УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

_________________________________________

______________________________________________________________________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,

E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Від "07" листопада 2017 р. Справа № 906/724/17

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Шніт А.В.

секретар судового засідання Антонюк Н.Ю.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1 - довіреність №1623 від 27.09.2017;

від 1-го відповідача: Мороз А.О. - директор;

від 2-го відповідача: не з'явився;

від 3-го відповідача: ОСОБА_3 - довіреність №71 від 20.01.2016;

від 4-го відповідача: не з'явився.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом ОСОБА_4

до 1) Приватного акціонерного товариства "Житомирське облагропроменерго"

2) ОСОБА_5

3) ОСОБА_6

4) ОСОБА_7

про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.02.2002

ОСОБА_4 звернулась з позовом до суду з вимогою визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13.02.2002, укладений між ЖАТЗТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є ПрАТ "Житомирське облагропроменерго") та громадянами ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається, зокрема, на те, що продаж Миропільської ГЕС та обладнання згідно оспорюваного договору було здійснено по залишковій вартості без згоди зборів акціонерів товариства, до компетенції яких віднесено затвердження угод, укладених на суму, яка перевищує 10% статутного фонду (25155,00грн), а також на те, що голова правління, укладаючи від імені товариства угоду, діяв з перевищенням повноважень, наданих йому статутом і законодавством.

У судовому засіданні 07.11.2017, відповідно до ст.77 ГПК України, оголошувалась перерва до 07.11.2017 о 15:00год.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та запереченні на додаткові письмові пояснення ОСОБА_6

Представник 1-го відповідача в судовому засіданні визнав позовні вимоги. Просив задовольнити позов.

Представник 2-го відповідача в судове засідання не з'явився. 06.11.2017 через діловодну службу суду подав заяву, у якій зазначає про неможливість бути присутнім у судовому засіданні в зв'язку з хворобою. Водночас, просить суд відмовити в задоволенні позову, так як вважає, що ним права та охоронювані законом інтереси позивача не порушено. Крім того, до вказаної заяви додано копію прибуткового касового ордеру №2 від 13.02.2002 про сплату 6780,61грн згідно договору купівлі-продажу від 13.02.2002 (а.с. 128-129).

Представник 3-го відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву від 25.10.2017 та додаткових письмових поясненнях (а.с. 113-116, 130-131). Просив застосувати до спірних правовідносин строки позовної давності.

Представник 4-го відповідача в судове засідання не з'явився. На підтвердження факту направлення останньому копії ухвали суду від 26.10.2017, судом долучено до матеріалів справи копію реєстру Ф103 на відправку рекомендованої з повідомленням кореспонденції (судова повістка) за 04.10.2017 (а.с. 136).

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

13.02.2002 між Житомирським ЗАТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство "Житомирське облагропроменерго") (продавець, 1-ий відповідач) та громадянами ОСОБА_5 (2-ий відповідач), ОСОБА_6 (3-ій відповідач), ОСОБА_7 (4-ий відповідач) (покупці) укладений договір купівлі-продажу (далі - Договір) (а.с. 121), за умовами якого продавець продав, а покупці купили, по 1/3 (одній третій) частці кожен, належний продавцеві на праві колективної власності цілий будинок Миропільської гідроелектростанції загальною площею 231,3кв.м, разом з обладнанням (згідно відповідного переліку, що є додатком №1 до Договору) (а.с. 121, на звороті)).

Зазначена будівля Миропільської ГЕС цегляна, розташована на земельній ділянці, закріпленій за Миропільською Селищною радою, належить продавцеві на підставі Свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Миропільської селищної ради від 11.02.2002 та зареєстрованого в Бердичівському міжміському бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі №2 під реєстровим №369 (п.1 Договору).

Пунктом 2 Договору визначено, що ціна договору складає 16619,16грн, яку покупці зобов'язуються сплатити в касу продавця до 14.02.2002.

Відповідно до відомостей, вказаних у довідці, виданій правлінням ЗАТ "Облагропроменерго" 27.01.2002 за №15/02, залишкова вартість Миропільської ГЕС (будинок і обладнання) становить 16619,16грн (шістнадцять тисяч шістсот дев'ятнадцять гривень 16 копійок) (п.4 Договору).

ОСОБА_4 (позивач), посилаючись, зокрема, на те, що продаж Миропільської ГЕС та обладнання згідно оспорюваного договору було здійснено по залишковій вартості без згоди зборів акціонерів товариства, до компетенції яких віднесено затвердження угод, укладених на суму, яка перевищує 10% статутного фонду (25155,00грн), а також на те, що голова правління, укладаючи від імені товариства угоду, діяв з перевищенням повноважень, наданих йому статутом і законодавством, звернулася до господарського суду Житомирської області з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.02.2002, укладеного між ЖАТЗТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є ПрАТ "Житомирське облагропроменерго") та громадянами ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

Оцінивши в сукупності матеріали справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, врахувавши пояснення учасників судового процесу, господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, враховуючи наступне.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Вказана норма визначає об'єктом захисту п о р у ш е н е, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту (постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у цивільній справі №6-55цс15).

