідів ОСОБА_1 являється власницею домогосподарства згідно з договором купівлі-продажу від 18.08.2015 року жодного дня не проживала за вказаною адресою. З 26 лютого 2022 року за вказаною адресою почав проживати ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (т.4 а.с.105, 247).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09.09.2022 року №306864412 ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_5 , загальною площею 65,3 кв.м, житловою 31 кв. м на підставі договору про участь у ФФБ від 12.10.2015, довідки від 01.03.2018 ПАТ АКБ «Аркада», акту прийняття -передачі об?єкта інвестування (квартири) від 01.03.2018, договору про уступку майнових прав від 01.06.2016 (т.4 а.с.181).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.09.2023 року №346555058 ОСОБА_2 є власником житлового будинку, загальною площею 185,3 кв. м, житловою площею 76,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , розташованого на земельній ділянці площею 0,15 га, кадастровий номер 3221455300:01:025:0102 на підставі договору купівлі-продажу від 14.08.2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Фастівського районного нотаріального округу Київської області Іванніковим І.М. (т.5 а.с.1а).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо суб?єкта за №355323997 від 21.11.2023 відомості щодо речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 , зокрема, права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження, відсутні (т.5 а.с.49-49а).

Доказів, які спростовують відсутність у ОСОБА_3 відсутність іншого житла, матеріали справи не містять.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. 

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Отже, власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

У частині першій статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім?ї, інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Право користування чужим майном регламентоване, зокрема, у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (стаття 406 ЦК України).

Як встановлено судом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули право користування житловим приміщенням спірного будинку як члени сім?ї ОСОБА_5 .

Житловий будинок АДРЕСА_1 належав на праві особистої приватної власності ОСОБА_5 , який набув його у 1984 році в порядку спадкування за заповітом після смерті його матері.

25 березня 2013 року рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області шлюб між ОСОБА_2  та ОСОБА_5  розірвано. 

18 серпня 2015 року ОСОБА_5 відчужив належний йому на праві власності житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, ОСОБА_1 .

На підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку та земельної ділянки.

Таким чином, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули особистого сервітуту, що полягав у праві користування житловим приміщенням будинку власником якого був ОСОБА_5 , який 18 серпня 2015 року відчужив зазначений будинок на користь ОСОБА_1 .

Крім того, суд встановив, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є членами сім`ї ОСОБА_1 , спільним побутом із нею не пов`язані.

На час розгляду справи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані в спірному будинку та продовжують проживати в цьому будинку, власником якого є ОСОБА_1 .

Отже, відповідачі не відмовились від свого права користування жилим приміщенням спірного будинку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 522/16228/19-ц зазначено, що: «законодавством України не передбачено перехід прав та обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом особами, які заселилися до нього зі згоди колишнього власника, у випадку зміни власника. Виникнення права осіб на користування житлом та обсяг цих прав залежить від наявності у особи, зі згоди якої вони вселилися, права власності на це житло, а отже, припинення права власності цієї особи на житло припиняє право осіб, які з її згоди були вселені, на користування ним».

За встановлених обставин та виходячи з наведених норм матеріального права відповідачів, які не є власниками спірного будинку, на користування житловим приміщенням будинку були похідними від прав колишнього власника цього будинку, а з припиненням його права власності, припинилося й право користування житлом відповідачів.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

          Як встановлено судом на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку       від 18 серпня 2015 року ОСОБА_1   є власником спірного будинку, загальною площею 81,2 кв. м, житловою площею 49,4 кв. м., однак у належному їй будинку проживають та зареєстровані згідно з копіями паспортів ( т.1 а.с. 177-179) з 1981 року ОСОБА_2 , з 1984 року ОСОБА_3  та з 2004 року ОСОБА_4 - члени сім?ї колишнього власника будинку – ОСОБА_5 .

