Ухвала іменем україни 25 жовтня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів: Коротуна В.М., Писаної Т.О., Мазур Л.М., Попович О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру, головного лікаря Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру Трет’якова Максима Сергійовича про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 січня 2017 року, ухвалу апеляційного суду Вінницької області від

16 березня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що він з 01 вересня 1989 року працював у Вінницькому обласному клінічному шкірно-венерологічному диспансері, з 10 лютого 1993 року обіймав посаду лікаря-дерматовенеролога.

29 липня 2016 року його було звільнено із займаної посади у зв'язку зі скороченням штату та чисельності працівників за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Зазначав, що його звільнення є незаконним, оскільки відповідач не мав повноважень на скорочення штату, його не було попереджено про майбутнє вивільнення, профспілкова організація не надала своєї згоди на його звільнення, крім того позивачем не було здійснено з ним остаточний розрахунок.

Беручи до уваги зазначене, просив визнати незаконним та скасувати наказ головного лікаря Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру від 29 липня 2016 року № 116-к «Про звільнення з роботи»; поновити його на роботі на посаді лікаря-дерматовенеролога консультативно-діагностичного відділу Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру на 0,75 ставки; визнати недійсним запис про звільнення з роботи, зроблений в його трудовій книжці; зобов'язати головного лікаря Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру внести відповідний запис до трудової книжки про поновлення його на роботі; стягнути з Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру заробітну плату за час вимушеного прогулу з

01 серпня 2016 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 16 березня 2017 року, в задоволенні позовних вимог

ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, ознайомившись із запереченнями на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що при звільненні позивача з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України відповідачем не було допущено порушень норм трудового законодавства.

Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Встановлено, що ОСОБА_3 01 вересня 1989 року був прийнятий на посаду лікаря-дерматовенеролога по заміні у Вінницькому обласному шкірно-венерологічному диспансері, який в подальшому змінив назву на Вінницький обласний клінічний шкірно-венерологічний диспансер, а з

08 жовтня 2013 року переведений на 0,75 ставки посади лікаря-дерматовенеролога диспансерного відділення.

Директором Департаменту охорони здоров'я Вінницької обласної державної адміністрації було затверджено новий штатний розпис Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеруна

01 серпня 2016 року, відповідно до якого кількість штатних посад лікарів скоротилась з 28,25 до 17 одиниць.

Наказом головного лікаря Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеруТрет’якова М.С. від 28 квітня 2016 року № 43 «Про зміну в організації виробництва і праці» внесено зміни в організацію виробництва і праці, шляхом скорочення посад та штатних одиниць. Даним наказом з 29 липня 2016 року було скорочено такий підрозділ як диспансерне відділення, в якому нараховувалось 12,25 посад лікарів та в якому працював позивач. Крім того, наказом вирішено створити комісію з розгляду кандидатур, що мають переважне право на залишення на роботі, якій доручено розглянути вказані кандидатури, намічено провести спільні консультації з профкомом та провести засідання розгляду таких кандидатур.

24 травня 2016 року та 26 травня 2016 року були проведені засідання комісії з розгляду кандидатур, що мають переважне право на залишення на роботі, ОСОБА_3 не було включено до переліку осіб, яке мають вказане право, а тому головний лікар Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру звернувся до профспілкового комітету з поданням про надання згоди на його звільнення.

11 липня 2016 року на засіданні профспілкового комітету Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру у наданні згоди на звільнення лікаря ОСОБА_3 відмовлено.

Наказом головного лікаря Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеруТрет’якова М.С. від 29 липня 2016 року №116-к ОСОБА_3 було звільнено з займаної посади у зв'язку із скороченням чисельності працівників на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями з ч. 2 ст. 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у п.п. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до роз'яснень, наданих у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

З матеріалів справи вбачається, що у відповідача дійсно відбулись зміни в організації праці, зокрема Департамент охорони здоров'я Вінницької обласної державної адміністрації змінив штатний розпис Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеруна 01 серпня

2016 року, відповідно до якого кількість штатних посад лікарів скоротилась з 28,25 до 17 одиниць, що стало підставою для скорочення підрозділу Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру«диспансерне відділення», в якому нараховувалось 12,25 посад лікарів, в тому числі і посада позивача.

ОСОБА_3 попереджувався про майбутнє вивільнення за два місяці, що підтверджується актом від 26 травня 2016 року про відмову ОСОБА_3 від ознайомлення із вказаним попередженням.

Крім того, згідно з актом від 23 червня 2016 року ОСОБА_3 було запропоновано посаду лікаря-дерматовенеролога констультативно-діагностичного віділу з 01 серпня 2016 року, від якої він відмовився в усній формі, надати відмову від запропонованої роботи в письмовій формі відмовився.

Відповідно до ч. 7 ст. 43 КЗпП України та ч. 6 ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Висновок про правильне застосування зазначених норм матеріального права викладено, зокрема у постановах Верховного Суду України від

24 вересня та від 22 жовтня 2014 року.

Відповідно до цього висновку за змістом вищезазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

В аспекті положень ч. 7 ст. 43 і ч. 6 ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та з урахуванням вище зазначеного висновку слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (ст. 8 Конституції України, ст. 3 ЦК України, ст. ст. 1, 213 ЦПК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами».

Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

З огляду на те, що висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей, то посилання на відсутність у суду повноважень здійснювати перевірку та давати юридичну оцінку рішенню профспілкового комітету (яке відповідно до вимог ст.ст. 57, 212 ЦПК України є одним із доказів у справі і не має для суду наперед встановленого значення), не можна визнати правильним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15.

Судами попередніх інстанцій перевірено обґрунтованість висновку профспілки про відмову в наданні згоди на звільнення позивача, враховано, що у вказаному рішенні зазначено підставу для відмови - наявність у ОСОБА_3 вищої освіти, безперервного стажу роботи понад 29 років, а також наявність заохочувань у вказаному медичному закладі, без врахування передбачених ст. 42 КЗпП України інших підстав для переважного права на залишенні на роботі. Беручи до уваги зазначене, а також наявність у інших працівників переважного права на залишення на роботі (наявність дітей, перебування у відпустці по догляду за дітьми до досягнення ними 3-х років тощо), суди дійшли правильного висновку про необґрунтованість відмови профспілки в наданні згоди на звільнення ОСОБА_3

Крім того, судами перевірено дотримання відповідачем норм трудового законодавства при здійсненні розрахунку з позивачем при його звільненні. Законно та обґрунтовано зазначено про виплату відповідачем належних позивачу сум при звільненні, що підтверджується відповідним платіжним дорученням від 29 липня 2016 року про перерахування коштів для виплати звільненим працівникам, в тому числі ОСОБА_3, до Державного Казначейства.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів щодо їх оцінки.

При цьому доводи ОСОБА_3 про відсутність в матеріалах справи протоколів профспілки щодо розгляду питання про наявність у нього переважного права на залишення на роботі є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_3 у касаційній скарзі, були предметом розгляду у судах першої та апеляційної інстанцій та при їх дослідженні і встановленні судами було дотримано норми матеріального та процесуального права.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судових рішень.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 січня 2017 року, ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 16 березня

2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий М.Є. Червинська

Судді: В.М. Коротун

Л.М.Мазур

Т.О.Писана

О.В. Попович