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) в и з н а н н я п р а в о ч и н у н е д і й с н и м; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Пунктом 1 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Пунктом 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Крім того, п.2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" встановлено, якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК.

Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, позивач окрім факту порушення оспорюваним договором норм чинного законодавства України, має також довести суду наявність його порушеного права внаслідок укладання оспорюваного договору.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.

Варто зазначити, що позивач, заявляючи вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.02.2002, укладеного між ЖАТЗТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є ПрАТ "Житомирське облагропроменерго") та громадянами ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, посилається на порушення його корпоративних прав.

При цьому, слід зауважити, що самим позивачем у позовній заяві вказано, що він був акціонером ПрАТ "Житомирське облагропроменерго" по 2014 рік. Тобто, станом на день звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсним спірного договору ОСОБА_4 не мала статусу акціонера ПрАТ "Житомирське облагропроменерго".

Відповідно до п.4 ч.1 ст.12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, правами та обов'язками учасників (засновників, акціонерів, членів) такої особи, крім трудових спорів.

Згідно абз.1 п.1.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №4 від 25.02.2016 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин" за змістом положень пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, статті 167 ГК України, статті 2 Закону України "Про акціонерні товариства" сторонами у корпоративному спорі є:

1) юридична особа та її учасник (засновник, акціонер, член), у тому числі учасник, який в и б у в;

2) учасники (засновники, акціонери, члени) юридичної особи.

Водночас, у ч а с н и к , я к и й в и б у в з і с к л а д у ю р и д и ч н о ї о с о б и, може бути стороною корпоративного спору щодо визначення та стягнення належної йому до сплати вартості частки майна юридичної особи, про визнання недійсними рішень про виключення його зі складу юридичної особи, а також про визнання недійсними інших рішень юридичної особи, якщо ці рішення прийняті в період до виходу (виключення) учасника, а відповідні вимоги обґрунтовуються порушенням його корпоративних прав на момент прийняття такого рішення (абз.2 п.1.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №4 від 25.02.2016 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин").

Проте, ОСОБА_4 як акціонер, яка вибула зі складу ПрАТ "Житомирське облагропроменерго", заявляє вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.02.2002, укладеного між відповідачами, а не вимогу щодо визнання недійсним будь-якого рішення юридичної особи, яке прийняте в період до його виходу (виключення) зі складу товариства, зокрема, рішення засідання правління ЗАТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є 1-ий відповідач), оформлене протоколом від 12.01.2002 і на підставі якого укладено оспорюваний договір (а.с. 57).

Водночас, слід зауважити, що вказане рішення 1-го відповідача як станом на день звернення позивача з відповідною позовною заявою, так і на день розгляду справи в суді не скасоване, і такі докази в матеріалах справи відсутні, тобто є чинним.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем не доведено обґрунтованість доводів щодо порушення саме корпоративних прав останнього укладенням відповідачами оспорюваного договору.

Крім того, слід зазначити, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом згідно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 225 Цивільного кодексу УРСР 18.07.1963 (чинного станом на день укладання договору), передбачено, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Згідно свідоцтва про право власності від 11.02.2002, виданого виконавчим комітетом Миропільської селищної ради народних депутатів, будівля Миропільської гідроелектростанції належала Житомирському ЗАТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є ПрАТ "Житомирське облагропроменерго") на праві власності (а.с. 49).

Згідно протоколу №1 засідання правління ЗАТ "Облагропроменерго" від 12.01.2002 членами правління одноголосно прийнято рішення про продаж приміщення і обладнання Миропільської ГЕС, а також обладнання кабельного цеху фізичним особам ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_6 у рівних долях по залишковій вартості (а.с. 57).

Як судом зазначалося вище, вказане рішення 1-го відповідача як станом на день звернення позивача з відповідною позовною заявою, так і на день розгляду справи в суді не скасоване, і такі докази в матеріалах справи відсутні, тобто є чинним.

На виконання зазначеного рішення від 12.01.2002 укладено оспорюваний договір, який підписано від імені 1-го відповідача головою правління товариства (а.с. 121).