Доказів про те, що ОСОБА_1 , купуючи житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, знала про проживання в ньому членів сім`ї власника цього житлового будинку, як і наявності передбачених договором купівлі-продажу будь-яких умов відносно таких осіб та/або будь-яких домовленостей щодо проживання відповідачів у будинку, матеріали справи не містять, і судом не встановлено.

        У зв?язку з чим, посилання позивачів за зустрічним позовом на те, що ОСОБА_1 мала можливість виявити факт проживання в житловому будинку членів сім?ї власника цього будинку і могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості не заслуговують на увагу з огляду на їх необгрунтованість та недоведеність належними та допустимими доказами.

Аргументи ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 щодо недобросовісності дій сторін ( ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ) за договором купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18.08.2015 року, оскільки вони були спрямованими на позбавлення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 права користування житлом судом не приймаються в зв?язку з тим, що вказані договори були предметом судового розгляду за позовом ОСОБА_2 та суди надавши відповідну правову оцінку зазначеним договорам у справі №362/2139/16-ц відмовили в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року (Рішенням Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено) ( т.3 а.с.218-222).

ОСОБА_1 , як власник спірного будинку, заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які є членами сім`ї колишнього власника в зв?язку з тим, що реєстрація та проживання відповідачів у будинку обмежує її права як власника майна на володіння, користування та розпорядження належним їй майном.

При цьому, ОСОБА_1 у відзиві та її представник – адвокат Приходько С.В. у додаткових поясненнях зазначали, що відповідачі житлом забезпечені (т.3 а.с.13-18, т.4 а.с. 240-243).

Суд встановив, що ОСОБА_2 має у власності 1/2 частину житлового будинку в АДРЕСА_2 та частину земельної ділянки, площею 0,113 га, на якій розташований будинок, земельну ділянку площею 0,102 га, розташовану в АДРЕСА_2 , житловий будинок загальною площею 185,3 кв. м, житловою площею 76,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , розташований на земельній ділянці площею 0,15 га, кадастровий номер 3221455300:01:025:0102. ОСОБА_4 має у власності квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 65,3 кв.м, житловою 31 кв. м. (т.3 а.с. 197, 201, т.4 а.с.181, т.5 а.с.1а).

Отже, з урахуванням тривалого проживання ОСОБА_2 в спірному будинку з 1981 року як член сім?ї ОСОБА_5 , перебуваючи з ним у шлюбі, з яким у 2011 році шлюб розірвано, у 2010 році вона мала у власності частину житлового будинку з господарськими та побутовими надвірними будівлями та спорудами в с. Мархалівка, а з вересня 2023 року у власності також має житловий будинок, загальною площею 185,3 кв. м, житловою площею 76,5 кв. м в с. Глеваха (т.3 а.с. 24, 201, т.5 а.с.1а). ОСОБА_4 також тривалий час проживає в спірному будинку і з жовтня 2004 рокув цьому будинку зареєстровано його місце проживання, та з 09.09.2022 року він є власником квартири загальною площею 65,3 кв.м, житловою 31 кв. м у м. Києві (т.4 а.с.181).

Таким чином, доводи ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про те, що спірний житловий будинок є їхнім єдиним місцем проживання, в якому вони проживають і зареєстровані та позивач за первісним позовом доказів про наявність в них іншого житло не надала судом не приймаються, оскільки вони є необгрунтованими та спростовуються встановленими судом обставинами, підтвердженими належними та допустимими доказами, які свідчать про наявність у відповідачів у власності іншого житла: частини житлового будинку, житлового будинку та квартири (т.3 а.с. 197, 201, т.4 а.с.181, т.5 а.с.1а).

Натомість неможливість позивача як власника здійснювати свої правомочності щодо володіння, користування та розпорядження житловим будинком через проживання в ній відповідачів необхідно розцінювати як порушення прав позивача як власника житлового будинку в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин, суд вважає, що виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не порушуватиме їхніх прав на житло, оскільки вони забезпечені іншим житлом (мають його у власності), тоді як своїм проживанням у спірному будинку, належному ОСОБА_1 вони порушують її права, як власника цього будинку, а тому виселенням відповідачів з займаного ними житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення буде дотримано баланс між інтересами ОСОБА_1 яка зазнає несправедливого втручання та інтересами відповідачів, які мають інше житло.

Разом з тим, суд встановивши, що у ОСОБА_3 , яка постійно проживає у спірному будинку з народження та в ньому зареєстрована з серпня 1984 року станом на 21.11.2023 року згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо суб?єкта інше житло відсутнє, доказів, які спростовують відсутність у ОСОБА_3 іншого житла матеріали справи не містять, як і доказів про те, що ОСОБА_3 , будучи повнолітньою веде спільне господарство, пов`язана спільним побутом з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 суду не надано, і судом не встановлено, суд вважає, що виселення ОСОБА_3 з займаного нею житлового приміщення спірного будинку без надання іншого жилого приміщення призведе до порушення її прав та інтересів.

Оцінюючи виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на предмет пропорційності, суд встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, дійшов висновку про те, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення відповідачів зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки відповідачі фактично забезпечені іншим житлом і домовленості з новим власником будинку щодо проживання в ньому відповідачі не досягли.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отже, виходячи з наведених норм матеріального права, встановивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 набули право користування спірним житловим будинком як члени сім?ї ОСОБА_5  -колишнього власника,після відчуження останнім житлового будинку на користь ОСОБА_1 право відповідачів на користування житловим приміщенням припинилося, домовленості з новим власником будинку щодо проживання в ньому відповідачі не досягли, вирішуючи питання про баланс інтересів сторін та пропорційності між виселенням відповідачів й захистом права власності позивача прийнявши до уваги, що відповідачі не є членами сім`ї позивача, а продовження їх проживання в спірному будинку після його відчуження позивачу порушує право власності ОСОБА_1 , яке гарантовано як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, з урахуванням тривалого проживання відповідачів у спірному будинку, однак й враховуючи, те що відповідачі забезпечені іншим житлом (мають частину житлового будинку, житловий будинок та квартиру у власності) суд дійшов висновку, що виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зі спірного будинку без надання іншого жилого приміщення є законним та пропорційним заходом, що переслідує легітимну мету і є необхідним у демократичному суспільстві.

З огляду на те, що ОСОБА_3 , 1982 року народження, постійно проживає у спірному будинку з народження та з 01.08.1984 року в ньому зареєстровано її місце проживання, доказів, які б підтверджували наявність в неї іншого житла та, що вона веде спільне господарство з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 тапов`язана з ними спільним побутом суду не надано, і судом не встановлено, відтак суд дійшов висновку, що у виселенні ОСОБА_3 зі спірного будинку без надання іншого жилого приміщення слід відмовити.

Разом із тим, у позовній заяві ОСОБА_1 просила як виселити відповідачів зі спірного будинку в порядку ст. 391 ЦК України, так і визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

При здійсненні правосуддя суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. 

За встановлених судом обставин справи ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 є саме пред`явлення вимоги в порядку статті 391 ЦК України про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження належним їй майном, зокрема, про виселення відповідачів.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2022 року в справі № 332/2378/19, від 21 вересня 2022 року в справі № 331/4799/16 та від 16 серпня 2023 року в справі 466/11778/21.

Тому, в задоволенні позовної вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, слід відмовити в зв`язку з обранням позивачем неефективного способу захисту в цій частині.

Що стосується позовної вимоги про зобов`язання відповідачів знятися з реєстраційного обліку в спірному будинку, суд зазначає про наступне.

За змістом статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Отже, судове рішення про виселення, яке набрало законної сили, є підставою для зняття з реєстрації місця проживання особи.

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі №235/9835/15-ц, від 27 липня 2023 року у справі № 201/290/16-ц, від 16 серпня 2023 року в справі № 645/2747/19 та інших.

З огляду на наведене, в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідачів знятися з реєстраційного обліку в спірному будинку слід відмовити.