При цьому, як вбачається зі Змін та доповнень до Статуту Житомирського ЗАТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є 1-ий відповідач) (котрі були чинними станом на час укладання спірного договору), голова правління товариства вправі без доручення здійснювати дії від імені товариства. Він уповноважений керувати справами товариства і виконувати рішення правління та вищого органу товариства, представляти товариство в його відносинах з іншими юридичними особами, вести переговори та у к л а д а т и у г о д и в і д і м е н і т о в а р и с т в а, організовувати ведення протоколів засідань правління (п.7.12) (а.с. 45-47).

Також, варто зазначити, що оспорюваний договір посвідчено державним нотаріусом Любарської державної нотаріальної контори Соляром В.М. відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18.06.1994 за №18/5 (чинної на момент вчинення спірного правочину) (а.с.121, на звороті).

Отже, під час укладання оспорюваного договору та нотаріального посвідчення даної угоди голова правління ЗАТ "Облагропроменерго" діяв у межах своєї правоздатності та повноважень, наданих йому законом і статутом.

Судом критично оцінюється посилання позивача, в якості обґрунтування позовних вимог, на належність питання щодо затвердження оспорюваного договору до компетенції вищого органу ЗАТ "Облагропроменерго", з огляду на наступне.

Відповідно до п.7.3 Статуту ЗАТ "Облагропроменерго" (у редакції, чинній станом на час укладення спірного договору, з врахуванням Змін та доповнень до Статуту товариства) (а.с. 22-34) до компетенції вищого органу товариства належить, зокрема затвердження угод, укладених на суму, що перевищує 10% статутного фонду товариства.

Водночас, згідно п.5.1 Статуту 1-го відповідача (у редакції, чинній станом на час укладання спірного договору, з врахуванням Змін та доповнень до Статуту товариства) статутний фонд товариства становить 251550,00грн, 10% від якого складає 25155,00грн.

Таким чином, для укладення оспорюваного договору, ціна якого становить 16619,16грн, затвердження вищого органу товариства не є обов'язковим.

Як визначає ст.32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.34 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом статті 33 ГПК України обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Проте, позивачем належними та допустимими доказами не доведено ні порушення відповідачами вимог чинного законодавства при укладенні договору купівлі-продажу від 13.02.2002 між ЖАТЗТ "Облагропроменерго" (правонаступником якого є ПрАТ "Житомирське облагропроменерго") та громадянами ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ні факту порушення корпоративних прав безпосередньо самого позивача, у зв'язку з чим, суд відмовляє в задоволенні позову в повному обсязі.

Судові витрати, в порядку ст.49 ГПК України, покладаються на позивача.

1-ий відповідач у поданому 10.10.2017 через відділ діловодства Господарського суду Житомирської області відзиві визнав позовні вимоги у повному обсязі (а.с. 92).

Згідно з ч.5 ст.78 ГПК України у разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

У абз. 9 п. 3.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" N18 від 26.12.2011 зазначено, що згідно з частиною четвертою статті 78 ГПК господарський суд виносить ухвалу про прийняття відмови позивача від позову, а відповідно до частини п'ятої цієї ж статті приймає рішення про задоволення позову у разі визнання його відповідачем. Проте суд, який вирішує спір, не зв'язаний заявами позивача про відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог та відповідача - про визнання позову. На підставі частини шостої статті 22 ГПК у разі, якщо відповідні дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (у тому числі юридичної чи фізичної особи, яка не є учасником даного судового процесу), спір підлягає вирішенню по суті згідно з вимогами чинного законодавства.

Згідно з ч.6 ст.22 ГПК України господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Отже, за приписами згаданих процесуальних норм, господарський суд зобов'язаний перевірити, чи не суперечить таке визнання позову відповідачем законодавству та чи не порушуються внаслідок цього чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Враховуючи висновки суду стосовно того, що фактично оспорюваний договір не впливає на права та інтереси позивача, а визнання його недійсними у будь-якому випадку не призвело б до відновлення прав та законних інтересів, з огляду на те, що укладання оспорюваного правочину також вплинуло на права та законні інтереси інших відповідачів, суд не приймає визнання позову 1-м відповідачем.

Щодо клопотання 3-го відповідача про застосування строків позовної давності суд зазначає наступне.

Дійсно, відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Пунктом 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином, суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши подані учасниками судового процесу докази на підтвердження своїх вимог та заперечень за правилами ст.ст.4-7, 33 та 43 Господарського процесуального кодексу України, відмовляє в позові саме за безпідставністю матеріально-правових вимог, а не за спливом строку позовної давності.

З огляду на викладене, позовні вимоги не обґрунтовані, а тому задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 82-85 ГПК України, господарський суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 13.11.17

Суддя Шніт А.В.

Віддрукувати:

1 - у справу

2 - 2-му відповідачу (рек. з повід.)

3 - 4-му відповідачу (рек. з повід.)