Крім тих позовних вимог, ОСОБА_1 у позові також просила суд зобов`язати відповідачів не чинити їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження будинком та земельною ділянкою.

Враховуючи те, що позивач у позові крім вказаної вимоги заявила до відповідачів вимогу про виселення без надання іншого житлового приміщення у порядку статті 391 ЦК України і зазначена позовна вимога задоволена судом, за наведених обставин, суд дійшов висновку, що в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідачів не чинити їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження будинком та земельною ділянкою слід відмовити.

Вирішуючи спір за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в якому позивачі за зустрічним позовом просили визнати за ними право користування жилим приміщенням за адресою: будинок АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача понесені судові витрати, суд виходить з наступного.

Право користування членами сім`ї та іншими особами жилими приміщеннями, що належать власнику будинку визначено статтями 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР.

За змістом частини першої статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

За встановлених судом обставин про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 набули право користування спірним житловим будинком як члени сім?ї ОСОБА_5 , який відчужив належний йому на праві особистої власності будинок на користь ОСОБА_1 і право відповідачів на користування житловим приміщенням будинку припинилося, домовленості з новим власником будинку щодо користування житловими приміщеннями будинку та проживання в ньому відповідачі не досягли, з урахуванням того, що вони мають у власності інше житло, виходячи з вищенаведених норм матеріального права, враховуючи задоволення позовної вимоги за первісним позовом про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зі спірного будинку без надання іншого житлового приміщення, суд дійшов висновку, що підстави для визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 права користування жилим приміщенням спірного будинку, відсутні.

Встановивши, що ОСОБА_3 проживає і зареєстрована у спірному будинку, виходячи з того, що в задоволенні позову ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_3 з вказаного будинку судом відмовлено, отже суд дійшов висновку, що підстав для визнання за ОСОБА_3 права користування жилим приміщенням спірного будинку, яким вона безперешкодно користується, немає.

Під час ухвалення рішення суд вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат (ст. 264 ЦПК України).

Розподіл судових витрат між сторонами здійснюється відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, зокрема, судового збору суд виходить з наступного.

У позовній заяві позивач за первісним позовом просила стягнути з відповідачів на її користь понесені судові витрати.

Судом встановлено, що позивач сплатила судовий збір в розмірі 1 920 грн, що підтверджується квитанціями АТ КБ «ПриватБанк» від 15.06.2017 року (т.1 а.с. 1-3).

У зв?язку з тим, що позовні вимоги задоволено частково, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до  п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» при повному або частковому задоволенні позову до кількох відповідачів, судовий збір, сплачений позивачем, відшкодовується ними пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів. 

Оскільки позовні вимоги задоволено частково (з чотирьох позовних вимог задоволено одну позовну вимогу), отже сплачена позивачем сума судового збору в розмірі 1 920 грн підлягає відшкодуванню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, що становить 490 грн, які підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача, по 245 грн з кожного (490 : 2 = 245).

Щодо судових витрат про стягнення яких просили позивачі за зустрічним позовом, то враховуючи, що судом відмовлено в задоволенні зустрічного позову судові витрати покладаються на позивачів за зустрічним позовом та стягненню з відповідача не підлягають.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями16, 32, 319, 383, 391, 401, 405 ЦК України, 156 ЖК УРСР, статтями 4, 10-12, 76-81, 141, 258, 259, 263-265, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення та визнання такими, що втратили право на користування житловим приміщенням – задовольнити частково.

Виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати понесені по оплаті судового збору в розмірі 245 грн.

          Стягнути  з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати понесені по оплаті судового збору в розмірі 245 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 та  ОСОБА_4 до  ОСОБА_1 , треті особи: Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець Олександр Анатолійович,  ОСОБА_5 , про визнання права на користування житловим приміщенням - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ідентифікаційний код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_7 .

Відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,  ОСОБА_4 , адреса: АДРЕСА_8 .

Суддя                                 Г.М. Лебідь-Гавенко